Євгенія Кононенко. ​Бабусі також були дівчатами

Євгенія Кононенко. ​Бабусі також були дівчатами

(Уривок)

Дорога Лізо!

Я вже надіслав тобі два листи, це — третій. А ти все не відповідаєш мені. Що сталося? Ти ж добре знаєш, що ні дзвонити, ні, тим більше, приїхати, попередньо не списавшись із тобою, я не можу. Одна надія — дочекатися твого листа. А ти все не пишеш. Що це може означати, Лізо, люба моя? Я вже знав: надсилаю тобі листа, і відповіді треба чекати тиждень. Я відповідаю тобі відразу, і ти завжди відразу відповідаєш мені. Раніше завжди було так. А тепер минуло вже три тижні, а від тебе нічого немає. Я думаю про найстрашніше, Лізо, люба моя! Може, ти захворіла, чи з тобою щось сталося — може, зламала ніжку, таке іноді трапляється навіть із молодими дівчатами. Моя двоюрідна сестра зламала ногу напередодні свого весілля, яке довелося відкласти. А поки їй зняли гіпс, весілля розладналося…

Але в нас нічого не повинно розладнатися! Я бережу в пам’яті кожну хвилину наших зустрічей і в Одесі, і в Києві. А те, що було під час нашої останньої зустрічі в Києві, — то взагалі щось таке, від чого зупиняється серце світу. Ну що поробиш, якщо велике кохання прийшло до нас так рано? Невже проганяти його? Тоді воно може образитися, піти й більше не прийти ніколи… До багатьох же воно взагалі не приходить! Ні зарано, ні запізно! Це, як на мене, найгірше!

Отже, пиши мені, Лізо, бо я просто не знаю, що мені робити.

Цілую тебе дуже ніжно! Так, як тобі подобається!

Твій Валерій

Бабуся Маруся померла. Власне, ніхто її бабусею Марусею не називав, усі називали просто Марусею. Навіть Ліза, її онука. Точніше, Маруся була Лізі не прямою бабусею, а бабусею в других, рідною сестрою її бабусі Насті, Анастасії Георгіївни. До неї Ліза й зверталася «бабусю». А до бабусі Марусі — просто «Марусю». Також її іменували просто Марусею й Лізина мама Ольга Іванівна, і навіть Лізин тато Михайло Матвійович, якого бабуся Настя іменувала на англійський манер Майклом, а він звертався до тещі винятково «Анастасіє Георгіївно» і шляхетно клацав каблуком, якщо тільки був не в кімнатних капцях. А якщо був не в черевиках, то наголошено галантно кланявся. Чемні манери тата — чи не єдиний спосіб уласкавити бабусю Настю. Це те, що завжди спрацьовує. Лише тато вміє викликати на її обличчі посмішку. Іноді навіть щасливу. А мама з бабусею навіть якщо й не розмовляють у конфліктному тоні, все ж у тих розмовах ніколи немає радості. Усе лише на діловий лад: у мене конференція. А в мене лекції. Ти коли будеш? Пізно, бо вчена рада може затягтися. Але в домі є Маруся, яка не лише приготує і сніданок, і обід, і вечерю, але й накриє на стіл, простежить, щоб усі сиділи на строго відведених місцях — хто по ліву, хто по праву руку від Анастасії Георгіївни, яка завжди сідає на чолі столу. Під портретом прадіда, академіка Георгія Розумовича, чиє старорежимне зображення прикрашає стіну вітальні-їдальні вже незліченну кількість років. До речі, й пил із того важкого портрета також завжди витирала Маруся. Щоправда, останнім часом їй це робити було важко. І підсвічники, прикручені до старовинного фортепіано у вітальні, також давно вже тьмяно блимають, не начищені.

Справа в тому, що в родині Розумовичів-Лисюків усі — науковці високого рівня. Навіть чотирнадцятирічна Ліза, яка, звичайно, ще не захистила докторської дисертації, ще навіть і не закінчила школи. Більше того, відмінниця Ліза навіть ще не обрала університету, де навчатиметься. Але те, що Ліза, коли виросте, займатиметься наукою, а не бізнесом і не домашнім господарством, достеменно відомо всім. У її юному віці в неї вже є друковані праці в часопису «Молода еліта України», минулого року вона здобула премію за найкращу публікацію. Її світлина прикрасила обкладинку цього видання для гімназистів та ліцеїстів України. Бабуся виставила це число «Молодої еліти» в книжковій шафі у вітальні. Коли хтось, бува, завітає в їхній дім, завжди питає: «Ой, невже це Лізочка?» А от статтю на шість тисяч знаків «Мій родовід» Ліза Лисюк ніяк не може написати… Але час іще є, конкурс на найкращий допис тільки-но оголошено, і триватиме він до наступної осені. А поки що лише початок зими. Почалися олімпіади, у більшості яких Ліза Лисюк бере участь. І тут раптом померла Маруся. І в домі Розумовичів-Лисюків усе пішло шкереберть.

Перш ніж померти, Маруся тиждень лежала. Заслабла так, що не могла встати з ліжка. Раніше такого не бувало. Маруся не хворіла взагалі. Хворіли всі інші. І Маруся доглядала всіх. Протягом місяця двічі на день ходила до лікарні до бабусі Насті. Подавала їжу в кімнату до мами, коли та два роки тому зламала ногу. А потім терпляче водила її по кімнаті, коли мамі треба було наново вчитися ходити. Незліченну кількість разів гляділа Лізу, коли та вкотре застуджувалася й лежала з температурою. А сама Маруся ніколи не хворіла. І от раптом настав той день, коли Маруся не встала вранці.

Коли Ліза того дня підвелася за будильником, умилася, прийшла до кухні й не побачила на належному місці теплого сніданку, і навіть чайника ніхто не кип’ятив, і чаю ніхто не заварив, вона перелякано зазирнула до Марусиної кімнатки. Маруся лежала в ліжку й розгублено дивилася на Лізу.

— Я занедужала. Не змогла встати сьогодні. Підеш до гімназії без сніданку. Візьми гроші, щоб змогла поїсти у шкільній їдальні, — і Маруся простягла руку в той бік, де треба було взяти гроші. У шухляді секретеру лежало багато великих купюр. Дрібних не було. Ліза перелякано взяла найменшу, п’ятдесят гривень. Більше десяти їй до того ніколи не давали. А після школи напівголодна Ліза, яка не зуміла витратити такі великі гроші, бо не була привчена ходити по кафе, поспішила додому і знайшла Марусю так само в ліжку, так само безсилу й недужу.

У той час Лізина мама Ольга Іванівна була в Америці, де протягом року була запрошена викладати в університеті — вона й зараз там. Бабуся також багато працювала й майже не бувала вдома. І також обурилася відсутністю своєї вівсянки з родзинками, курагою й горіхами, яку тільки Маруся могла зварити належним чином. Тато також багато працював і виходив з дому дуже рано, адже в нього завжди перші пари в університеті. Тато взявся робити сніданки для родини. Але робив це дуже рано. Приготує й утече на пари. Поки встане Ліза й бабуся, сніданок охолоне. Так довго тривати не могло.

Три дні Ліза навіть пропускала заняття в гімназії, сиділа біля недужої Марусі. Бабуся сердилася, ніхто не сприймав Марусиної хвороби всерйоз. Ліза виходила вранці нібито до школи, а потім верталася до хворої Марусі. Вони розмовляли, і Лізі було дуже цікаво. Страшно не було, бо ж Ліза не знала, що станеться за кілька днів. Вона довідалася так багато про свою родину, що навіть не знала, як же вона збиралася писати есе «Мій рід» для часопису «Молода еліта України» раніше, ще до цих розмов із Марусею. Бо ж дотепер усе спілкування чотирнадцятирічної Лізи й сімдесятидворічної Марусі зводилося до фраз на кшталт: «Ти вже поїла? — Марусю, я зараз їсти не буду, мені не хочеться! — Лізо, їсти треба тоді, коли подають!»

Коли Маруся померла, був ранок похмурого березневого дня. Маруся взяла свою онуку в других за руку. Ліза не знала, що все закінчиться через кілька хвилин. Маруся, здається, також не знала. То був найстрашніший і, разом з тим, як би моторошно це не звучало, один із найцікавіших моментів ще наразі короткого життя Лізи Лисюк. Стінний годинник у Марусиній кімнаті зупинився в мить смерті, о десятій годині сорок хвилин, — згодом бабуся забере його до своєї кімнати. Очі Марусі не закрилися. Вона так і лежала з розплющеними очима, поки не приїхав тато… Він уже викликав усіх, кого треба — швидку допомогу, ще якусь службу… Додзвонилися бабусі. Написали мамі електронного листа в Америку.

Отже, все, про що ми хочемо розповісти вам, сталося з Лізою Лисюк саме тому, що Маруся несподівано померла. Якби це сталося пізніше, нічого, про що йтиметься в нашій повісті, не відбулося б. Але Маруся померла, прохворівши тільки тиждень. Померла без страждань. Але пішла з життя так невчасно! І тому виникла необхідність запросити в дім Розумовичів-Лисюків Галину Олексіївну, а заодно і її дочку Алісу. Бо ж ніхто не мав змоги робити в цьому домі те, що робила Маруся. Ні бабуся Анастасія Георгіївна. Ні мама Ольга Іванівна. Ні тато Михайло Матвійович, якого бабуся на англійський манер іменувала Майклом. Ні вона сама, Ліза Лисюк, яку бабуся іноді називала Бетсі, — також на англійський манер.

Мама прилетіла з Америки на похорон Марусі. Пробула в Києві менше тижня. Вона не могла лишатися довше, адже на неї чекали американські студенти. Тепер вона напевне не прилетить зустрічати Новий рік — бо вичерпано ліміт поїздок додому. Але за цей час устигла зробити надзвичайно корисну справу. А саме, знайшла жінку, яка б наразі вела господарство в домі Розумовичів-Лисюків замість небіжчиці Марусі. Так сталося, що одна мамина знайома, лаборантка з їхнього інституту Галина Андріївна, мала не найкращий період у житті — розлучалася з чоловіком, тимчасово не мала де жити.

І була готова попрацювати хатньою господинею в домі, де б їй разом з її дочкою Алісою надали житло.

Родина зібралася у вітальні під портретом академіка Розумовича за круглим столом, де ще недавно покійна Маруся по вихідних накривала обіди й вечері — по робочих днях страви подавалися на кухні. Зібралися, поговорили й зійшлися на тому, що іншого виходу немає, треба надати Галині Андріївні з Алісою кімнату Марусі. Бабусі дуже не подобалося, що в їхньому домі буде ще й Аліса. Але мама пояснила, що саме через те, що їй буде де жити, Галина Андріївна береться допомагати їхній родині по господарству. А взагалі, терміново знайти хатню робітницю просто неможливо. Адже родина науковців не може запропонувати ті гроші, які платять «нові українці». Знайомі рекомендували Галину Андріївну як дуже порядну жінку, вона такою й виявилася. І з нею в дім Розмовичів-Лисюків прийшла Аліса, дівчинка того ж віку, що й Ліза. І з дивної дружби Лізи та Аліси все й почалося.

А тепер повернемося трохи назад і розповімо про помешкання Розумовичів-Лисюків. Бо ж київські будинки та київські помешкання мають так само цікаві історії, як і самі кияни.

Цей великий чотириповерховий будинок у центрі міста побудували ще до війни. На розі двох найкращих київських вулиць, неподалік від Софійського собору. То був кооперативний будинок науковців. Якщо не всі знамениті науковці та діячі мистецтва Києва, то принаймні половина їх мала квартири в цьому будинку. В ті часи, коли його зводили, у великих квартирах розкішних дореволюційних будинків здебільшого мешкало по декілька родин. А ті родини, які мали окреме житло, вважали, що живуть мало не в палаці, якщо мали квартиру з двох або трьох кімнат. У помешканні академіка Розумовича кімнат було значно більше: вітальня, кабінет господаря, спальня, окремі кімнати для обох дочок. І за великою кухнею — кімната для домашньої господині… Тут стояли ще довоєнні меблі. Під час окупації Розумовичі виїздили з Києва за Урал. А коли Київ було звільнено від нацистів, родина Розумовичів повернулася до своєї квартири, де розграбували посуд і речі. Але старі вишукані меблі стояли на своїх місцях. І родинні фотографії на стінах у важких рамах ніхто не забрав. Про це не раз розповідала Маруся маленькій Лізі.

Скільки Ліза пам’ятає себе, Маруся, старша із дочок академіка Розумовича, мешкала в кімнаті за кухнею. А молодша, Анастасія, власне, Лізина бабуся, зайняла кабінет батька. У ту кімнату ніхто не міг увійти, не постукавши. А коли бабусі не було вдома, двері замикали на ключ.

І коли бабуся їздила на конференції, кімната стояла замкненою. Маруся завжди мала клопіт вимітати гори пилу після тривалої відсутності бабусі Насті.

І Ліза має окрему кімнату. Невеличку, проте абсолютно окрему. Але Лізі не дозволяється замикати свою кімнату. Якщо не робиш нічого негарного, то немає й потреби ховатися. А як же бабуся? Вона робить щось негарне, тому й замикається? Доживеш до бабусиного віку, тоді й замикатимешся. Тоді й губи підмальовуватимеш, і велику зачіску ладнатимеш. А зараз радій, що маєш окрему кімнату — більшість твоїх ровесниць такого розкошу не має. І не нарікай, що кімната не замикається. А втім, це не так страшно. Лізі є де спокійно поговорити з однокласницею, якщо та заходить до неї. А коли батьки й бабуся на роботі, коли вдома лише Маруся, яка ще донедавна весь час грюкала каструлями на кухні, можна посидіти у вітальні, такій просторій та старовинній.

А кімната небіжчиці Марусі також замикається. Маруся весь час була вдома, але коли ходила на базар чи в магазин, завжди замикала свою кімнату за кухнею. А іноді замикалася на ніч — колі Лізі, бувало, не спалося пізно ввечері, вона могла почути, як повертався ключ у Марусиній кімнаті.

А в ніч перед тим, як до Марусиної кімнати мали заселитися Галина Андріївна з Алісою, бабуся не спала, розбирала Марусині речі. Добре, що наступного дня була субота, і всі могли вранці трохи довше відпочити. Бабуся винесла Марусині речі, щоб у Галини Андріївни з дочкою була вільна кімната з порожньою шафою й комодом, куди б вони могли покласти свої речі. Більшість із Марусиних речей бабуся безжально викинула — усі її давні напівзотлілі сукні та пальта. Тато на прохання бабусі декілька разів виходив на подвір’я, носив на сміття клунки з ганчір’ям. А от Марусин архів бабуся забрала до себе. Відчувалося, що вона дуже багато всього згадала, поки перебирала речі сестри. Вранці наступного дня винесла до вітальні дуже давню чорно-білу фотокартку молодої Марусі, поставила в шафі поряд із журналом «Молода еліта України», з тим числом, де на обкладинці портрет Лізи.

Ліза вже бачила цю світлину Марусі — та показала дівчині цю й деякі інші фотокартки під час своєї нетривалої хвороби. Коли наступного дня Ліза з бабусею зустрілися у вітальні перед світлиною п’ятдесят шостого року, і бабуся почала пояснювати онуці, хто ця гарна незнайома дівчина, Ліза вигукнула:

— Я знаю! Мені Маруся показувала цю світлину!

— А ти, бува, нічого не забрала собі з її кімнати? — спитала бабуся.

— Ні, нічого, — відповіла Ліза.

«Бабусям іноді треба брехати, — дуже скоро підтримає Лізу її нова подруга Аліса, дочка Галини Андріївни, — моя бабуся з боку батька прямо мене питала: чи не сняться мені, бува, дорослі чоловіки? Я їй відповіла: ні, бабусю, мені сняться лише немовлята!»

Але це станеться трохи згодом. А тоді тато перетяг до колишньої Марусиної кімнати кушетку з вітальні для Аліси, а Галині Андріївні дісталося ліжко Марусі, яке було в зовсім доброму стані, дарма що Маруся кілька десятиріч спала на ньому, а потім на ньому ж тихо померла. Справа не в тому, що Маруся була аж така охайна, — хоча вона такою й була, — просто, меблі в ті часи робили дуже міцними.

У вітальні були стільці з напівкруглими спинками, сервант, шкіряний диван. Але з давно не ремонтованої стелі сипався пил, і шпалери тато вже не перший рік прибивав цвяшками, видираючись на високу драбину.

Галині Андріївні кімната небіжчиці Марусі сподобалася.

— Якщо я спала на ліжку, де мій чоловік зраджував мені, то що вже, у порівнянні з тим, спати на ліжку, де хтось помер, — сумно сказала вона заселяючись.

Галина Андріївна була працьовита до нестями. Вона не лише фантастично добре готувала й уміла всім догодити, у першу чергу бабусі, але й протерла та начистила до блиску все, на що в старенької Марусі сил уже давно не було. Засяяло скло у дверцятах книжкових шаф. Заблищали підсвічники фортепіано й навіть плафони високих важких люстр. Але всього зробити не змогла навіть Галина Андріївна. Помешкання Розумовичів-Лисюків не ремонтувалося від дуже давніх часів. Та все ж, щоб оновити дім, який дав їй із дочкою тимчасовий притулок, Галина Андріївна зробила все, що могла, і навіть більше.

Щоправда, виникло одне непорозуміння. Бабуся відразу почала називати Галину Андріївну Галею, чого нова економка терпіти не схотіла.

— Анастасіє Георгіївно, я вам не Галя. Життя зараз таке, що сьогодні я у вас служниця, а завтра ви у мене. Будь ласка, мені вже сорок років. Звертайтеся до мене «Галино Андріївно».

Ці слова бабусі категорично не сподобалися. Та оскільки вівсянку із сушеницями, сирники та вітамінні напої Галина Андріївна готувала суттєво краще, ніж це робила Маруся в останні роки свого життя, і продукти з базару приносила теж кращі, бабуся була змушена прийняти умови нової господині.

Але головним ускладненням було не ім’я та по-батькові, а Аліса, дочка Галини Андріївни. Дівчинка одних літ із Лізою, але настільки не така, як їхня Ліза, що можна було відразу думати і про згубний уплив, і про все, що завгодно. Бабуся завжди намагалася бути в курсі, з ким товаришує її Ліза, з якої родини ті дівчата, які приходять у їхній дім. Але інформацію про онуку збирала не сама, а за допомогою Марусі. Доручала бути в курсі, а Маруся ревно виконувала завдання сестри. Поки Ліза вчилася у звичайній школі, її не відпускали на дні народження до однокласників, щоб вона не познайомилася й не потоваришувала з дітьми із поганих родин. Так само свого часу берегли від поганого впливу й маму Лізи Ольгу. І результат вийшов гідний: Ольга заміж вийшла пізно, проте докторську захистила рано. І чоловік також видатний науковець, щоправда, не з такої поважної родини, Лисюки — не Розумовичі. Але в самого Майкла Лисюка наукові досягнення видатні. І їхня дочка Ліза не порушує традиції славної родини науковців. Учиться дуже добре, має друковані праці, призові місця на олімпіадах. Треба буде, коли їй виповнюватиметься шістнадцять, наказати дівчині, щоб узяла подвійне прізвище: Розумович-Лисюк. Аби тільки не потрапила під поганий уплив. Це єдине, що може зашкодити Лізі виправдати великі сподівання.

Але більше немає Марусі, яка б за всім простежила. Під виглядом прибирання крутилися б десь поряд із кімнатою, де спілкуються дівчатка, — на прибиральницю ніколи не зважають, така психологія людей. А Маруся тим часом збирала цінну інформацію і все хутенько передавала голові родини — Анастасії Георгіївні. Власне, Олю від згубного впливу оточення берегла не вона, її мати, а Маруся, її тітка. І Лізою до чотирнадцяти років опікувалася Маруся. До дванадцяти років, поки дитина вчилася у звичайній школі, Маруся водила Лізу до школи й забирала її звідти, щоб дівчинка, боронь Боже, не йшла додому в товаристві дітей із поганих родин. Тільки до гімназії Ліза вже ходить сама — але там зовсім інший контингент. Таких дітей можна й додому запросити, і до них у гості відпустити.

Сама ж бабуся не мала змоги стежити. «На носі» був річний звіт у відділі науково-дослідного інституту, яким вона вже багато років завідувала. Тривала підготовка до сьомих Розумовичевських читань пам’яті Григорія Арсентійовича, у яких його дочка Анастасія Георгіївна брала активну участь. І тому бабуся майже не помічала Аліси, — тим паче, що тільки-но вона приходила ввечері з роботи, Аліса вмить зникала або у відведеній їм із матір’ю кімнаті за кухнею, або в Лізиній кімнаті, ніби відчуваючи: чотирнадцятирічній панні, яка абсолютно не переймається науковою кар’єрою, а збирається мати мережу косметичних салонів, чи бодай вийти заміж за власника такої мережі, краще зайвий раз не втрапляти на очі господині цього дому.

А ось татові Аліса дуже сподобалася. Він церемонно пропускав її вперед, як панночку, і дівчинка тоді так само церемонно робила реверанс. Але то була гра, і зайнятий тато також бував удома рідко. А головні зміни в житті Лізи відбулися зі з’явою Аліси.

Аліса була класна. Раніше Ліза бачила таких дівчат лише на сторінках якогось гламурного журнальчику, який мали її однокласниці, але Лізі приносити таке додому не дозволялося. Якщо говорити чесно, мама й бабуся намагалися не дозволити Лізі навіть поза домом дивитися такі журнали, але туди їхня влада вже не сягала. Бо неможливо було контролювати шкільний простір. Аж ось тут, у їхньому домі, з’явилася жива ілюстрація з нього — із повною коробкою косметики та зі знанням того, як її наносити.

Попри класичне домашнє виховання, яке до чотирнадцяти років самовіддано давала Лізі Маруся, чогось дуже важливого сувора вихователька не врахувала. Бо ж відмінниця Ліза несамовито заздрила таким дівчатам, як Аліса — попри всі заборони навіть і дивитися в їхній бік. Коли Ліза вчилася у школі, ще до гімназії, тодішні дванадцятилітки намагалися копіювати таких стильних дівчат. У них нічого не виходило, було жалюгідне видовище, коли малолітки фарбувались, як дорослі продавщиці овочів на лотку. А в гімназії зібралися інші дівчата. Деяким з них батьки дозволяли підфарбовувати вії та наносити тіні для повік. Але таких стильних панночок, як Аліса, у їхньому класі не було. Таких Ліза бачила хіба на сторінках часописів, або в кіно.

— Це ти? — спитала Катя, роздивляючись під склом старовинної книжкової шафи у вітальні число часопису «Молода еліта України» із портретом переможниці конкурсу на найкращий допис Лізи Лисюк. — Дуже вдале фото. Тобі треба надалі контактувати з цим фотографом!

Як треба було розуміти ті слова? Що насправді Ліза зовсім не така гарна, як та усміхнена дівчинка на обкладинці підліткового часопису для заучок? Але нічого не вдієш, треба захищатися.

— А скільки в тебе друкованих праць? — питає Ліза Алісу, прекрасно розуміючи, що жодної.

— А скільки разів ти цілувалася з хлопцем? — відповідає Аліса питанням на питання.

Це удар у найболючішу точку. Що таке бути відмінницею, а потім медалісткою, а потім студенткою, а потім аспіранткою, а потім кандидатом наук і далі до академіка — якщо поряд немає класного хлопця? У Лізи перед очима завжди конкретний приклад: мамина подруга Анжела. Таке загадкове ім’я, відразу малюється образ красивої жінки з рудим хвилястим волоссям, у середньовічному плащі з каптуром, і закоханий лицар біля її ніг. Але мамина Анжела — то прокурена тітка, яка тільки й говорить про публікації у вісниках закордонних університетів, завжди одягнена в чорний светр під горло, обличчя жовте, ніколи в дзеркало не гляне, губи не підмалює. І ніколи не поспішає додому, може сидіти в них до ранку. Мама іноді втомлюється від Анжели. Зате бабуся завжди вітає цю пані й навіть дозволяє їй те, що не дозволено татові: курити просто в їхній вітальні, встромляючи недопалки у велику мідну попільничку небіжчика академіка Розумовича.

До речі, бабуся зовсім не така. Хоча бабуся вже давно відсвяткувала своє шістдесятиріччя, вона й досі майстерно користується косметикою та парфумами, носить великі сережки, які дуже пасують до високої зачіски, підкреслюють її жіночу й наукову велич.

— Твоя бабуся така гарна, — захоплено каже Аліса, — і це в такому віці! Ось моя бабуся з боку батька і фарбується, і носить прикраси, а все не до ладу. А твоя — просто диво! Я хочу бути в старшому віці такою, як твоя бабуся… Але, звичайно, характер у неї не з легких, — Аліса стишує голос, бо одного разу Галина Андріївна гукнула з кухні, щоб дочка не втручалася у справи чужої родини. Ми тут, мовляв, працюємо за гроші, а не приїхали в гості.

Біографія

Твори

Критика


Читати також