Типологія української посттоталітарної художньої деструкції світобудови (На матеріалі роману «Писар Східних Воріт Притулку» Галини Пагутяк)
Тетяна Бовсунівська
Типологію деструкції світобудови можна структурувати на основі літератури світової, й тоді ми будемо мати майже завжди вивершеною схему пекло — чистилище — рай з деякими варіаціями, та на основі літератури української, що дає найчастіше варіант реальність як пекло — рай як модель майбуття, також з певною сумою змінних значень. Але у кожному традиційному варіанті відтворення есхатологічних уявлень, незалежно від культурної та національної приналежносте, ми зустрінемо «обов’язковість» раю як, у кінцевому рахунку, вказівку на позитивне оптимістичне світосприйняття. Воно було значно похитнутим у ті періоди розвитку літератури, коли спостерігається відродження з попелу тоталітарного тиску, адже у всіх посттоталітарних періодах різних літератур світу спостерігається певний занепад художніх картин оптимізації раю. З цього погляду знаменним в українській літературі постає роман Галини Пагутяк «Писар Східних Воріт Притулку», де герої вже не шукають раю і не прагнуть до нього, а мріють лише про притулок, місце, де можна знайти хоча б тимчасовий відпочинок від цивілізаційного тиску, який у даному разі ускладнюється посттоталітарним комплексом соціальної образи. Типологія деструкції світу в цьому випадку стосується постгаталітарної літературної рефлекції спокутування чужого гріха, власної (персональної) марґінальности, очуднення рідного, деконструкції сакрального тощо.
Подібний змістовний розвиток іспанської літератури ми можемо побачити, наприклад, у добу посттоталітаризму, після занепаду франкістської диктатури. Своєрідність культурних та літературних процесів, які розгортаються в Іспанії після смерті Франко, тобто після листопада 1975 року, також характеризується посттоталітарним комплексом соціальної образи з усіма можливими наслідками. Відомий борець із німецьким тоталітаризмом Генріх Манн у своїх останніх романах «Огляд віку», «Дихання» та «Прийом у світі» відтворює дивовижну структуру світу без божественного простору, з градацією пекельних коловоротів. Втіленням же повної художньої деструкції світу можна розглядати в німецькій літературі роман «Доктор Фаустус» Томаса Манна. Створюючи проекцію долі Фауста на німецьку націю, письменник наголошує на демонологічній природі сучасності, багатогранно зіставляючи персонажів у світлі ідеї спокутування чужого гріха. Світобудова його роману обмежена німецьким «пекельним» простором — простором духу німецького народу. Оскільки весь простір роману є мітологічним, він наповнюється ідолами і ритуальними культами, що віддаляють сакральну прихильність неба.
Після занепаду диктатури генерала Порфіріо Діаса у Мексиці також спостерігається виявлення в художньому світі посттоталітарних синдромів поетики світобудови. Зокрема, у творчості плеяди письменників, що одержала назву «Мексиканського Відродження», активно синтезується уявлення про світ як про революційну буремність, нескінченну за своєю природою та неподільну на класичні рівні раю — пекла — чистилища. У творчості Енріке Ґонсалеса Мартінеса, з його палкими виступами проти гітлеризму, щоправда, можна спостерегти утопічну картину соціального раю в поемі «Вавилон», але і в цьому разі посттоталітарна література Мексики, однак, характеризується «перемішуванням» самих ознак структурованих частин світу, накладанням їх одна на одну, існування однієї в іншій.
Подібний тип художньої деструктивности можна спостерегти також і в давніх літературах світу, зокрема у східних, що народжувались у постготалітарні періоди. Отже, спрощення чи певною мірою згорнення світобудови (часто — зацикленість на певних її фрагментах) є яскравою художньою рисою посттоталітарної доби кожної національної літератури. Міра такого згорнення визначається глибиною набутих від тоталітарного тиску неґативних наслідків.
Деконструктивні начала роману «Писар Східних Воріт Притулку» Галини Пагутяк є рухом спустошеного досвіду, що відкривається в поетиці національної руїни як стійкого компонента української свідомости - до абсолютизації досвіду майбутнього, який синтезується на духовних руїнах, набуваючи стійких значень ризоми.
Світобудова у романі Галини Пагутяк є наскрізь містичною, багаторівневою, але не повторює жоден до того представлений у світовій літературі варіант. Зокрема, ця структура є такою: 1) «той світ», тобто світ людей так званої реальності; 2) «цей світ», тобто світ Притулку, світ мітологізованих на засадах одомашнення трансценденцій; 3) Містечко; 4) Долина; 5) світ книг. Ці п’ять світів ніде не перетинаються, лише людина владна пройти крізь кожен із них, за умови надбання нею певних духовних характеристик, але не абсолютної святості, а швидше прагнення до очищення. У фантастичний світ Притулку потрапляють лише ті, хто всього позбавлений і всіма гнаний.
Отже, світ Притулку — це світ для тих, на кого вже ніхто не чекає, для вічно переслідуваних, для людей, які за життя стали «сміттям цивілізації», обтяжують її своїм існуванням, це можуть бути злодії, які вбивали людей (Сміт), хворі на СНІД (Христинка), та й просто ті, що втратили свою вісь у «тому світі» (старий чоловік, останній із описаних прибульців).
Світ Містечка та Долини об’єднує їхня спільна позачасова та позапросторова ідентифікація, яка, зливаючись із семантикою дороги як символу людського пошуку, набуває суто біблійного значення зони специфічного випробування людського духу, щось на зразок пустелі, в якій герой відданий на волю духам людських пристрастей. Містечко як художнє узагальнення «буферної зони» пробіблійного випробування Антона є сферою його першого пізнання життя, сферою водночас його персональної агіографії. Отже, світ Містечка зовсім не має ознак чистилища у християнському сенсі. Серединний статус Містечка лише означає невивершеність його духовного призначення щодо відтворення людської сутносте, у ньому мешкають люди з невивершеною духовною домінантою, або ті, хто намагається притлумити в собі духовне нуртування. «У дитинстві Антон так і не побував у Містечку. Хтозна, чи й сподобалося б йому там. Жадоба до гарних речей може виникнути, коли ти втрачаєш близьких, вітчизну. У Притулку не вмирають, а отже, власність не має сенсу і стає тягарем. Ледь потрапивши сюди, прибульці охоче відмовляються від матеріальних благ. Це означає, що людині не властивий інстинкт власносте, що вона не живе задля того, аби залишити по собі щось інше, крім спогадів. Лише думка має якусь вартість у Притулку, навіть не оформлена у слова. Тим, хто не жив у Притулку, це збагнути важко».
«Містечко, як і увесь Притулок, створене з думок, несло на собі ознаки умінь, принесених з того світу новим буттям. Служило воно захистом від негоди, а не сховком від небажаних гостей. Майстри, що будували тут, дбали, щоб будинки не нагадували в’язниці для тіла й не викликали неприємних спогадів. Деякі з тих будівель мали по кілька сот років. Були тут одноповерхові й двоповерхові, з гострими і пласкими дахами, з помальованими фасадами й різьбленими ґанками, садочками і квітниками. Здається. Усе. (Г. Пагутяк. Писар Східних Воріт Притулку. Сучасність. 2002. Ч. 10. С. 11). Шукання істини починається від Містечка, адже ні в Долині, ні в Притулку ніхто не задається проблемою істини. Вона просто розчинена в містичному часопросторі Притулку. «Істина — це сила. Спершу ми шукаємо спокою, забуття, але вони не виправдовують нашого існування» (Г. Пагутяк. Сучасність. 2002. Ч. 10. С. 15). Отже, Містечко, як і Долина, як і сам Притулок, позбавлене актуальносте сакрального очищення, ці містичні крижалі людського буття — лише умовно-казкова істина нашого довічного пошуку вічного добра і краси. Долаючи один простір за іншим, Антон спостерігає, що віддаляється від істини буття, яка полягає в красі простого існування між думками і блакиттю неба.
У Притулку не може виникнути й кохання, оскільки воно є ознакою пристрасного ставлення до власного буття, отже, характеристикою страдницького «цивілізаційного» переживання людиною власного життєвого шляху, конденсатом болю і відчаю, тимчасовою схованкою від цивілізаційної самотності: «Одне слово, я прагнув зменшити прірву між собою та іншою людиною. Доки зі мною жив мій опікун, я мало про це думав. Та насправді це теж була ілюзія: мене вабило те, що виникає між чоловіком і жінкою у певний період їхнього життя. Те, без чого світ зістарився б. Якби не було тих особливих стосунків, не виникли б ні той, ні наш світи. Це я вичитав з книжок, як і те, що кохання передбачає радість і страждання. І в Притулку воно не може виникнути, бо тут ніхто ніким не володіє, а почуття не такі сильні, щоб перевернути людське життя. Кохання, якщо й спалахне,то невздовзі згасне!» (Г. Пагутяк. Сучасність. 2002. Ч. 10. С. 33). Потрактування кохання як гаснучого людського болю, таке характерне для Галини Пагутяк, у цьому творі стає не гіпотетичним химерним відчуттям світу, а правдою, яку персонажі вистраждали у тривалих бентежних днях перебування «в тому світі», тобто нашому, реальному, сьогочасному.
Метафорика та алегорика Диявола надзвичайно розвинена у творі, хоча зображення світу Диявола — пекла — фактично немає. Пекельні ознаки має «той світ». Згідно з існуючою в українській літературі традицією, Диявол змальовується невиразно, позбавлений потретних характеристик, швидше йдеться про передчуття його наближення. Отже, демонічне не становить окремий світ, а розчиняється у світі цивілізованої людини, утворюючи пекельні лакуни цивілізації. Диявол не може потрапити в Притулок, але ходить навколо нього, отже, мешкає у Містечку та в Долині.
«— Я досі шкодую, що покинув Старого. Якби не відчував наближення Того, то ще б там пожив. Але нестерпно думати, що Він так близько біля Воріт і може увійти до Притулку.
Хто?
Диявол. Моя душа все ще йому потрібна. Мушу сховатися, зробитися непомітним, перезимувати посеред лісу, серед людей, що, як і я, все ще відчувають страх і тому схожі один на одного, як брати» (Г. Пагутяк. Сучасність. 2002. Ч. 10. С. 34)
Отже, у Притулку немає Диявола і йому важко потрапити до Притулку. Певні сили утримують його у зовнішньому просторі. Рай також не може бути населеним демонічними істотами, але Притулок теж не є раєм, оскільки до нього потрапляють люди, що страшно грішили в «тому світі», часом навіть коїли вбивства. Чому пагутяківський Притулок так прихильно ставиться до гнаних грішників нашої цивілізації? Тому, що письменниця вбачає гріховність у кожній долі, в кожному людському існуванні, що диктується законами «цивілізаційности». І ця химеріада — «цивілізаційність» — основа спотворення людської душі, де Дияволу лише лишається збирати свій жахливий урожай.
Концепція незахищености людини у світі цивілізаційної самотности, фатальної приреченосте її на страждання та пошук химер, зокрема кохання, яких ніколи не знайти, — все це вкупі становить характерологію «того світу», тобто світу нашого, який і постає як питома химера. Автор використовує прийом очуднення звичного духовно-предметного світу, примушує нас споглядати його з позицій здорової моралі людського духовного буття. І тоді те, що здавалось закономірним, постає як жахлива помилка, як карикатурне викривлення істини.
Образ останнього прибульця, старого діда, ще й сліпого, який прийшов до Притулку, має надто вагому семантику як останній із роду та етносу, і хоча там не названо, якого саме роду та етносу, він символізує собою українське національне небуття: «То була трагічна історія чоловіка, що лишився останнім зі свого народу, у якого спочатку відібрали землю, воду й хліб, а тоді і його дітей. Щоб зберегти мову свого народу, цей немічний дід віднайшов для неї Притулок, бо його слабке зболіле тіло не могло довго берегти цей скарб» (Г. Пагутяк. Сучасність. 2002. Ч. 10. С. 36). «Вони шукатимуть когось із свого племені, а якщо не знайдуть, вчитимуть мови кожного, хто побажає, і так непомітно перейдуть у той світ, і там робитимуть те саме, продовжуючи життя мові, яка є їхньою матір’ю і сестрою» (Г. Пагутяк. Сучасність. 2002. Ч. 10. С. 42). Отже, у Притулку можна зберегти мову. Наголошую, туди приходять ті, хто вже ніде не потрібен, кого ніхто не шукає, за ким ніхто не заплаче, а звідси — і мертва мова може знайти там місце, пристанище. У старого чоловіка є брат, якого він також має порятувати, отже, повинен вийти з Притулку. Ціннісний світ Притулку суперечить цивілізаційній аксіологічній схемі, заснованій на корпоративності як умові виживання, де й саме виживання заступає поняття «духовності». Гра «духовним» та «ужитковим» у романі також еволюціонізує до вивершеного концепту деструкції як провідної характеристики «того світу».
Тема книги у романі розвивається як містична, книга є ще одним своєрідним простором, непідвладним людині. Книги в Притулку пишуться самі, вони не мають конкретного авторства: «Хоч як це дивно, попри різні фантастичні чутки про рай, острів блаженних, землю обітовану, кожна людина підсвідомо бажала знайти місце, де вона була б захищеною, як у лоні матері. Усе досконале закінчується там, де починається. Недосконала істота має шанс стати досконалою — або змиритися з незавершеністю власного буття. Жодна дописана книга не є досконалою, але незакінчене слово, обірвана фраза відкривають шлях у безмежність.
Тому книги з Бібліотеки створювали себе самі: їх ніколи не можна було прочитати двічі, як і ступити, згідно з ученням Геракліта, двічі в ту саму річку. Книги потребували опіки. Хтось мусив захищати їх від вологи, мишей, черв’ячків-книжників, щоб зберігалася їхня зрима суть, бо книгу не можна знищити, ж і душу. Спалена, зітліла, вона оновиться рано чи пізно у тому чи цьому світі, якщо виникне у ній потреба. Книги — це Фенікси, вважав Лі і для втіхи запускав у небо паперових феніксів, що виглядали дуже пишно під вечір, шли сонце зменшує силу. Але не тому Лі опікувався Бібліотекою, так само, як Антон опікувався Східними Воротами, лагодячи тріщини у мурі, змазуючи дьогтем завіси. То була лише зрима суть їхніх справ» (Г. Пагутяк. Сучасність. 2002. Ч. 10. С. 37).
«Комусь потрібно було розмовляти з книгами, щоб вони не почували себе самотніми» (Г. Паїугяк. Сучасність. 2002. Ч. 10. С. 37).
«Лі обернувся до книжок, які шукали істину, але ніколи її не знаходили» (Г. Пагутяк. Сучасність. 2002. Ч. 10. С. 38).
Містичний простір книги, отже, виявляється незалежним від людської суєти, від людської духовности. Саме в цьому просторі відбувається очищення духовносте від «цивілізаційного сміття», тобто від удаваної духовности, яка часом сповнює душі і заснована на заміні її «виживанням» з жорстокими принципами ужитковости, поглинанням сутнісного. Книги, які самі пишуться, є абсолютизованим образом правди, вони заступають Бога. Духовність, яка снується без кореляту з Богом, без участи людини, безперечно, одне з містких містичних утворень Галини Пагутяк, але ж воно уособлює авторське розуміння ходу історії та цивілізації. Відриваючи духовне від Бога і від людей водночас, письменниця прагне до утворення вільного простору думки та істини, що саме по собі є наслідком вивільнення від комплексу соціальної образи, притаманного літературі у посттоталітарний період.
Кожен із персонажів прибульців приносить зі собою у Притулок не лише комплекс соціальної образи, а й якийсь містичний образ, необхідний для його власного відродження. Для старого чоловіка — це образ власного брата, для Ізидора — Настуня тощо. Для Адама Сміта — образ Мадонни:
«Єдине, з чим він не міг би розлучитися, це образ Мадонни. Вона стала для нього матір’ю і сестрою, яких він ніколи не мав, і, певно, сама стомилася блукати незатишними просторами неба і землі. Але як тільки він починав зводити для неї дім, стіни розсипалися» (Г. Пагутяк. Сучасність. 2002. Ч. 10. С. 40). Хоча ці намріяні образи й рятують героїв від повного духовного поруйнування, вони все ж, зауважмо, є вигаданими субстанціями, не вмотивованими традицією. Розірваність людства на окремі індивідууми у даному разі потрактовується як цивілізаційна проблема надмірного тиску на індивідуум. Відшкодуванням у цивілізаційному поступі стала втрата єдиної системи аксіології, системи цінностей, отже, кожна людина мусить рятуватися самотужки, винаходячи для себе неповторний спосіб для цього. Класичний рай з його сакральними характеристиками високої духовности вже не вабить бентежну людину, вона шукає чогось іншого. Ми бачимо в романі Пагутяк ситуацію поруйнування не лише класичного раю, а й вісі сакрального виструнчення світу в цілому. Втрата цієї вісі й змушує героїв шукати заміну, винаходити персональні істини й ідеали.
Навіть у тлумаченні дива вона йде услід за тогочасним розумінням сакруму як основи містичного мистецтва й істини: «...Побачити диво — означає скинути із себе пута буденного існування й вилікуватись від туги чистою радістю причетності до чогось незвичайного» (Г. Пагутяк. Сучасність. 2002. Ч. 10. С. 42).
Дантові кола — своєрідний архетип світової літератури — мають трансформоване відображення в романі «Писар Східних Воріт Притулку». Персонажі проходять свої «дантові кола» випробувань та очищення, але від того не примножується в світі правди й істини. Ідея даремності людських шукань, марноти сущого, нетривкості наших емоційних вражень сповнює твір. Отже, вивільняючись від тиску гріха, люди можуть покидати Притулок і вирушати до свого незбагненно притягального краю... Але у Галини Пагутяк немає раю!!! Адже (нагадую!) до Притулку приходять часом грішники, як Адам Сміт, який у «тому світі» вбивав людей. Містична світобудова Пагутяк, отже, без раю. Але, якщо розширити розуміння гріха й праведності, якщо повірити у те, що грішник може спокутувати гріх свій начисто, то, може, Сміт і є тим самим праведником, який прийшов в ім’я спокутування страшного гріха. Але Притулок не може бути потрактований раєм ще й тому, що люди можуть добровільно його покидати. Перебування ж у раю — назавжди, ніхто не може звідти повернутися. Таким чином, часопростір у Галини Пагутяк є набагато складнішим за існуючу сьогодні його есхатологічну інтерпретацію. Ознаки раю, втім, притаманні Притулку: там немає пристрастей, всі мають все необхідне для існування тіла й душі, спокій і блаженство у природі, кожен може зайнятися тим, чого найбільше прагне, там особливий часопростір, там ніхто не хворіє і не вмирає тощо. Ці есхатологічні характеристики раю співіснують із твердженням про перебування у Притулку великих грішників. Деструкція раю, отже, є усталеною характеристикою «світів» у романі, але однією деструкцією раю роман Галини Пагутяк не вичерпується, в ньому також закладено пошук тривких істин, наприклад, через шукання Антона, які, будучи синтезованими та усвідомлюваними самим героєм, будуть свідчити і про відродження раю. Саме на порозі відкриття раю роман і завершується.
Характерологія світів Галини Пагутяк у романі «Писар Східних Воріт Притулку» не відповідає жодній з існуючих форм художньої містичної світобудови. Письменницьке нищення раю як специфічно очищеного часопростору є наслідком абсолютизації ідеї цивілізаційности, яка за своєю сутпо є подібною до «вмирання без відродження». Міф вічного повернення не здійснився, вмирання раптово охоплює людство. Трагедія занепаду міфу вічного повернення, жадоба істини буття і сенсу сущого примушують персонажів борсатися в умовах кризологічних ситуацій, але істини покидають людський часопростір, байдуже, містичний чи реальний. Втрата істини дорівнює втраті раю. Даний часопростір є афектований, він становить параболічне небуття, вивершення духовної кризи.
Ще одна характеристика світів Галини Пагутяк потребує називання. Це «одомашнення» сакрального як зникнення межі між профанним і божественним. Трагедія деградації сакрального як істини повертає людство до стану первісного накопичення інформації, до примітивного ремісництва і споживання, до коловороту календарного способу життя тощо. Боги у Пагутяк живуть поруч із людьми. Їх ідентифікація, утруднена на рівні побутової істини, просто неможлива, істинність божества можна розгледіти тільки езотеричним зором.
Отже, Галина Пагутяк запропонувала нам ще один варіант ідентифікації нашої ж сучасності. Він заснований на есхатологічному вимиранні сакрального як кінцевої істини. Існує те, у що людина вірить, а якщо вона не вірить у сакральну істину, то її не існує, а натомість виринає не рай, а Притулок. Рай є комплексом сакральних ідей, спрямованих на відродження духовности людини. Притулок повертає лише бажання жити далі, лише навертає до болісного вивершення долі. Вимирання есхалогічного простору нашого світогляду у прозі Пагутяк інтерпретується як безсумнівна втрата внаслідок цивілізаційности. Спроектувавши майбутнє у такий спосіб, щоб довести ідею вмирання есхатологічної площини людського вірування, письменниця продемонструвала карикатурне зубожіння удаваної позитивної людської цілісносте. Створивши деструкцію сучасносте, вона, втім, прийшла до утопічних картин проєвангельського типу, до власного варіанту Армаґедону. Сучасне, яке живе без сакрального, без дитинності світовідчуття, без тендітносте метелика у круговерті простору, — завжди буде Армагедоном. Її роман є упередженням великої небезпеки такої реальності. Це — утопія нового типу для цивілізованої бездуховної людини, — проєвангельського.
Л-ра: Сучасність. – 2003. – № 10. – С. 146-151.
Твори
Критика
