Психолінгвістичні аспекти дослідження романів Е.Л. Войнич «Овід» та «Перервана дружба»
Кресан О.Я., Власенко В.В.
У цій статті запропоновано комплексний підхід до розгляду романів Е.Л. Войнич «Овід» та «Перервана дружба» з урахуванням опосередкованого зв’язку структур позасвідомого та емоційно-смислових домінант (далі ЕСД) цих творів.
Текст неодноразово ставав предметом психолінгвістичних досліджень. Ряд наукових праць містить інформацію стосовно його архетипного аналізу, поодинокі роботи присвячені аналізу його ЕСД. Поєднання методологічного апарату, розробленого у психолінгвістиці, зі здобутками архетипного аналізу відкриває нові перспективи у вивченні ЕСД художнього тексту, а саме у дослідженні залежності характеру мовленнєвої творчості людини від типу її особистості та емотивних стереотипів. Тож актуальність нашої розвідки зумовлюється спрямованістю сучасних психолінгвістичних досліджень на виявлення особливостей художнього тексту у співвіднесеності до авторської особистості.
Основними завданнями цієї статті є висвітлення суті архетипного аналізу художнього тексту, з’ясування суті ЕСД тексту, співвіднесення наявних у різних типах тексту символів зі структурами позасвідомого й аналіз кореляцій між структурами позасвідомого, архетипними образами тексту та його ЕСД. Матеріал дослідження складають відповідно 6181 та 3730 символи, що належать до семантичних категорій різних типів тексту романів «Овід» та «Перервана дружба», й одержані шляхом наскрізної вибірки з цих творів.
У дослідженні було використано методи аналізу, розроблені у психології та психолінгвістиці. Архетипний аналіз твору проводився згідно з розробленою К.Г. Юнгом класифікацією архетипів. При аналізі наявних у тексті символів було застосовано запропонований В.П. Бєляніним метод визначення ЕСД тексту та відповідну типологію текстів.
Дослідження робить внесок в усвідомлення психологічного підґрунтя ЕСД художнього тексту. Зокрема у статті представлено розгляд тексту за методологією, що враховує вплив певних рис авторської свідомості на формування ідей та образів художнього тексту. При цьому психічні структури авторської особистості співвідносяться не лише з типами тексту, а й з архетипами позасвідомого. Таким чином, це дослідження є внеском у методологію визначення ЕСД. Наукова новизна дослідження визначається тим, що у ньому вперше співвідносяться символи емотивно-смислових типів тексту зі структурами позасвідомого.
Сучасна психолінгвістика розглядає текст як інструмент зв’язку з позавербальним пластом внутрішніх ресурсів людської психіки. Для того щоб виявити глибинний зміст і структури тексту, дослідники звертаються до архетипного аналізу, метою якого є вивчення структур людського мислення на основі реконструкції архетипних образів з текстового матеріалу.
Термін «архетип» був уперше введений у науковий обіг засновником аналітичної психології К.Г. Юнгом. Архетип визначається як концентроване вираження психічної енергії, яка актуалізується через символи, психологічні проекції, емоції, ідеї та образи уяви. Архетип (від гр. arche - початок, і typos - образ, відбиток, зразок) - це первісний образ, елемент або праформа. Архетипні образи розглядаються як первинні динамічні структурні образи, що виражають зміст колективного позасвідомого та здатні до трансформації. К.Г. Юнг стверджує, що архетипні образи виникають на основі обробки людською свідомістю глибинних імперативів родового минулого.
Архетипи класифікують на дві основні групи: психологічні (природні) та культурні. Психологічні (природні) архетипи, до яких відносять архетипи Его, Тіні, Анімусу, Аніми, Самості, Духу, Матері, Дитя, Старого Мудреця, Діви, Трансформації (Регенерації), перебувають у глибинних пластах колективного позасвідомого й передаються за допомогою біологічного механізму спадковості. До культурних архетипів, що становлять базисні елементи культури, належать архетипи Персони, Героя, Трикстера, Трійці, Життя, Смерті, Мандрівника. Згодом до них починають відносити архетипи первісного хаосу, приборканого вогню, творення світу, єдності чоловічого та жіночого начал, зміни поколінь, «золотого століття», світового дерева, первородного гріха, апокаліпсиса. Колективний досвід акумулюється у культурних архетипах, забезпечуючи кристалізацію й еволюцію загальнолюдської «культурної» свідомості в універсальних та етнокультурних формах.
У дослідженні художнього тексту метою архетипного аналізу є реконструкція архетипних образів. К.Г. Юнг зокрема стверджує, що художня творчість є результатом інтеграції свідомості й підсвідомості у психіці індивіда і базується саме на суб’єктивних переживаннях архетипних образів. Саме архетипи пояснюють існування повторюваних мотивів у міфах, казках різних народів і «вічних» образів світової літератури та мистецтва. Таким чином, архетипи є основою творчої діяльності. Шляхом архетипного аналізу можна виявити вплив первісна образів на творчу діяльність автора.
Архетип має здатність впливати на психіку та поведінку людини у залежності від способу втілення, адже він описує позасвідомі душевні події в образах зовнішнього світу. Архетипні образи набувають у художньому тексті емотивного забарвлення. Тому для глибшого розуміння художнього тексту архетипний аналіз розглядається у контексті ЕСД.
Термін «домінанта» (від лат. dominare - панувати) був уведений до наукового обігу у 1923 г психофізіологом О.О. Ухтомським, який розвинув ідеї М.Є. Введенского та І.М. Сєченова стосовно системного характеру нервово-психічних актів. У психології домінанта означає домінуючу рефлекторну систему, котрі зумовлює роботу нервових центрів організму в певний проміжок часу. Вона надає певної спрямованості поведікт людини і впливає на формування її світосприйняття.
Домінанта може розглядатися на різних рівнях - психологічному, ідеологічному, образно-композиційному, жанровому та мовному. В основі літературного тексту знаходиться ЕСД-система когнітивних і емотивних еталонів, характерних для певного типу особистості, що слугують психічною основою метафоризації та вербалізації картини світу в тексті. У цьому визначенні під картиною світу слід розуміти уявлення про світ, що належить автору з певним типом акцентуації. Акцентуація визначається як виокремлення індивідуальної риси характеру, яка має тенденцію до переходу в патологічний стан.
Текст розглядається як результат діяльності мовної особистості, психологічні риси якої відображаються текстових образах і символах у специфічній формі. Важливим при розгляді ЕСД є поняття символу, що визначається В.В. Віноградовим як найпростіша стилістична одиниця. На сутність символу впливають експресивні атрибути і спрямованість емотивного тону художнього мовлення. При цьому враховується, що символи можуть збігатися зі словами, фразами, реченнями і з комплексами синтаксичних груп. Об’єднуючись між собою у склади: структури, символи утворюють загальний образ, що корелює з позасвідомим автора. Оскільки кожен символ несе певне емоційно-смислове навантаження, то утворюється емоційно-смислове поле, яке надає певного забарвленні архетипному образу. Описуючи у своїх творах близькі йому ідеї, зображуючи знайомі фрагменти дійсності, спираючись на власні переживання, автор використовує ті мовні елементи, що мають для нього особистісний зміст. Тому аналіз ЕСД тексту, що застосовують для визначення типу акцентуації автора, є важливим етапом дослідження особливостей структури авторської психіки.
На основі даних про зв’язок ЕСД тексту з акцентуацією свідомості автора В.П. Бєлянін розрізняє кілька типів текстів - «світлі», «темні», «веселі», «сумні», «красиві» та «змішані». В останніх спостерігаються прояви різних типів свідомості, при цьому характерними є комбінації лексичних одиниць психологічно різнорідної семантики. Кожний із «чистих» типів ЕСД відповідає певному типу акцентуації - паранояльному, епілептоїдному (збудливому), маніакальному, депресивному та істероїдному. У процесі створення тексту, індивід як носій певних акцентованих рис, описує дійсність під впливом власних світоглядних уявлень, використовуючи свідомо або підсвідомо ті мовні елементи, які мають для нього особистісний зміст.
Основними психологічними структурами, на які звертають увагу при архетипному аналізі художнього твору та образу головного героя, є Персона («соціальна маска», публічне зображення людини, аналогічне поняття рольової поведінки в соціальній психології), Его (центр свідомості) Аніма (фемінні риси в чоловічому характері), Анімус (маскулінні характеристики в жіночому характері), Тінь («темна» сторона людського характеру, первини: тваринні інстинкти), Самість (архетип цілісності особистості). Об’єднуючим центром психіки є архетип Самості, тому самореалізація особистості можлива лише у взаємодії з глибинними структурами колективного позасвідомого, де зароджуються різні форми творчості. Персона та Его належать до поверхневого пласту структури особистості, яка складається із трьох компонентів - свідомого, індивідуального позасвідомого та колективного позасвідомого. До Его приєднується індивідуальне позасвідоме - сфера особистості, що складається з переживань, які виявилися витісненими зі свідомості, були придушені, забуті або проігноровані. Ці компоненти доповнюють один одного та складають цілісну психологічну картину особистості.
За нашими спостереженнями архетипи Тіні, Аніми, Анімусу, Батька, Матері та Сина несуть різне емоційнг навантаження залежно від конкретних умов їх прояву, тому кожен із них може співвідноситись із різними типами тексту.
Архетип Самості проявляється на завершальному етапі процесу індивідуації. Цілісна особистість, усвідомлюючи як свої позитивні, так і негативні риси, не уникає тіньової сторони власного «Я». Вона звертає увагу на сигнали, що надходять до неї з підсвідомості. Самість як база психологічної збалансованості уміщує водночас риси всіх архетипів і не співвідноситься з конкретним типом тексту.
Архетипи реалізуються в тексті романів Е.Л. Войнич через відповідні символи. Головним символом Персони є маска, яка втілює соціально орієнтовану частину особистості. Его - це усвідомлення особистістю свого «Я». Персона приховує справжню суть людини, видаючи бажане за справжнє, тоді як Его, постійно змінюючись у процесі індивідуації, співвідноситься з архетипом, який оволодів підсвідомістю людини та почав керувати її свідомістю. Для того щоб зрозуміти справжні мотиви особистості, необхідно досліджувати архетипи, що містяться у її позасвідомому. Сюди належать архетипи Тіні, Аніми, Анімусу та Самості.
Архетип Тіні проявляється у досліджуваних творах через такі символи: вода, дзеркало, диявол, хижа тварина, чудовисько. Архетип Аніма співвідноситься з такими символами, як мати, юна дівчина, черниця, богиня, відьма, вульгарна жінка, королева, сирена, фея, ундіна. Батько, бог, злочинець, король, священник є символами Анімусу. Таким чином, архетипи Батька та Матері зазвичай «накладаються» на архетипи Анімусу та Аніми.
У романах Е.Л. Войнич насамперед простежується конфлікт між архетипами Батька та Сина, а також Матері та Сина як наслідок глибинного розчарування героя в ідеалах. «Сумний» аспект Матері спостерігається в романі «Овід», коли Артур згадує свою матір, яка вже померла. Мати була надзвичайно доброю, ніби схожою на янгола («світлий» аспект Матері). В останні хвилини життя матері Артур як відданий і люблячий син був поруч та піклувався про неї. Довідавшись про її таємницю з минулого («красивий» аспект Матері), хлопець був уражений. У його розумінні вона все життя йому брехала, і тому виявилася зрадницею («темний» аспект Матері). Найбільше Артур довіряє священнику Монтанеллі, який дає хлопцю духовні настанови («світлий» аспект Батька), постійно підбадьорюючи його («веселий» аспект Батька). Проте Монателлі, як і мати Артура, зберігає таємницю («красивий» аспект Батька), тому він також, на думку сина, виявляється зрадником і брехуном («темний» аспект Батька).тАртур сприймає зраду Монтанеллі як зраду Бога-Вітця, адже витоки віри кожної людини формуються під впливом відносин з її батьками. Після смерті сина, Монтанеллі залишився покинутим, спустошеним і самотнім («сумний» аспект Батька). Внаслідок конфлікту з батьками особистість Артура Бертона роздвоюється: «світла» іпостась Артура відходить на другий план, а з Південної Америки повертається «темний» Фелікс Ріварес, який згодом повідомляє Монтанеллі, що він і є його втрачений син. Душу Фелікса переповнює гнів. Тож, «світлий» аспект архетипу Сина із плином часу заміщується його тіньовим аспектом. Зупинимось докладніше на архетипному образі, що є стрижневим для головного персонажа обох творів.
Головний персонаж романів «Овід» і «Перервана дружба» є утіленням Трикстера (від англ. trickster - ошуканець, дурисвіт, хитрун, спритник) - культурного архетипу, що виникає на межі Его та Тіні. Трикстер завжди з’являється внаслідок внутрішнього конфлікту та є показником того, що особистості не вдалося подолати один з етапів процесу індивідуації, а саме етап розв'язання конфлікту із масною Тінню. Відмова особистості від власної «тіньової сторони» призводить до психологічної дисгармонії. Лише усвідомлення індивідом власної недосконалості, увага до позасвідомих проявів сприятиме його подальшій еволюції.
Трикстер - це архаїчний персонаж міфології практично всіх народів. Він відзначається лукавством, хитрістю, жорстокістю, здатністю до трансформацій та втілює в собі водночас і творця, і руйнівника. Трикстер фігурє в різних формах - як тварина або людина, як дух, пекельна чи божественна істота. У переважній більшості міфів це «другий» творець світу, тінь культурного героя. Основною властивістю, закладеною в Трикстері є саме двоїстість, амбівалентність.
Архетип Трикстера розкривається в різних епізодах: розмова Штегера та Рене про Рівареса; думки Рене про Рівареса; звертання Маргарити до Фелікса.
Трикстер вирізняється на тлі інших істот та має специфічну поведінку, зовнішність, мову. Все у його постаті вказує на небезпеку, загадковість та таємничість. Зовнішні каліцтва та незвичайні захворювання є також ознаками Трикстера. В обох романах Фелікс страждає на загадкову хворобу, напади якої надходять раптово та викликають нестерпний біль.
Трикстер проявляється у зовнішньому вигляді Фелікса Рівареса, якого порівнюють із ягуаром, пантерою, котом, левом та вовком.
Образ Трикстера може трансформуватися залежно від превалюючих ознак. Іпостасі Трикстера чітко співвідносяться з емотивно-смисловими типами тексту. Зокрема Трикстер-провокатор або Трикстер-Тінь («темний» тип тексту) породжує хаос навколо себе. Для Трикстера-авантюриста або Трикстера-гравця («красивий» тип тексту): гра є невід’ємною частиною життя, а звична межа між життям та смертю відсутня. Трикстер-Мудрий Старець і Трикстер-юнак, водночас втілені в одному персонажі («сумний» тип тексту), утворюють Трикстера-самітника, що поєднує в собі ознаки молодості та старості, невинності та життєвого досвіду, наївності й мудрості. Самітник виникає внаслідок внутрішнього конфлікту, зациклення на певній невирішеній проблемі.
Як виявилось, у романі «Овід» переважно актуалізований тип Трикстера-провокатора, тоді як у роман «Перервана дружба» - тип Трикстера-авантюриста. За даними аналізу, роман «Овід» співвідноситься з «темним типом тексту, автором якого є особистість із епілептоїдним (збудливим) типом акцентуації. Роман «Перервана дружба» належить до «красивого» типу тексту. Це означає, що на момент його створення у психіці авторки була наявна істероїдна акцентуація.
Отже, певний травматичний досвід створив умови для виникнення у підсвідомості авторки буферної структури Трикстера, внаслідок чого відповідний архетипний образ актуалізувався в сюжетах та персонажах 2 творів.
Л-ра: Функціональна лінгвістика. – 2012. – № 3. – С. 303-307.
Твори
Критика
- Відображення релігійно-містичних досвіду та переживань Е. Войнич у творчості письменниці
- Вплив роману Е. Войнич «Овід» на творчість молодих письменників першої половини ХХ століття
- «Заповіт» Т. Г. Шевченка в перекладах Е. Л. Войнич та Джона Віра
- Про Е. Л. Войнич і її роман «Овід»
- Психолінгвістичні аспекти дослідження романів Е.Л. Войнич «Овід» та «Перервана дружба»
- Сюжетно-змістовна паралель «Овід – Христос» в романі Е. Войнич «Овід» як засіб теологізації революційних поглядів автора
