Євгенія Кононенко. Рожеве світло на зупинці
Рожеве світло ніжно світилося в синій мряці. Коли він дивився на нього знизу, завжди думав: чому світло у вікні має такі барви? То такі фіранки? Чи абажур? А там, нагорі забував про все на світі. Світло гасло, горіли свічки або химерний світильник.
- Ти б не кохав мене так палко, аби я не мешкала у такому зручному місці.
- До тебе я би поїхав і до Америки.
- До Америки, може, й поїхав би, а на околицю міста — нізащо.
Вона любила підпускати шпильки, коли він цілував пальчики на її ніжках. Траплялося, він йшов до неї з думкою більше не приходити. Але рожеве світло на зупинці вабило і тягло до себе, і він набирав її номер, не відводячи очей від рожевого вікна угорі, домовлявся про наступні зустрічі, і радість передчуття мала неймовірні барви, яких не мало саме побачення.
А ще він любив дивитись на те рожеве світло із маленької кав'яреньки у день, коли не забігав до неї. Ледве посміхався сам собі, згадуючи минулі зустрічі, знаючи, що будуть нові. А наприкінці весни і влітку, коли темніло пізно, у тому вікні горіло вечірнє проміння, і він телефонував їй, знаючи, що вона там, за тим склом, в якому рожево відбилося сонце на спаді.
Ситуація була хрестоматійною. Був рідний дім, де вікна горіли жовто і повсякденно. І було це неймовірне рожеве світло на зупинці, що протягом років горіло так само, як в той вечір, коли він уперше відшукав очима те вікно. І був також хрестоматійний друг-цинік з вікном, закладеним фанерою.
Якщо ти зважишся на це, шкодуватимеш до кінця своїх днів. Ще невідомо, які номери відколе її дочка, невідомо, що за особа її матінка. У тебе теж не подарунки ні дочка, ні теща, але все знаєш, котра з них на що здатна... З другого боку, погодься, піднесеного щастя, — тут друг-цинік робив мелодраматичний схлип, — у тебе в твоєму домі ніколи не буде. І якщо втратиш її — Друг-цинік показував собі кудись за плече, — також шкодуватимеш до кінця своїх днів. Хай воно йде, як іде.
І воно йшло, як ішло. У неї була доросла дочка від дуже раннього і дуже давнього шлюбу. Була і мама, яка з онукою-студенткою мешкала в іншому місці, а вона найчастіше перебувала тут, і в рожевому світлі мрів їі туманний силует. Під склом було її шлюбне фото, де вони з колишнім чоловіком обидва були сліпучо гарні і сліпучо юні. Вона байдуже розповідала, що той її чоловік був багатоженцем, одружився з нею, вже маючи законну жінку. Це було давно і неправда. Скоро дочка знайде такого ж. А його дочка ще навчається в початковій школі, в неї зовсім інші проблеми. Якось він згадав свою дочку, коли в керамічному світильнику на туалетному столику гойдалося те бісівське світло і прошепотів:
- Господи, який був би жах, якби моя доня довідалася, що в тата є жінка.
- А ти певний, що вона в тебе буде дружиною? Може, вона теж буде жінкою при чужому татові?
Спочатку він розлютився: «Звідки ти знаєш, що чекає на мою дочку? Дивися за своєю!» — слава Богу, він не вимовив тих слів. А потім він відчув щемну жалість, що дряпала горло й груди.
- Ти знаєш, вона змарніла, поки зі мною, — зітхав він за чаркою з другом-циніком. — Коли ми сиділи на кухні, світло падало прямо на неї, я побачив зморшки біля її очей...
- Як би ще вона змарніла біля твоїх шкарпеток, та ще й з твоєю мамою на додачу. Я недавно посватався до Лесі, ти її знаєш, а вона мені у відповідь: «Со-неч-ко! Треба було п'ятнадцять років тому, коли я ще була дурна!» Але все одно давай вип'ємо за жінок!»
І вони пили, і він думав, що є два континенти в житейському морі. Один з них утворюють подружжя, які люблять одне одного і які не люблять або любить хтось один, або обидва люблять, але не одне одного. Подружжя, в яких все гаразд принаймні зовні, і в яких все не гаразд навіть зовні. Які бояться одне одного втратити, хоча й ненавидять одне одного. Які ненавидять тихо і які ненавидять гучно. Які можуть співіснувати і які не можуть, одначе все одно співіснують. Які спільно тягнуть житейського воза і які перекидають того воза на інших. І поряд з тим континентом тихих радощів і радощів гучних, континентом сварок, примирень, спільного побуту і спільних дітей існує так само безмежний інший континент. Континент таємних зв'язків і зв'язків, яких не приховують. Зв'язків коротких і тривалих, випадкових і призначених самим небом. Зв'язків, які утворюють ті, хто мріють перебратися на подружній континент, і ті, хто відмовились від законів «законного» континенту й свідомо не пливуть до нього. Як і на подружньому континенті, тут теж є й безглуздий престиж, і ненависть, і набридла звичка, і побут, і діти... Де, на якому з континентів більше рідкісних бездонних криниць любові?
Як мені з тобою добре, задихався він від її пишного волосся, в якому билися відблиски химерного світильника, — А тобі? Тобі добре? Добре? — йому до болю хотілося чути, що їй теж добре, добре.
- Ти знаєш, зараз не прийнято казати слово «люблю». Тільки кажуть «добре».
Ти теж не кажеш...
- Я теж...
На вершинах блаженства гірчила мука. А що він має робити? Він належить до обох континентів. Вона до одного. Так склалося життя. «Разве можно понять что-нибудь в любви?» — співав Булат Окуджава на старій платівці, вимовляючи те сакральне слово, яке жодного разу не вимовив жоден з них ні на вершині, ні у долині.
І от у трубці чужий жіночий голос. Рожеве світло світить по-старому, а голос не той. Він поклав трубку. Очевидно, не туди потрапив. Але от вже цілий тиждень не той, але весь час той самий жіночий голос. Теж приємний, теж мелодійний, але категорично не той. Мабуть, зіпсуто телефон, він весь час потрапляє не туди. Таке буває. Рожеве світло горить. Значить, вона вдома. Він зайде, скільки можна чекати, поки полагодять телефон.
Відчинила інша жінка. Теж гарна, теж мила, але не та.
- А... п-пані Ніна?
- Ніна вже поїхала. Ви хотіли віддати передачу? Вона вже поїхала.
- Вибачте, я не знав, що вона мала кудись їхати. І надовго?
- Ой, дай їй, Боже, назавжди! Зайдіть на хвилинку.
Він несміливо переступив поріг, який легко перестрибував, хутко замикав двері, брав її на руки, ніс до кімнати... А тепер стоїть, як чужий, в цьому великому знайомому передпокої, де всі її книжки стоять у шафах на старих місцях.
- Як же вона лишила все і поїхала? Куди вона поїхала?
- Та до Америки. А чого їй тут чекати? Я її двоюрідна сестра. З Житомира.
У нього вимкнувся слух. Він нічого не чув, поки двоюрідна сестра з Житомира (так, так, вона колись згадувала таку) розповідала, яким чином виїхала до Америки пані Ніна. Що ж, хай щастить, хай щастить...
- І давно вона знала, що поїде?
- Я ж вам казала, це вирішувалося півроку, а коли вирішилося, вони зібралися дуже швидко. Зачекайте, вона тут, здається, вам щось просила передати. Це ж ви до неї ходили? Значить, це вам. Зачекайте хвилинку.
Сестра з Житомира винесла йому фотокартку. Він не знав її такою. Гарне фото. І жінка гарна. А може, то її дочка?
З фотокарткою в руці він вийшов на зупинку. Його тролейбус не йшов, і він звично здійняв голову. Так, значить, все це зветься словом «ходив»? Підійшов тролейбус, і люди довго пакувалися в нього, а він стояв осторонь і дивився на рожеве вікно, що так само ніжно світилося в синій мряці.
Не зважай! — дав оцінку ситуації друг-цинік, настільки знайомий, що не треба йти до нього, щоб почути:
- Не зважай! Якщо жінка намилилася їхати, її ніяка любов не затримає!
Твори
Критика
