Сфери інобуття в прозі Євгенії Кононенко
Анна Біла
Є. Кононенко входить у парадигму прози 90-х добре акцентованою темою оповідання «Земляки на чужині» (антології «Тексти»; 1995; «Квіти в темній кімнаті», 1997). Друге місце за «престижністю» й частотністю друку посідають хіба «Драні колготи» (вони ж «Мові...») і «Три сфери» («Київська елегія»). Приклад оприлюднення творів цієї письменниці говорить не лише про особливу вибірковість, вимушену і потрібну, при укладанні аналогічних видань, але й про схематизм шаблону-ярлика, обов’язково об’явленого в такій ситуації, ярлика, що слугує візитівкою творчості згаданої мисткині.
Невибагливі сюжети оповідань (невибагливі настільки, що читач балансує між художнім і «як насправді», — схиляючись до останнього, — про невиправдану і непоправну ніжність і такі ж невиправдані й безмежні ненависть і зраду, зустрічі й прощання знічев’я і без цілі, іситуативні непорозуміння, що виявляються екзистенційним неприйняттям і байдужістю найближчих)... Невибагливі ці сюжети на додачу з ностальгійним смутком щодо минулого — скоріше уявленого, ніж реального — споріднюють тексти двох різних жінок, Євгенії Кононенко і Франсуази Саган. Вільно при тому порівнювати, звичайно ж, твори малого жанру обох письменниць. Життя, на їхній погляд, не тільки не формує свідомість, але непоправно нищить. Героїня «Драних колгот» переходить від благородного (раптового) гніву «порядної» жінки, тілом якої підторговує чоловік, через раціонально-комерційні міркування («чому б ні, якщо...»), затим через відчуття легкості і приємності амбівалентного, а саме заборонено-дозволеного, — геть до витворення «нового» світу, прихованого від чужого ока, осібного затишного світу, що деталізується через шоколад і пляшку коньяку в глибині книжкової полиці. Маленький гріх (разок...) обертається іножиттям, іншою сферою побутування і мислення. У таких дріб’язкових ситуаціях Кононенко підмічає радикальні зсуви (ба навіть вивихи) свідомості — незбагненні, а тому і «не застережені» рештою, «світом інших». А світ інших — трясовина дано зримого — є вторинною для більшості її героїв, уніфікованою суспільством знаковою системою. Оповідання «Дати» презентує атрибутику цього світу в конкретній формі: олів’є, «шуба», курка в майонезі, брудні тарелі після поважного застілля з приводу, — предметні показники, символи влаштованого життя обивателя, — вони укладаються в одну-єдину сполуку і фосфорисціюють: як у людей. Всі герої Є. Кононенко — слабкі люди, які не приховують своєї слабкості, меркантилізму, зашореності (це знов-таки споріднює поетику Саган і української письменниці).
«Паралельною» сферою життя героїв оповідань Є. Кононенко може бути не лише адюльтер, випадкове злягання. Таким «паралельним» світом, за великим рахунком, постає комплекс уявлень героя про бажане (ідеальне?) існування. У цьому контексті цікавим, наприклад, є оповідання з символічною назвою «Три сфери» (назва «Київська елегія» однозначно програє).
І ще що впадає в око. Проблема іножиття і співіснування у творах Є. Кононенко набуває виразних феміністичних ознак. Маємо на увазі не акцентування письменниці на обмеженості «дрібновласницького» світу чоловіків, маргінальності жінки в чоловічому сприйнятті, дріб'язковості обивательського, господарчого (псевдопатріархального) життя мужчини, але самі мовленнєво-психологічні зрізи «чоловіка» і «жінки», які намагається презентувати авторка в оповіданнях «З лівої ноги», «Великомученице кумо...», «Рожеве світло на зупинці», «Шантаж». Спекулятивність поняття «феміністична проза» наразі, коли лиш окреслюється навіть творчість Марка Вовчка (див. програму для вивчення історії української літератури у вузах за 1999 р.), в сучасному теоретичному і мистецькому дискурсах є шкідливою і нагадує студії над відсутністю присутності. Але, торкнувшись парадигми Саган — Кононенко, неможливо оминути поетику чоловічого і жіночого у згаданих творах.
Немає нічого особливого, що суб’єктом мови в оповіданнях Кононенко виступає, як правило, чоловік: так поглиблюється конфлікт між сприйняттям іншого і себе у заплутаному світі соціальних ролей, де жіночо-чоловіче відкинуте на береги або перетворене на кашоподібну андрогіну масу. Водночас така оповідна форма пропонує ряд художніх перспектив. Приймаючи на себе психосексуальну інаковість героя, авторка дає змогу персонажеві «розкритися» і означити світ довкола, — зазвичай через мисленнєві стереотипи роду, сім’ї, жінки, дитини та ін. Спостереження Є. Кононенко над «відкритим зрізом свідомості» героїв-мужнин невтішні: згадані категорії переважно лишаються штампами без змістового наповнення; поведінка мотивується якщо не випадковими вибухами емоцій, то зручністю, вигідністю (інша сфера існування часто може окреслюватися саме цими психологічними критеріями). Через те поряд і у щільному зв’язку з проблемою «іншої сфери», завдяки згаданій оповідній формі, в її творах постає питання про ідентичність жіночності. Отже, можна говорити про феміністичний «ухил» прози Кононенко в кращому розумінні слова «феміністичний», у значенні бажаної зупинки і осмислення стосунків двох полярних (не ушкоджених обопільним співіснуванням і не взаємознищувальних) векторів біосу — чоловічого і жіночого. І завважимо, цей «поворот» тим паче цікавий, що є в українській прозі традиційним, ввійшов до арсеналу наративних кліше ще в 50-х роках XIX століття.
Варто було тільки повернути полюс магніту, привласнивши собі «інаковість» чоловічого.
Л-ра: Березіль. – 2001. – № 3-4. – С. 56-58.
Твори
Критика
