Народний поет Франції
М. Рудницький
Своєю творчістю Беранже відгукувався на всі визначні події, що відбувалися в країні. За словами Добролюбова, любов до народу була джерелом постійного натхнення Беранже; вона керувала ним постійно у всіх поглядах на політичні події і на видатних осіб.
Уся поетична творчість Беранже припадає на бурхливу епоху першої половини XIX сторіччя. Зрозуміти її та оцінити можна, простеживши уважно за головними подіями, свідком яких був поет і які впливали на формування його світогляду.
Народився П’єр Жан Беранже 19 серпня 1780 року в Парижі, в бідній міщанській родині. його батько був людиною консервативних поглядів, підтримував зв’язки з контрреволюційними елементами і мав намір виховати в такому ж дусі свого сина. На щастя, молодий Беранже виїхав у провінцію і виховувався у своєї тітки, республіканки. Ще навчаючись у школі, яку заснував один із членів Конвенту, Беранже одержував доручення виступати на зборах і складати відкриті листи на адресу Конвенту та поодиноких членів революційного уряду. Сильне враження на тринадцятирічного Беранже справили героїчні бої революційної армії в 1793 році з переважаючими силами реакційної союзницької армії. В душі хлопчика пробудилися глибокі патріотичні почуття і ненависть до іноземних загарбників. Тоді ж зародилося в нього і перше захоплення Наполеоном як захисником батьківщини проти окупантів; воно поєднувалося в його уяві з любов’ю до демократичних свобод, з запалом революційної боротьби.
Ідейні розходження привели до розриву з батьком.
Молодий Беранже заробляв на прожиток чим міг; був складачем у друкарні, пробував щастя в комерції, писав на замовлення різні вірші. Він серйозно займається вивченням теорії віршування і принципів художньої майстерності, пише ряд віршів і поем. Деякі з них Беранже переслав брату Наполеона — Люсьєну Бонапарту. Останній, оцінивши молодий талант, призначив йому річну державну допомогу. Через кілька років Беранже одержав посаду дрібного урядовця в університеті і зміг присвятити весь вільний час поезії.
Перші його вірші виявляють ще повну залежність поета від псевдокласичних зразків: у них переважають настрої легковажного юнака з його любовними поривами або ж переспівуються деякі мотиви з міфології. Перші спроби Беранже написати патріотичні вірші й сатири відносяться до 1799 року. З того часу минуло кілька років, перш ніж поет позбавився різних впливів і виробив власний поетичний голос. Прислухаючись до народних настроїв, чуйно реагуючи на всі вимоги трудящих, поет вирішив звернутися до народу з такими творами, які були б зрозумілими й близькими народним масам.
Для досягнення цієї мети найбільш вигідним жанром була пісня, яка, починаючи з 1812 року, і займає в творчості поета найвизначніше місце. За давньою традицією у Франції поети, артисти, музиканти збиралися у винарнях і там влаштовували своєрідні імпровізовані літературно-музичні й театральні вечори. Політична новина, яку повідомляють газети вранці, увечері стає предметом сатиричного осміяння. Потім пісеньки з живою мелодією переходять на вулицю.
Популярні політичні пісні, складені Беранже та іншими авторами, стали гострою зброєю французького народу в боротьбі проти ненависної йому реакційної влади.
Пісня Беранже якнайтісніше зв’язана з давньою традицією французької народної пісні. Але він зазнав також сильного впливу соціально-політичної поезії XVIII сторіччя, що народилася під революційними прапорами. За визначенням Бєлінського, пісня Беранже — бойова, агітаційна, нею поет відгукувався на всі найважливіші суспільні явища того часу.
Широку популярність здобула пісня Беранже «Король Івето», написана в 1813 році.
З пісні про напівказкового короля Івето, який багато спав та їв, їздив на ослі і нещадно пригнічував своїх підданих, легко було зрозуміти, проти кого вона спрямована.
За свої політичні сатиричні твори Беранже зазнавав переслідувань, був ув’язнений до тюрми. Коли королівські міністри пообіцяли поету звільнити його при умові, що він на суді не буде захищатись, Беранже відкинув цю пропозицію, відповівши на неї гострим віршем «Відмова», в якому глузував з царської корони:
... Царем я стану і на сміх,
Щоб тільки залежати міг
Корону у ломбард негайно...
Бойова цілеспрямованість — основна риса, яка відрізняла Беранже від більшості його сучасників-поетів, що не завжди вміли своїй ліриці надати соціально-політичного змісту і відповідного ідейного звучання. Беранже зумів підпорядкувати класичну форму вірша новому ідейному змістові, наповнити її мелодією народної пісні.
Тонкий гумор Беранже переплітається з гнівною, їдкою сатирою на чванливих аристократів-емігрантів, яких він прирівнює до породистих собак, на поміщиків, що засіли знову в маєтках, конфіскованих революційним урядом.
Сміло і влучно в своїх сатиричних творах бичує він шпигунство та донощицтво, що процвітали в часи режиму Реставрації.
Особливо популярною стала пісня про Іуду, яку згодом поет Курочкін перетворив у яскравий памфлет на агентів царської поліції в Росії.
Поруч з викривальними піснями значне місце в поезії Беранже займає лірика, що виникла під впливом спогадів про дитячі та юнацькі роки. Поет часто звертався до тих чудових днів, коли він був свідком геройських подвигів народу і вірив у неминучу перемогу революційних гасел. Саме це є характерним для поеми «Богиня», присвяченої автором «особі, яка під час свят Революції зображала образ Свободи».
Напередодні революції 1848 року Беранже як член таємного гуртка брав активну участь у діяльності республіканської партії. Він не йшов на компроміси, які висувалися лібералами, що сиділи на двох стільцях — монархічному і республіканському. Беранже не знав вагань у питанні боротьби з Бурбонами. В його піснях звучала смілива нота революційного поклику. Поет Ламартін — колишній республіканець, схарактеризував поезію Беранже влучною фразою, що стала потім крилатою: «Пісні Беранже були тими патронами, якими народ стріляв у лютневі дні...»
Поет глибоко пережив невдачу повстання 1832 року, нещадно придушеного новим тираном. У країні на перше місце висунулися аристократи, буржуазія, фінансисти, банкіри, спекулянти, які дбали тільки про власну наживу, про капітали. Самі заголовки його пісень того періоду «Гроші», «Золото» — говорять про це. Беранже прямо і відверто писав, що у Франції той, хто має капітал, може купити все, в тому числі і почесті.
Протиставляючи експлуататорам чесну працю бідних трудящих, поет прямо вказував на буржуазію як на паразитарну частину суспільства, яка не може існувати без використання чужої праці. Одночасно Беранже висловлював своє глибоке співчуття пролетаріатові, з яким так зблизився і прагнення якого стали його прагненнями. Проте від слів глибокого співчуття до знедолених, від палких протестів проти кривди та несправедливості він не підіймався до гасел революційної боротьби, бо залишався в полоні утопічних теорій. У пісні «Ворожба Нострадама» він змалював таку ідеальну картину 2000-го року: останній король Франції прохатиме у своїх підданих милостині, республіка визначить йому досмертну пенсію, і Франція, досягнувши вершини своєї слави, заживе в мирі і щасті. Ідея загального миру без боротьби знайшла певний відгук у цілій низці його пісень, де поет звеличує ідеалістичні відносини між учорашніми непримиренними ворогами.
Проте в середині 40-х років патріотичний пафос Беранже зазвучав з новою силою. У збірці його поезій 1847 року вміщені строфи, в яких відчувається накипілий гнів проти душителів свободи. В пісні «Потоп» він зображає картину того, як усе королівське плем’я, що гнобило народи, зникає під бурхливими водами, а над ними виринає ясне сонце.
Що це за море у безмеж розлите?
«Це ми — народи; голод нас гнітив,
Серед невдач прозріли від освіти,
Не хочемо бездільних королів!
На них спустило небо в час негоди
Стихію, що зростала від століть...
Засяє сонце і затихнуть води,
А королі потонуть в одну мить».
В історичні дні революції 1848 року популярного поета обирають членом Установчих зборів. Однак він відмовляється від цієї почесті, виправдуючись похилим віком, поганим станом здоров’я, загальною перевтомою. Коли на троні засів Наполеон III, народний поет не протестував проти цього. Не дивно, що прихильники республіки вважали це політичним злочином і обурювались проти такої байдужості поета. Але Беранже не зрікся свого ворожого ставлення до королів і до їх поліцейського режиму. В його поетичній спадщині залишились гострі сатири на всю гнилу систему Другої імперії.
Беранже помер 16 липня 1857 року, його похорон перетворився у величезну народну маніфестацію. Уряд, боячись заворушень, мобілізував цілі відділи поліції. Народні маси з непокритою головою йшли за домовиною свого вірного сина.
Не було у Франції популярнішого поета який зумів би такими простими засобами так сильно промовляти до широких мас трудящих. Відроджена ним народна пісня — це не імпровізовані куплети, складені наспіх. Беранже виявив незвичайну дбайливість щодо поетичної форми, над якою працював довго й наполегливо. Він вносить у свої пісні слова, які за строгими академічними правилами не мали до того часу права громадянства в поезії. Це були слова живої народної мови. Різьблені ним строфи визначаються багатством поетичних образів, вибагливістю рим, мелодійністю. Беранже вміє користуватись особливостями народного гумору: він то лагідно всміхається, нібито невинно жартує, то сміється на весь голос сміхом, що ранить і вбиває ворогів. Часто цей сміх переростає в сатиру й сарказм.
Пісні Беранже легко запам’ятовуються, бо вони побудовані на зображенні конкретних подій. Навіть там, де дія відбувається в нереальній, фантастичній сфері, вона говорить про живих осіб і події даного історичного моменту. Завдяки цьому пісні Беранже виступають, як жива хроніка доби.
Твори Беранже в перекладах на російську мову були популярними в Україні ще за життя автора. Високо оцінили творчість поета революціонери - демократи. Бєлінський назвав Беранже справжнім народним поетом, якого знає весь народ, вказавши на те, що вся суть національного духу Франції виражена в піснях Беранже в найоригінальнішій, найбільш французькій і при цьому розкішно-поетичній формі. За визначенням Чернишевського, «тільки Беранже був винятком у французькій літературі Першої імперії і Реставрації, де все було фальшиве і поверхове або суперечило справжнім потребам морального та громадського життя». Високу оцінку творчості Беранже дав Т. Г. Шевченко.
Л-ра: Жовтень. – 1955. – № 8. – С. 105-107.
Твори
Критика
