Лексика дитинства у казках Льюїса Керрола
Алексєєнко Ю.С.
У липні 2008 р. виповниться 143 роки з дня першого видання знаменитої казки «Аліса в Країні Чудес» англійського письменника Льюїса Керрола (псевдонім оксфордського математика Чарльза Лутвіджа Доджсона (1832-1898).
Цю казку люблять діти й дорослі. Її цитують, на неї посилаються фізики й філологи, математики й психологи, лінгвісти й філософи. Про неї написані сотні статей, досліджень, есе, книг. За нею поставлені п’єси, зняті кінофільми. Казку ілюстрували сотні художників, у тому числі й Артур Рекхам та Сальвадор Далі. Самих лише перекладів казки у світі налічується більше ніж сто.
Стиль Льюїса Керрола іноді порівнюють з літературними відкриттями Франца Кафки, Марселя Пруста й Джеймса Джойса.
Як відомо, казку Льюїс Керрол вигадав на прохання своїх юних друзів - сестер Ліддел під час прогулянки у човні 4 липня 1862 р. Пізніше, поступаючись численним проханням дітей і дорослих, які прочитали рукописну казку, Льюїс Керол вирішує її видати. Текст казки, збільшений порівняно з первісним майже втричі, у 1865 р. виходить у світ окремою книгою. За словами однієї з найбільш відомих і визначних дослідниць творчості Льюїса Керрола Н.М. Демурової, «казкова дилогія про Алісу - чи не єдиний в історії літератури приклад твору, замисленого й написаного для дітей і «узурпованого» згодом дорослими».
Існують різні погляди на те, чому поважний професор математики звернувся до написання дитячої книги. Деякі дослідники вбачають у цьому симптоми неврозів, пояснюваних у дусі фрейдизму («загальмованість розвитку», «втеча у дитинство», своєрідна захисна реакція від труднощів реального світу, осмислити який свідомість відмовляється, тощо). На думку інших, дилогія - гостра й майстерна пародія на тогочасне суспільство. А хтось просто бачить дитину у світі дорослих - у світі «відчужених речей і людей, як у школі, в початкових класах, де невідомо чому тебе змушують запам’ятовувати різні абстраговані речі на зразок відмінювання іменників чи таблиці множення, вимагають послуху незрозумілим тобі вимогам, постійно кудись відсилають, чогось вимагають тощо. Це вже не світ малюка. Це світ учня, вихованця».
Як дотепно зазначила Вірджинія Вульф, пригоди Апіси не можна зарахувати до дитячої літератури, але це книги, у яких ми стаємо дітьми.
Метою статті є аналіз ролі лексичних груп, пов’язаних зі сферою дитинства у казках Льюїса Керрола «Аліса в Країні Чудес» та «Аліса в Задзеркаллі».
Для досягнення поставленої мети передбачалося вирішення таких завдань:
з’ясувати специфіку визначення лексики дитинства як мовознавчого поняття;
визначити тематичні групи лексики дитинства у творах Льюїса Керрола;
з’ясувати стилістичну роль лексики дитинства у казках Льюїса Керрола.
Вивченню особливостей дитячого мовлення присвячуються окремі дослідження спеціалістів-психологів та лінгвістів. У цих працях розглядаються і з’ясовуються закономірності, за якими дитина оволодіває мовою, визначається специфіка саме дитячого мовлення, його відмінності від мови дорослих.
Відомо, що дитина, засвоюючи мову на основі аналізу мови дорослих, тобто відповідно до діючої мовної норми, вживає слова й форми, котрі нормативною мовою не передбачені. Причину такого явища дослідники вбачають у наявності в засвоюваної мовної одиниці цілого ряду необхідних якостей: дитина має розуміти її зміст, кожна нова одиниця мови має перебувати у зрозумілих для дитини системних зв’язках з іншими, вже засвоєними мовними одиницями. Наполегливі пошуки дитиною так званої внутрішньої форми слова свідчать, за твердженням учених, не лише «про природну допитливість дітей, а й про їх прагнення систематизувати й упорядкувати засвоювані ними мовні одиниці».
Дитяче мовлення характеризується значною кількістю інновацій та оказіоналізмів; сюди зараховують, з одного боку, унікальні слова, відсутні в нормативній мові і створені дитиною на основі комбінації відомих кореневих й афіксальних морфем за продуктивними словотвірними моделями (або за схожістю звукового складу) з чіткою внутрішньою формою, а з іншого боку, оказіоналізмами вважають загальновживані слова літературної мови, що набули в дитячому мовленні свого змістового наповнення, своїх семантичних характеристик, які виходять за межі традиційно закріплених.
Дитячі оказіоналізми, на думку Т.Г. Аркадьєвої, характеризуються спільною рисою, що вирізняє ці слова за ознакою своєрідного сприйняття, усвідомлення, пошуків внутрішньої форми слова, його формальної й змістової мотивованості у співвідношенні з відомими словами чи значеннями слів. Пошуки внутрішньої форми слова при різних типах його мотивованості, шляхи усвідомлення ознаки, покладеної в основу найменування, домислення семантичного джерела слова часто базуються на асоціаціях реалій за тими чи іншими ознаками, їх співвіднесеність за цими ознаками, що побачені дитиною як найбільш яскраві, значущі.
Досить поширеним явищем є так звана «дитяча етимологія». Дитина чує слово «свіжим» вухом, слово постає перед нею в усьому багатстві своїх первісних зв’язків, ще не витертих від щоденного використання. Метафора розуміється дитиною буквально, кожному компоненту нерозривного словосполучення повертається зміст, якого той позбувся у складі фразеологічної одиниці.
Фахівці-мовознавці говорять також про вікові особливості мови з погляду лексичного наповнення. Дитяча мова на ранніх етапах відрізняється від мови дорослих своїм специфічним словником, який охоплює те нескладне коло понять, що ними оперують діти в перший період свого свідомого життя. Це переважно іменники, що означають назви продуктів харчування, назви свійських тварин та птахів, назви деяких речей (наприклад, киця (кішка), коко (яйце), ляля (мала дитина)). Значно рідше в дитячому словникові засвідчуються слова, які можна було б віднести до іншої частини мови або граматична природа яких виражена нечітко Деякі елементи дитячого словника утворюються за допомогою специфічних словотворчих засобів, властивих лише дитячій мові, які мають зменшувально-пестливе значення (наприклад, їстоньки, спатки).
Окремо виділяють також так званий шкільний сленг, що розглядається як один із варіантів соціального діалекту.
Вищезгадані класифікації вбирають у себе ті риси дитячого мовлення, що відрізняють його від унормованої літературної мови. Проте, спираючись на визначення лексики як «сукупності слів певної сфери вживання», вважаємо можливим розглядати у складі лексики дитинства тематичні групи слів літературної мови, які позначають поняття, що традиційно вважаються належними до світу дитини. Це, насамперед, назви дитячих ігор, дитячі вірші, лічилки, загадки, певною мірою назви шкільних предметів і страв, особливо улюблених для дітей. Безумовно, значний шар такої лексики становитимуть дитячі оказіоналізми. Проте, на нашу думку, слід відрізняти оказіоналізми дитячі, що виникають внаслідок недосконалого оволодіння мовною системою, від оказіоналізмів авторських, що створюються і вживаються з певною стилістичною метою.
Дитяче мовлення, як засвідчують фахівці, часто слугує джерелом комічних ситуацій (звичайно, для дорослих). Помилкове тлумачення слів, буквальне розуміння фразеологічних одиниць, вживання лексики, стилістично невідповідної даному контексту - все це є природним для мови дитини і може в певних ситуаціях призвести до комічного ефекту. Переважно діти зовсім не мають на меті такий ефект створити. Він виникає саме через розбіжність такого «неправильного» мовлення з унормованим.
Видатний дитячий письменник і науковець Корній Чуковський свого часу помітив, що «серед творів фольклору, так чудово прилаштованих для виховання дітей, виникла чимала група пустотливих, чудернацьких віршиків, присвячених свідомому, систематичному відхиленню від встановленої норми».
За характеристикою Бориса Заходера, діти мають надзвичайне почуття гумору і можуть засміятися там, де іншим і на думку не спаде посміхнутися. А смішно дітям стає у тому випадку, коли звичний світ, який вони добре знають, перетворюється на такий, де все не так, як заведено, де панує плутанина і нікому немає діла до здорового глузду. І найбільшу втіху діти отримують, коли самі стають «творцями» такого абсурдного світу.
Для дітей казкова дилогія Льюїса Керрола приваблива в першу чергу тим, що дає змогу побачити, як унормований і нудний світ дорослих летить шкереберть. Дорослі люди верзуть казна-що, а єдиною розважливою особою виявляється дитина.
Чудернацькі пригоди Аліси обертаються приголомшливою грою, веселою розвагою. Сам Льюїс Керрол стверджував, що створював казки лише для розваги своїх юних друзів і що його нонсенс нічого не означає.
Розмірковуючи про специфіку нонсенсу у творах Льюїса Керрола, Н.М. Демурова говорить про «своєрідну гру, яку веде автор... Гра видається найважливішою складовою нонсенсу який ніби має на меті замість звичного, звичайного, очікуваного, підставити щось зовсім неочікуване й незвичне, змішавши тим самим це звичайне уявлення про світ, яке існує у читача».
«Гра у нонсенс» втягує у казках Льюїса Керрола щоразу більші одиниці: від слова, взятого у своїй цілісності, єдності як неподільний атом, текст, до віршів, узятих у їх структурній, макетній єдності, та інших структур. Нарешті, сама структура казки у Льюїса Керрола теж стає об'єктом «гри у нонсенс»: вона послідовно «витримується» й «порушується», «створюється» й «заперечується».
У композиції казок Льюїса Керрола для формування сюжетної лінії, для досягнення гумористичного ефекту, для створення «ефекту нонсенсу» неабияке значення мають ігри.
Як зазначає Оксана Забужко, Алісі Ліддел випало жити в таку добу, коли «майже всі ігри були тихі й малорухливі, мовби придумані зумисне, щоб діти якомога менше бігали та якомога менше зчиняли галасу... Найвідповіднішим для них вважався крокет - дуже поштива гра, в яку не гребувала грати навіть королева. Гравці статечно і неквапно походжали по зеленій галявці, по черзі заганяючи великими, як хокейні ключки, молотками маленькі м’ячики до маленьких пронумерованих ворітець. Але й така забава випадала далеко не щодня. Переважно чемні двічатка просиджували тихо, як мишки, за іграми настільними - картами й шахами».
У крокет у Льюїса Керрола справді грають з королівським розмахом і за правилами, гідними свого вигадника. Примхливі фламінго замість крокетних молотків, прудкі їжаки замість куль і ворітця, що опиняються саме в тому місці, де можуть прислужитися монаршій особі (розділ VIII «Корслевин крокет»). До речі, гравці на крокетному майданчику - лише колода карт.
«Аліса в Задзеркаллі» - це не що інше, як майстерно виписана шахова партія. Мартин Гарднер так коментує форму розповіді в «Алісі в Задзеркаллі»: «Шахові фігури з багаьох причин надзвичайно добре відповідають другій книзі про Алісу. Вони доповнюють карткові персонажі першої книги, даючи змогу знову скористатися королями й королевами. Зникнення злодіїв-валетів якнайкраще компенсується появою благородних рицарів з їх конями. Дивним змінам, пов’язаним із ростом Аліси в першій книзі, відповідають не менш дивні зміни в її місцеперебуванні, викликані, звичайно, пересуванням фігур на шаховій дошці. За щасливим збігом, карти пов’язуються з темою за дзеркального відображення. Справа не тільки в тому, що на початку гри асиметричне розташування фігур одного боку (через позиції короля й королеви) є точним віддзеркаленням розташування фігур супротивника. І, нарешті, безумство шахової гри якнайкраще відповідає безумній логіці Задзеркалля».
В одному з епізодів розділу VII другої книги («Лев та Одноріг») Льюїс Керрол, «не відриваючись від генетичної основи поширеної вікторіанської гри, розвиває її далі, оперуючи все тими самими вихідними принципами... Впорядкованість підстановок, які обов’язково мають починатися з певної літери, протиставляється повній невпорядкованості, довільності цих самих підстановок, ніяк не зв’язаних за змістом... Це протиставлення створює певний сміховий ефект, характерний для нонсенсу».
Чудернацьке Гасай-Коло, до якого вдається Додо, щоб підсушити своїх слухачів, на думку Мартина Гарднера, натякає на позбавлену сенсу біганину членів комітетів різноманітних партій, котрі лише прагнули увірвати собі ласий шматок, оскільки сам термін означав збори лідерів партії стосовно питань про кандидаа чи партійну лінію.
Персонажі-вихідці з фольклорних і дитячих творів також мають свою функцію у створенні сюжету казок. Вони, за визначенням Н.М. Демурової, «функціонують за своїми власними фольклорними законами... Кожний із них добре відомий Алісі. Ще тільки зустрівшись з братами-близнюками, Аліса вже відчуває, що «в голові їй невідступно, мов годинниковий механізм, крутилися слова знайомої пісні. Тож вона не втрималась і заспівала...».
Аліса точно знає, що з ними має відбутися, більше того, що з ними обов’язково і безперервно відбувається. Не чіпаючи основи мікросюжету, Льюїс Керрол по-своєму інтерпретує його, надаючи епізодові іронічного характеру, він наче грається з подіями казкової реальності: він позбавляє битву братів видимої виправданості, уводить чимало побутових деталей, призначення яких, вочевидь, полягає в тому, щоб знизити і без того не надто героїчну ситуацію. Разом з тим сама битва, хочуть цього герої чи ні, уявляється абсолютно неуникною.
Подібний прийом використаний автором і в епізоді з Шалам-Баламом. Льюїс Керрол по-своєму тлумачить цей образ, надаючи йому безлічі індивідуальних рис, котрих не могло бути у фольклорному образі. На лінії перетину цієї «індивідуалізації» і фольклорного начала іде гра, створюючи особливий гумор ситуації. Залишивши Шалам-Балама й увійшовши до лісу, Аліса чує страшний гуркіт: це поспішають на допомогу Шалам-Баламові «уся королівська кіннота і все лицарство зі свити». Коло замкнулося, кругообіг завершився, але тільки для того, щоб розпочатися знову.
Те саме повторюється і в розділі «Лев та Одноріг». Саме на цю обов’язкову повторюваність, неминучість, циклічність вказує англо-саксонський Гонець, коли на запитання Короля, що діється у місті, Гонець повідомляє: «Вони знову взялися за своє!» На своє запитання, хто взявся за своє, Аліса отримує цілком характерну відповідь:
Як хто? Лев та Одноріг, звичайно, - відповів Король.
Б’ються за корону?
Певна річ, - ствердив Король. - І що найкумедніше - незмінно за мою. Гайда, погляньмо!».
Проза Льюїса Керрола нерозривно пов’язана з віршами. Ними відкриваються і завершуються обидві казки, вони органічно вплітаються у текст, з’являючись то відкрито, то завуальовано, у вигляді алюзій, пустотливих передразнювань, ледь помітних відгуків. Найбільше увагу дослідників привертають пародії Льюїса Керрола на відомі чи вже забуті твори англійських авторів. Говорячи про роль цих пародій у казках, варто згадати про те, що сам Льюїс Керрол неодноразово протестував проти спроб «вичитати» якийсь алегоричний зміст у його казці, хоча за життя письменника ці спроби не виходили за межі суто літературні. Він не стомлювався повторювати, що його казки (особливо перша) виникли з бажання «розважити» його маленьких приятельок і що він не передбачав ніякого повчання. У своїй творчості Льюїс Керрол свідомо виступав проти однолінійності, характерної для алегоричних, «моральних» чи дидактичних книжок того часу».
Якщо прийняти на віру твердження самого автора, то призначення пародійних віршів стає, на нашу думку, досить прозорим: що може розважити дитину краще, ніж висміювання того, що їй нелюбе, нецікаве й непотрібне, але з чим вона змушена постійно стикатися.
Керролознавці схильні вважати, що майже всі вірші Льюїса Керрола з двох «Аліс» своїм походженням зобов'язані іншим авторам. При цьому поряд з пародіями на знамениті й досі поетичні твори серед чотирнадцяти віршів, що вважаються пародіями, з обох повістей-казок називають і пародії на витвори маловідомих, а то й повністю забутих авторів, про яких і знають лише завдяки Л. Керролу. В одних випадках письменник скористався усім текстом оригіналу, в інших - лише фабулою, в третіх - винятково розміром оригінального вірша, а інколи за основу пародії брався лише рядок оригіналу.
Джерела оригінальних віршів також були найрізноманітніші: від дитячих римівок до солідних повчальних «поемищ» (за дотепним визначенням О. Забужко) зі шкільних читанок.
Крім посилань на конкретні тексти, в казках Льюїса Керрола можна віднайти персонажів фольклорних творів. Так, Шалам-Балам з однойменного розділу другої книги - це не що інше, як яйце із відомої загадки. На основі старовинного англійського чотиривірша про Лева та Однорога виник цілий розділ. Брати Круть та Верть теж походять із давньої англійської лічилки. Завершальні розділи «Країни Чудес» (суд над Валетом) ґрунтуються на старовинному народному віршику.
Чималу тематичну групу в дилогії про Алісу становлять назви страв. Інтерес до цієї групи був зумовлений ставленням самої Аліси до цієї теми:
«Що вони там їли? - Запитала Аліса, яку завжди цікавили проблеми харчування».
За нашими підрахунками, в тексті зустрічається 33 згадки про їжу.
Дослідники, що розглядають твори Льюїса Керрола з позицій психоаналізу, у численних згадках про їжу в обох казках схильні вбачати натяки на «оральну агресію» письменника. Проте ми погоджуємось із думкою Мартина Гарднера про те, що «Керрол розумів, що діти одержимі думкою про їжу і люблять читати про неї у книжках».
Отже, дитяче мовлення характеризується меншою, порівняно з мовою дорослих, унормованістю. Причиною цього є низький рівень оволодіння дитиною системою мови і, як наслідок, вільне використання формального словотворчого потенціалу мови, тяжіння до прямого, буквального розуміння фразеологічних одиниць, прагнення пов’язати внутрішній зміст слова з його формою тощо.
До складу лексики дитинства можна віднести тематичні групи слів літературної мови, які позначають поняття, що традиційно вважаються належними до світу дитини: назви дитячих ігор, дитячі вірші, лічилки, загадки, певною мірою назви шкільних предметів і страв, особливо улюблених для дітей, дитячі оказіоналізми.
Невідповідність дитячого мовлення загальноприйнятим традиціям і нормам часто викликає комічний ефект.
Дітям особливо подобаються твори, де звичний світ постає позбавленим сенсу, де не діють загальноприйняті правила і де може статися все, за винятком того, чого не може статися.
У казковій дилогії Льюїса Керрола можна виділити дві значні групи лексичних одиниць, поз’язаних зі світом дитинства:
назви ігор та іграшок;
назви дитячих віршів, пісень, лічилок, загадок;
назви їжі.
Поняття гри є органічно пов’язаним із нонсенсом Льюїса Керрола. Численні згадки про їжу в текстах обох казок свідчать лише про прагнення Льюїса Керрола дати задоволення своїм маленьким читачам, оскільки діти цікавляться стравами, особливо смачними.
У творчості Льюїса Керрола багато «темних місць». Більшість із них у широкій керроліані сьогодні розшифровані, причому розшифровка почалася ще за життя письменника. Віднайдені прототипи персонажів керролівських казок, досліджені витоки його гри слів, прийоми оживлення метафор і буквальної інтерпретації елементів фразеологічних єдностей, проаналізовані численні моменти полісемії й омонімії в керролівських текстах, розгадані лінгвістичні загадки, математичні фокуси й ломиголівки, розтлумачені омофони й каламбури, прочитані акровірші й анаграми, спеціальна література присвячена самим тільки пародіям Льюїса Керрола, і все ж загадки в його текстах залишаються і чекають на своїх дослідників.
Л-ра: Держава та регіони. Серія: Гуманітарні науки. – 2008. – № 3. – С. 45-50.
Произведения
Критика
