Інтертекстуальність «маленької» повісті Галини Пагутяк «Кіт з потонулого будинку»
І.В. Біла
У статті розглядаються своєрідність та закономірності функціонування інтертекстів у контексті мотивно-образної системи «маленької» повісті Галини Пагутяк, специфіка автоінтертекстуальності та використання біблійних алюзій.
Термін «інтертекстуальність» введено теоретиком постструктуралізму Ю. Крістевою наприкінці 60-х років минулого століття. Її твердження, що «будь-який текст будується як мозаїка цитацій, будь-який текст є продукт всотування і трансформації якогось іншого тексту», грунтується на основі концепції діалогізму та «чужих» слів М.М. Бахтіна. Концепція діалогізму у свою чергу пов’язується із тріадою «автор - адресат - нададресат». Кожен твір, кожен вислів, на думку вченого, завжди має адресата. Розуміння ним тексту автор намагається передбачити. Але, крім адресата, автор висловлювання, більш чи менш, передбачає і вищого нададресата, враховує суспільну думку, ідеологію, тобто контекст. Таким чином, кожен текст перебуває в постійному діалозі із адресатом і контекстом того суспільства, тієї епохи, у якій він був створений. Крім комунікації із горизонтальним контекстом, М.М. Бахтін виділяє діалог тексту з текстами, створеними в інші епохи. Два вислови, віддалені один від одного в просторі і часі, при змістовому зіставленні виявляють діалогічні відношення, якщо між ними є хоча б якась змістова конвергенція (часткова спільність теми, точки зору). Тобто вчений має на увазі всезагальну міжтекстову комунікацію, незалежну від автора. Ця комунікація зумовлена подібністю текстів. «Чужі слова» в текстах втрачають свою первинну комунікативну функцію і слугують підкресленню певної думки в тексті: «Коли в мові, жаргонах та стилях починають чутися голоси, вони перестають бути потенційним засобом вираження і стають актуальним, реалізованим виразом: у них увійшов та оволодів ними голос. Вони покликані відіграти свою єдину та неповторну роль у мовленнєвому (творчому) спілкуванні».
Класичне визначення інтертекстуальності дав Р. Барт: «Кожен текст є інтертекстом; інші тексти присутні в ньому на різних рівнях у більш або менш знайомих формах: текстах попередньої культури і текстах сьогоденної культури. Кожен текст - це нова тканина, зіткана із старих цитат». Зважаючи на вищезазначене, робимо висновок, що сучасне прочитання літературного твору неможливе без врахування феномена інтертекстуальності та орієнтації на широкий діапазон претекстів як літературного, так і іншого планів. Це стосується і «маленької» повісті української письменниці Галини Пагутяк «Кіт з потонулого будинку» (2002). Актуальність обраної теми підтверджується, з одного боку, посиленим інтересом літературознавців кінця XX - поч. XXI століть до проблем інтертексту, інтертекстуальності, виявлення претекстів у художніх творах (дослідження О. Астаф’єва, Н. Фатєєвої, І. Бетко, Н. Бєляєвої та ін.) та відсутністю цілісного аналізу повісті «Кіт з потонулого будинку» в інтертекстуапьному аспекті, з іншого. Тому завданнями нашої роботи є розгляд міжтекстових зв’язків повісті Галини Пагутяк «Кіт з потонулого будинку» з урахуванням специфіки мотивно-образної системи твору.
Основним «маркером» інтертекстуальності є зміна суб’єктів оповіді: автор може дати слово іншому реальному авторові або процитувати його в тексті. Завдяки зміні суб’єктів оповіді значно підвищується імплікаційний та модальний потенціал тексту, а сам текст виявляється ланкою в загальному ланцюгу культурної комунікації людства. Зміна суб’єктів оповіді характерна для аналізованого твору Галини Пагутяк. Обравши на роль розповідача кота, авторка тим самим звертається до традиційної оповідної структури художньої літератури для дітей. Контекст довірчої бесіди з читачем включає спільні елементи в суб’єктних моделях світу. І автор, і читач напевно добре пам’ятають повість «Пригоди чорного кота Лапченка» І. Багмута, у якій оповідь ведеться від імені кота, народні казки про тварин («Пан Коцький», «Про Кота і Півника» та ін.). Вводячи образ тварини, здатної мислити як людина, у контекст розповіді про кінець світу, Галина Пагутяк тим самим поглиблює претекст, надає йому філософського наповнення. Народні казки та «Пригоди чорного кота Лапченка» І. Багмута як твори для дітей середнього та молодшого шкільного віку та «Кіт з потонулого будинку» як повість для дорослих створюють контраст модальностей, протиставляючи наївному, дитячому уявленню про світ як квінтесенцію добра і краси авторське бачення світу як абсурду. За філософією абсурду екзистенціалістів, відчуженість між людиною і людиною, людиною і світом є ознакою абсурдного світу. Наголошуючи на відчуженості героїв як атрибутивній характеристиці зображуваного світу, Галина Пагутяк водночас окреслює шляхи подолання абсурду, які пов’язані, насамперед, із готовністю допомогти будь-якій істоті. Носіями не-абсурдності в даному контексті виступають старі, які прагнуть врятувати кота від загибелі. Саме в уста сліпого чоловіка авторка вкладає характеристику людського світу як абсурдного. Роздумуючи про життя, він зазначає: «Чи захлинемось у брудних водах потопу, чи згаснемо у якомусь темному закамарку на Кораблі. Сліпі серед глухих». Термін «абсурд» походить від латинського, що в перекладі означає «той, що йде від глухого». Називаючи людей глухими, старий тим самим натякає на абсурдність як основну ознаку світу.
Комунікативні зв’язки «Кота з потонулого будинку» не обмежуються творами дитячої літератури: романи «Писар Західних Воріт Притулку», «Писар Східних Воріт Притулку», «Слуга з Добромиля» ведуть діалог з «маленькою» повістю. Можна стверджувати, що це свідчення єдності стилю письменника. Та якщо проаналізувати це явище в контексті інтертекстуальності, можна прийти до цікавих висновків.
Н.О. Фатєєва в монографії «Інтертекст у світі текстів. Контрапункт інтертекстуальності» вводить поняття автоінтертекстуальності: «Аналогічно можна говорити про автоінтертекстуальність, коли при породженні нового тексту ця система опозицій, ідентифікацій та маскування діє вже в структурі ідіолекту автора». У творах Галини Пагутяк мотив мандрів пов'язаний, насамперед, із постаттю головного героя і є реалізацією двох, основних значень - фізичний рух, ментальний рух. Останній сприймається як рух всередину себе. Оскільки психодинаміку творчого процесу Галини Пагутяк можна інтерпретувати як пригадування побаченого уві сні (в інтерв’ю В. Горбовому письменниця зауважує: «Розумієте, мені це сниться. Першого разу теж так снилося. Ідея приходить перед сном або уві сні. Сниться ідея, сюжет»), а саму особистість авторки як інтровертну, то можна зробити висновок, що рух всередину себе є превалюючим в її творах. Спираючись на теорію автрінтертекстуальності Н.О. Фатєєвої, стверджуємо, що в «маленькій» повісті «Кіт з потонулого будинку» маємо справу з автоцитацією - використанням мотиву мандрів головного героя, який зустрічається ще в ранньому романі Галини Пагутяк «Компроміс» і розгортається в її пізніших творах - «Писар Західних Воріг Притулку», «Писар Східних Воріт Притулку», «Слуга з Добромиля». Крім того, зв’язок між окремими творами Галини Пагутяк можна простежити, беручи до уваги, так звану референційну пам’ять слова, під якою Н.О. Фатєєва розуміє здатність слова як знака, з одного боку, фіксувати узаконені мовою прямі референційні відповідності, а з іншого - входити в систему поетичних парадигм. Так, завдяки референційній пам’яті слова можна виявити автоінтертекстуальний генезис слова «йти» в романах Галини Пагутяк: «Сніг, на щастя, не падав. <...> Яків пильно вдивлявся у. сліди, зовсім не присипані снігом». Дієслово «йти» відсилає в першу чергу до тексту роману «Писар Східних Воріт Притулку», який, з одного боку, є попередником роману «Писар Західних Воріт Притулку» (мотив мандрів Ізидора, старої Марти та Христинки, започаткований у «Писарі Східних Воріт Притулку», продовжується у «Писарі Західних Воріт Притулку»), а з іншого - його дзеркальним відображенням (на що вказує протилежність Сходу і Заходу як початку і кінця; Антон рухається назустріч своєму двійникові Якову, якому в цей час також спадає на думку вирушити в мандри).
Мотив пошуку притулку розгортається в романі Галини Пагутяк «Компроміс» із розвитком сюжетної лінії головного героя, котрий, як і Яків та Антон у наступних романах «Писар Західних Воріт Притулку» та «Писар Східних Воріт Притулку», відправляється в мандри: «Притулок... Найбільше Петра пригнічувала вбогість власного існування». Розглядаючи реальний світ як дисгармонійний, герой роману Петро не знаходить йому альтернативи. Вводячи образ магічного помічника, авторка по-новому інтерпретує відомий сюжет угоди людини з дияволом. Активною силою в даному випадку виступає маг, людина ж частка безвольної маси, яка не здатна не лише змінити своє життя, а й зрозуміти, чого вона бажає досягти. Тому таким туманним постає у свідомості Петра образ притулку. Підсвідомо бажаючи вгамувати відчуття дисгармонії зі світом, герой шукає місце, якого не існує (у романах «Писар Західних Воріт Притулку» та «Писар Східних Воріт Притулку» виразно окреслюється відмінність Притулку від «того світу», тобто реальності).
Якщо в «Компромісі» та романах, написаних на початку XXI століття, мандри головного героя можна означити як рух у відкритому просторі, то в повісті «Кіт з потонулого будинку» переважають рух героїв у закритому просторі будинку та їх роздуми про вічні проблеми людського буття, що переключають образи героїв у сферу філософських концепцій. Жан-Франсуа Ліотар у своїй праці «Паломництва: закон, форма, подія» для опису процесу мислення, специфічного для філософії, застосовує термін паломництво; таким чином, лексема «рух» набуває нового відтінку значення - рух філософа у світі ідей. Мотив руху героїв у закритому просторі дому реалізується в іншому творі Галини Пагутяк - повісті «Діти», в ній він набуває символічного значення - порятунку життя. Рух головного героя «маленької» повісті в темряві будинку, екстраполюючись на мотив очікування кінця світу, осмислюється автором як безцільний рух по колу, що закінчиться катастрофою.
Мотив катастрофи, лиха, що неминуче для героїв, наявний і в повісті «Діти», його оприявнення наприкінці твору в образі вогню, що спалює все навколо, викликає асоціації з образом вогню, що разом з градом та кров’ю ллється дощем на землю (Одкровення Іоанна Богослова). У повісті «Кіт з потонулого будинку» ідея апокаліпсису пов’язана передусім з мотивом потопу. Останній зорієнтований передусім на легенду про Ноїв ковчег. Алюзійні зв’язки між твором Галини Пагутяк та Біблією викликають в уяві й образ середньовічного ковчега, що сприймався як плавучий дім, і лише в епоху Ренесансу став кораблем. На ранньому етапі розвитку християнства всесвітній потоп уподібнювався хрещенню, а будівництво ковчега нерідко складало сюжет у християнському мистецтві. У римських катакомбах легенда про ковчег відображала нову християнську концепцію воскресіння, оскільки обернені в християнство були знайомі через грецьку та єгипетську міфологію з ідеєю мандрівки померлих на кораблі в інший світ. Подібна інтерпретативна стратегія простежується і в «маленькій» повісті Галини Пагутяк, що мало б засвідчити лінійне розуміння історії: початок - розвиток - катастрофа - кінець, уявлення про час як перспективу, що йде з майбутнього через сучасне в минуле. Проте слова «закінчиться цей світ і почнеться новий, де ми, здається, не будемо разом» суперечать західній парадигмі філософії історії і вказують на трактування часу, суголосне східній філософській парадигмі. З концепцією циклічного часу пов’язано образ колеса, який неодноразово згадується в авторських відступах: «Колесо крутиться, м’яч котиться, життя витікає крізь найменші щілини». Таким чином, маємо справу із своєрідною постмодерною містифікацією: автор, пропонуючи ніби простий і зрозумілий шлях інтерпретації, насправді заводить у лабіринт, з якого зможе вийти лише уважний та вдумливий читач. Образ лабіринту - один із наскрізних у різних культурах символ - теж наявний у «маленькій» повісті, розгорнутий через характеристичні деталі: образи перехрещення сходів, коридорів всередині будинку, з якого немає виходу. Кожен шлях закінчується глухим кутом, котрі треба пройти, щоб знайти вихід до центру цієї павутини. Будь-який лабіринт передбачає свого Тезея, того, хто розкриє його таємницю і знайде дорогу до центру. На перший погляд, роль Тезея мають виконувати рятувальники «в плямистих мундирах». Та їх завдання - загнати «заблудлих овечок до отари», у «затишний закапелок», тобто в глухий кут, а не вивести з лабіринту. Це не єдина «невідповідність» між тим, що видасться на перший погляд, і тим, що насправді хоче сказати автор. Так, діалог сліпого подружжя закінчується фразою: «Чуєш, стара, уже трублять труби і б’ють барабани. Кінець нашому довготривалому терпінню». У зв’язку із образом рятувальників згадка про труби надає йому протилежного символічного змісту - він сприймається як уособлення янголів смерті та їх кавалерії: «Шоста труба викликала чотирьох янголів смерті та їх кавалерію: їхні коні мають левині голови, що вивергають вогонь, а хвости схожі на зміїв».
У такому контексті особливого значення набувають образи сліпих, які теж закорінені в Біблію. В Євангелії від Матфея сказано: «Якщо сліпий веде сліпого, то обидва впадуть у яму». Авторка у творі «Кіт з потонулого будинку» зберігає традиційне трактування цього образу: сліпі виступають символом людства, яке рухається в невідомому напрямку і неминуче потрапить у прірву. Рух у темряві як альтернатива сліпоті притаманний іншим героям «маленької» повісті: мешканці потопаючого будинку перебувають у стані фізичної (відсутність світла) та духовної (тваринне бажання врятуватися вбиває гуманність у людині) темряви, уподібнюючись отарі, овець: «Вони заженуть заблудлих овечок до отари, немає значення, чи ті сліпі, криві чи убогі».
Образ старого подружжя, яке ладне віддати останнє на користь інших, нагадує образи міфічних Філемона та Бавкіди (до речі, подібний образ зустрічається і в романі «Писар Західних Воріт Притулку»). Образ храму, жерцями якого зробили Філемона і Бавкіду Юпітер та Меркурій у нагороду за їх доброту, екстраполюється на образ будинку, що потопає. У такому контексті ситуація виходу з будинку разом з рятувальниками сприймається як альтернатива загибелі, а не порятунку, оскільки храм здавна вважався місцем захисту від негараздів зовнішнього світу.
Намагаючись осмислити причини глобальних проблем людського суспільства (війни, голод, вбивства), Галина Пагутяк у статті «Жорстокість існування» наводить приклади «хибних думок людей», які стають «корінням зла». Серед висунутих нею сентенцій знаходимо наступні: «Люди вважають власну безпеку вартою жорстокості, проте залишаються беззахисними», «Люди вважають, ніби мають пріоритет стосовно інших істот, виявляючи при цьому примітивність власного мислення», «Люди схильні допускати вбивство у деяких випадках, однак, кожен виняток - це ознака невиразності та незрілості їхньої свідомості». Живі істоти, на думку автора, розподіляються на дві категорії: ті, які не здатні постояти за себе в принципі і є беззахисними (тварини, діти, старі), і ті, у котрих бажання відчувати себе захищеним провокує вибух жорстокості. Піддаючись страху, у пошуках притулку останні намагаються знайти виправдання жорстокості: «Люди гадають, що ненависть, страх, зло притаманні цілому Всесвіту, але це лише атрибути їхньої вбогості, які затримують розкриття інших якостей людини». Проте це, за Галиною Пагутяк, робить їх ще більш нещасними.
У відповідності до такого поділу людей на беззахисних і жорстоких беззахисність старих у «маленькій» повісті «Кіт з потонулого будинку» зумовлена їхньою фізичною вадою, кота - його залежністю від господарів. Родина дівчинки, виганяючи сліпе подружжя, переходить з розряду беззахисних у розряд жорстоких, ілюструючи тезу Галини Пагутяк, висловлену у згадуваній статті: «Люди вважають, що несвідома жорстокість не є, власне, жорстокістю». Своїм вчинком (жінка - активними діями, чоловік - зайнявши пасивну позицію невтручання) вони поставили себе вище від старих. По суті, маємо художню ілюстрацію концепції, висловленої в статті: вчинок подружжя, продиктований їхнім переконанням, що мораль, вибудована на ієрархії, «є найвищим мірилом їхньої зрілості», але насправді це лише промовисте свідчення інфантильності. Страх перед невідомим знецінює все, крім власного життя людини. Відсутність імені в кота свідчить про відстороненість господарів від нього, несприйняття тварини як члена родини, а відтак і про знеціненість його життя. Ця характеристика асоціативно теж пов’язана із зауваженням Галини Пагутяк у згадуваній статті: «Можна оплакувати лише втрату власності, любити цю власність, бо вона здобута працею чи відібрана у когось». Продовжуючи цю думку, Галина Пагутяк стверджує, що Всесвіт - це родина, в якій люблять усіх дітей: «<...> від створення світу у кожній речі, у кожній істоті кружляють найменші часточки вічності, роблячи усіх належними до одного роду». Жорстокість та байдужість членів родини, зображеної в повісті «Кіт з потонулого будинку», не можна виправдати доцільністю: вони ведуть до відчуження та руйнування гармонії. Кожна людина має вибір: не помічати безумства, притаманні зовнішньому світові, існувати духовним сліпцем, дбаючи лише про власне благополуччя, чи не піддаватися божевіллю, жити в гармонії з собою та оточуючими. Однією з умов гармонійного життя є небайдужість до беззахисних. У Цьому контексті чоловік та жінка, які відмовляють старим у притулку, сприймаються як руйначі гармонії. Проте їх ця несвідома жорстокість не робить щасливими, оскільки людина не знає, куди йти, і є занадто слабкою, щоб витримати мандрівку. Галина Пагутяк наголошує в статті, що осмислити закони буття та окреслити правильний життєвий шлях можна лише через самотність: «Найважче навчитись не втручатись, не заважати праву інших істот на життя. Тому мудрими стають коштом самотності», та «іншим людям, несвідомим та розгубленим, властиво робити все, щоб не відпустити подібних від себе». Своєрідною ілюстрацією до цих слів Галини Пагутяк є ситуація, зображена в повісті «Кіт з потонулого будинку»: старому подружжю не дозволяють залишитися на самоті рятувальники.
Повість «Кіт з потонулого будинку» є втіленням авторського розуміння буття як основи світу. Осмислення проблеми буття Галиною Пагутяк тотожне онтологічному вченню Парменіда, який вважав: існує лише буття, небуття не існує, смерть - це перехід від однієї форми до іншої: «Ніхто нікуди не зникає, лиш переміниться: живі у мертвих, вогонь у попіл, вода у повітря, думки...», зауважено в повісті. У такому контексті закритий простір будинку - одна з форм буття, а ситуація виходу з нього - зміна цієї форми на іншу. Християнська філософська традиція, осмислюючи смерть як перехід від буття до небуття, надає право судити за гріхи і вирішувати, куди потрапить душа, вищим силам. Відсутність смерті дискредитує функцію Бога: наприкінці твору Галини Пагутяк він постає як першосила, що дала поштовх буттю земних істот, але не здатна контролювати їх: «Я не карав їх: вони самі себе покарали, обравши безпутне життя». Місце, куди потрапляє головний герой, тобто кіт, можна інтерпретувати і як рай, і як едем: рай, оскільки кіт потрапляє сюди після «Загибелі», едем, бо неодноразово підкреслюється, що це місце знаходиться на землі («Місяць був вільний, як і я: ми обоє вийшли. Він - на небі, а я - на землі», «Зустрівши Місяць, я тепер зустрічав Сонце...»). У контексті заперечення авторкою смерті і прийняття ідеї переходу з однієї форми в іншу доцільніше, на нашу думку, брати до уваги друге розуміння місця перебування кота як едему. Образ едему як втілення відкритого простору (сад, у якому перебуває головний герой, не оточений стіною) протиставлений образу будинку як символу закритого. Будівля - створений людськими руками елемент матеріального світу, первісно призначений для захисту від негоди. Оприявнюючись із розвитком мотиву потопу, образ будинку набуває значення пастки, ями, що людина вирила для самої себе: Будучи знаком цивілізації, образ будинку-ями вказує на руйнівну природу останньої. За Біблією едем як місце вічного щастя і блаженства є символом гармонії людини з Богом, тобто вищими силами. Вигнання з едему - втрата гармонії, повернення - віднайдення. Відповідно до Циклічного розуміння історії повернення до едему - кінець одного циклу і початок наступного, тобто після відновлення гармонії неминучою має бути її втрата. Таким чином, занепад цивілізації супроводжується поверненням до первісного стану, що виступає основою для нового витка історії.
Таким чином, філософські концепції світу і людини, їх співвіднесеності, буття в «маленькій» повісті «Кіт з потонулого будинку» художньо розгорнуто через систему інтертекстуальних мотивів як з біблійних текстів, так і текстів творів Галини Пагутяк. Сюжет твору будується за традиційним для письменниці принципом мандрів головного героя. Якщо в «Компромісі» та романах, створених на початку XXI століття, мандри головного героя є виявом руху у відкритому просторі та руху всередину себе, то вповісті «Кіт з потонулого будинку» переважає зображення руху в закритому просторі будинку, осмислення вічних проблем людського буття. Біблійні алюзії оприявнюються передусім через мотив потопу, образи старих, едемського саду. Інтерпретація світу людей як такого, у якому сильніші пригнічують слабших, є художнім виразом концепцій авторки, висловлених нею у статті «Жорстокість існування».
Л-ра: Таїни художнього тексту. – Дніпропетровськ, 2009. – С. 70-77.
Твори
Критика
