Відображення релігійно-містичних досвіду та переживань Е. Войнич у творчості письменниці

Відображення релігійно-містичних досвіду та переживань Е. Войнич у творчості письменниці

С. С. Мітягіна

Дослідження біографії та творчості Етель Ліліан Войнич (1864-1960) набуває особливої актуальності у час, коли українське суспільство прагне до європейської інтеграції і зміцнює культурні й суспільно-політичні зв’язки між нашою державою та європейськими країнами. На жаль, вітчизняній громадськості мало відомо про життєвий шлях британської письменниці, яка зробила свій внесок у національно-визвольну боротьбу українського народу та сприяла популяризації української культури в англомовному світі (першою переклала на англійську мову твори Т. Шевченка; перекладала праці інших українських письменників та українські народні пісні; товаришувала і співпрацювала з І. Франком, Лесею Українкою, М. Павликом та ін.; переправляла в Україну нелегальну літературу) [3, 12].

Незважаючи на неймовірну світову популярність її головного добутку - роману «Овід», літературних джерел, присвячених Е. Войнич, мало. Як у свій час висловився один із дослідників творчості письменниці І. Катарський, навколо імені Е. Войнич «створився своєрідний зговір мовчання» [5, 3]. До того ж слід зазначити, що більшість матеріалів українських та російських авторів представляють дані, почерпнуті з робіт провідного дослідника життя і творчості англійської письменниці Є. Таратута. В радянський період життя і творчість Е. Войнич досліджували І. Нусінов, Я. Кірпічєв, С. Марвич у 1930-40-і рр., Т. Шумакова - у 1950-і рр., Є. Петров, В. Полєк - у 1960-70-і рр., Н. Трапєзнікова, Н. Курдюмов, Л. Потьомкіна - у 1980-і рр. На жаль, більшість праць цих авторів страждали певними ідеологічними штампами, притаманними суспільній науці того часу.

Останнім часом інтерес до творчості Е. Войнич почали виявляти переважно російські вчені, серед яких - Н. Ігнатьєва, Т. Дудіна, О. Міронов та ін. Наукові розвідки сучасних авторів зосереджені, як правило, на виявленні художніх особливостей творів письменниці, при цьому значно менше уваги приділяється аналізу їх змістовного аспекту.

У деяких роботах радянського періоду, присвячених творчості Е. Войнич, можна зустріти згадку про те, що з дитинства вона була знайома з Біблією і що релігійні мотиви у творчості письменниці існують. Однак такі визнання є лише згадуваннями мимохідь, слідом за якими підкреслюється, що письменниця усвідомлювала хибність релігії, виступала її завзятим супротивником. Так, Є. Таратута, навіть наводячи цитату із листа самої Е. Войнич про те, що вона не виступає проти віри у Бога, пише: «Не дивлячись на твердження письменниці, що вже у пору створення «Овода» вона припинила бути атеїсткою, аналіз усіх її творів переконує нас у домінуванні атеїстичних ідей в її світогляді» [15, 253].

У дослідженнях останніх років почала з’являтися інша трактовка теми релігії у творах Е. Войнич. Розглядом релігійно-міфологічних основ створення образу Овода займаються Н. Боровська, яка, стоячи на суто релігійних позиціях, вважає роман «Овід» своєрідним зверненням Бога до самої Е. Войнич [1], і О. Міронов, який доводить, що в романі «Овід» присутній архетипний сюжет «учитель - учень», притаманний, зокрема, Євангелію [8]. Новизна нашого дослідження полягає в тому, що воно має за мету на основі результатів аналізу біографії Е. Войнич показати роль релігійно-містичних переживань у її житті, у творчому становленні письменниці, а також у виборі тематики і спрямованості її творів.

Для кращого розуміння релігійних поглядів Е. Войнич важливо знати, у яких країнах і суспільствах формувалася її особистість, які віровчення та релігійні ідеї в них виступали домінуючими і тому не могли залишитися поза увагою майбутньої письменниці, що з юних років цікавилася релігійно-світоглядними питаннями та прагнула зробити особистий внесок у вдосконалення оточуючого світу.

Як відомо, формування світогляду Е. Войнич спочатку відбувалося в рамках британської культури. Із часів Реформації офіційною церквою в Англії була англіканська, яка прийняла протестантські догмати про виправдання вірою і Святе Писання як єдине джерело віровчення, але зберегла католицький догмат про рятівну силу Церкви, про Церкву як необхідного посередника для порятунку людини. У 1850 р. на території Великобританії була відновлена заборонена раніше римсько-католицька церква, а також існував ряд протестантських церков. В Ірландії (місце народження Е. Войнич) релігія відігравала особливо значну роль. Переважна більшість віруючих відносили себе до католицької церкви, виникали суворі конфлікти між католиками і протестантами.

Хоча в Англії ХІХ ст. ідея атеїзму знаходила своїх прихильників, культура і зокрема сфера виховання мали великий релігійний відбиток. Родина Буль (дівоче прізвище Е. Войнич) не була виключенням: Біблія була настільною книгою в сім’ї, у будинку велися диспути на релігійні тими. З раннього дитинства Е. Войнич навчалася Біблійних постулатів. Завдяки інтересу до особистості свого батька, який помер невдовзі після її народження і своєрідний культ якого підтримувався матір’ю письменниці, Е. Войнич познайомилась ще із однією доктриною. Дж. Буль, видатний математик, був глибоко релігійною людиною. Уже працюючи вчителем, він розглядав можливість стати священнослужителем і вдосконалював знання древніх мов, читав класиків, вивчав патристику [10]. Дж. Буль належав до Унітарної церкви, в якій особливий акцент робився на батьківство Бога і братерство людей, заперечувались доктрина Триїці, божественність Христа, віра в надприродні чудеса, концепція обраності, концепція пекла як місця покарання померлих. Як підкреслюють Дж. Макдауел і Д. Стюарт, це «церква, заснована на людині, навколо людини і єдиною своєю надією маюча людину» [7, 120].

Живучи в Англії, Е. Войнич мала можливість познайомитись із основними течіями релігійного життя того часу. Вона вивчала Священне Писання не тільки у колі родини, а й у школі - під наглядом педагогів та духовних осіб. Загалом виховання й навчання в Англії XIX ст. багато в чому базувалися на релігійних принципах. Більшість шкіл для бідних дітей створювалися силами релігійних інституцій, і основний навчальний час приділявся вивченню текстів священних книг [14, 12-13]. У 1870-х рр. (період початку навчання Е. Войнич) контроль держави над школою поступово підсилювався, що підривало монополію церкви на формування світогляду учнів. Список навчальних дисциплін для хлопчиків поповнювався за рахунок предметів природно-математичного циклу, однак для дівчат співвідношення між предметами залишалося на користь вивчення Біблії, музики, рукоділля й т. д., що відповідало головній меті жіночої освіти - виховати з дівчинки гідну дружину, матір і господарку [4, 10-11].

У дитячі роки в житті Е. Войнич відбулася подія, яка значною мірою вплинула на формування її характеру, світосприйняття й ставлення до релігії. В 1872 р. восьмирічну Е. Войнич, від природи вразливу, а в той період і слабку від хвороби, відправили на лікування до її дядька Ч. Буля, украй релігійної людини [11]. Надмірно суворі, навіть жорстокі методи виховання, що практикувались цією людиною, не збігалися із сповненим любові Євангельським вченням, але в силу юного віку Е. Войнич не могла аналізувати теологічні тонкості: вона не могла зрозуміти, чому жорстоке і несправедливе поводження з дітьми дядько об’являв богоугодним. Біль, образа через приниження, розчарування у Всевишньому через те, що той допустив несправедливість, не врятував її від знущань і обмов, стали для Е. Войнич серйозною психологічною травмою і вплинули на її ставлення до релігії.

Пізніше у своєму романі «Овід» вона повернеться до власних дитячих переживань, наділяючи характеристиками Ч. Буля одразу декількох персонажів. Родичі Артура Бертона сповідають протестантизм, пишаються своєю християнською чеснотою, але жорстоко поводяться із матір’ю Артура, роблять її життя нестерпним постійним нагадуванням про її «гріховне минуле». Самого Артура вони доводять до відчаю докорами в аморальному способі життя. Монтанеллі та Карді сповідують католицизм, але кожний по-своєму зраджує Артура.

Інтерес до релігійної сфери не залишив Е. Войнич і у роки юності. У 1882-1885 рр. вона проходить курс навчання в Берлінській Королівській консерваторії. Перебуваючи в Німеччині, вона має можливість познайомитись із місцевою Лютеранською церквою та її релігійною доктриною.

Восени 1885 р. по закінченні консерваторії Е. Войнич вирушає подорожувати і майже рік проводить у Парижі. Допитлива, жадібна до знань дівчина перебуває в пошуку свого місця в житті. В Парижі вона читає твір французького священика-утопіста Ф. Ламєнне «Слова віруючого», який справляє на неї величезне враження. Сам Ф. Ламєнне (1782 - 1854) у свій час був захисником папства й католицизму, але згодом переглянув свої погляди і виступив за повний відділ церкви від держави, внаслідок чого в 1834 р. відчув на собі папську немилість [6, 234]. Е. Войнич майже напам’ять вивчила цю працю, в якій автор учив, що порятунок від соціальних негараздів можна знайти лише в християнстві, але необхідно звільнити його від нашарувань наступних часів, повернути його первісну чистоту. Ці думки потрапили на ґрунт, підготовлений релігійним вихованням і власними пошуками майбутньої письменниці, тому вона прийняла їх з ентузіазмом. Їй здалося, що вона знайшла рішення того конфлікту, що зародився в її душі ще в дитинстві: тепер вона бачить, що біблійне вчення і вчинки людей, які навіть щиро вважають себе відданими Богові, не є одним і тим самим.

У 1886 р. Е. Войнич входить у коло російських емігрантів і отримує можливість більше довідатися про православну культуру. Джерелом знань не лише про православне віровчення, але й про інші релігійні доктрини для неї міг виступати її друг і наставник, відомий письменник-емігрант С. Степняк-Кравчинський. Він чудово знав Біблію, виріс у православному середовищі, а пізніше познайомився і з іншими християнськими течіями. У своїй літературній творчості С. Степняк-Кравчинський прибігав до аналогій з євангельським вченням, порівнював революційний подвиг з мучеництвом Христа і його учнів. Скоріш за все, саме під впливом С. Степняка-Кравчинського у Е. Войнич значно активізувався інтерес до дослідження суспільно-політичної ролі християнства та критики офіційної церкви як інституту, що спотворює фундаментальні християнські ідеали.

Значимим періодом у житті Е. Войнич стало перебування в Росії (1887 - 1889 р.). Перенесені труднощі, різка зміна обстановки, нове оточення і майже незнайома культура, інший клімат, невдача на педагогічному поприщі, важка праця, але насамперед - побачені страждання народу і близьких їй людей стали причиною загострення духовного конфлікту. Е. Войнич живе в Санкт-Петербурзі, Москві, Нижньому Новгороді, Пскові, Воронежі, подорожує по Волзі, відвідує Кострому, Твєрь [17, 15]. Вона має можливість відвідувати православні храми, бачить прояви православної культури в селянському побуті, чує міркування російської інтелігенції про місце релігії в революційних процесах. У 1888 р. відзначався 900-літній ювілей прийняття християнства російським народом, і Е. Войнич була свідком заходів з нагоди цієї річниці.

Для розуміння вражень від православної культури, отриманих Е. Войнич, необхідно згадати релігійну ситуацію в Росії наприкінці XIX в. Релігійне життя народу, який перебував під всеосяжною владою Православної церкви, залишалося у тому ж стані, що й у попередні століття. Як висловився І. Проханов, поняття «застій» найбільш точно визначало стан Російської Православної Церкви [12, 19-20]. В. Розанов у свою чергу підкреслює, що «вся релігія російська - по ту сторону труни» [13, 294]. Російська релігійність носить характер песимістичний, повністю зосереджуючись на житті загробному. Відчуваючи глибокий інтерес і повагу до російської культури, Е. Войнич скептично поставилась до православної версії християнства. Можливо, енергійній, захопливій і волелюбній натурі воно здавалося занадто похмурим, пасивним і провладним, таким, що виховувало в суспільстві рабську покірність перед монархом і церквою. Крім того, православ’я асоціювалося для неї із побаченими убогістю і стражданнями народу. Два роки перебування в Росії виявилися для неї часом постійної нервової напруги.

Враження від перебування в Росії знайшли відображення в її романі «Олівія Летам» (1904 р.). Оповідання буяє описом страждань як усього народу, так і окремо взятих родин і людей; розповідається про убогість, хвороби, моральний занепад у різних верствах населення. Олівія Летам, подібно самій Е. Войнич, повертається з Росії у стані крайнього нервового виснаження й депресії. Говорячи про життя в Росії ХІХ ст., Е. Войнич у своєму романі пише: «З усмішкою він [Карол] згадав всі небилиці про загробне пекло, які придумують фанатики-богослови. Гроша мідного не коштують їхні вигадки в порівнянні з тим, що доводиться терпіти тут, на землі, так при цьому ще й мовчати» [2, 498]. Описуючи страждання в’язнів, авторка кілька разів повторює, що над Петербургом звучать християнські гімни. Коли Олівія впадає у відчай, звучить гімн «Славен наш Господь у Сіоні!», який сприймається нею як знущання [2, 465].

Є. Таратута пише про молоду Е. Войнич у російський період: «Коли б не заводилися дискусії про релігію, Лілі, зазвичай дуже сором’язлива, завжди запально відстоювала самий крайній атеїзм... Здавалося, у неї були свої особисті складні й суперечливі рахунки з господом богом» [15, 76]. Хоча дослідниця використала фразу «особисті рахунки з господом богом» з іронією, саме таке формулювання, узяте в прямому значенні, якнайточніше визначає ставлення Е. Войнич до Бога в даний період її життя. Сама пристрасть, з якою вона брала участь у диспутах про релігію, свідчить про значимість для неї даного питання й глибину її переживань.

Тема релігії - одна з ведучих у всій творчості Е. Войнич. Її дитячі враження знайшли відображення в романі «Джек Реймонд» (1901 р.), у якому розповідається про хлопця-сироту, узятого на виховання дядьком-священиком. Хоча і цей роман прийнято відносити до антирелігійної літератури, ми вважаємо, що, оскільки у творі багато автобіографічного, списаного з дядька Е. Войнич, він свідчить не про ненависть до Бога, а про глибоку психологічну травму, нанесену їй у дитинстві. Важливо зазначити, що епіграф до роману - цитата з Євангелія, а сам текст буяє біблійними висловами. У романі «Перервана дружба» (1910 р.) знову знаходимо тему відносин людини і Бога. Роман «Зніми взуття твоє» (1945 р.) має назвою фразу зі Старого Заповіту (Ісх. 3:5), у самому ж тексті присутні як цитати з Біблії, так і біблійні алюзії.

Найбільш яскраво тема релігії представлена в романі «Овід». Добуток буяє біблійними цитатами, алюзіями, згадуваннями Євангельських героїв, звертаннями до Євангельських притч, міркуваннями на тему християнства. Релігійне переплітається в ньому з революційним, національно-визвольна боротьба - з боротьбою за свободу духовну. Всі поворотні моменти в житті головного героя Артура Бертона пов’язані з релігією. У романі здійснюється своєрідний пошук нового Символу віри, в необхідності якого переконуються головні герої. Молодий Артур, студент філософського факультету, вирішує присвятити все своє життя боротьбі за звільнення Італії від іноземних загарбників і вступає в таємну революційну партію «Молода Італія», девіз якої - «В ім’я Бога й народу, нині й повік!». Він глибоко переконаний, що Бог допоможе пригнобленому народу, і страждає від краху своїх ілюзій, коли бачить, що офіційна релігія виступає на боці гнобителів.

Минають роки, і головний герой (тепер уже Феліче Ріварес або Овід), проголошує активну волю людини-борця як єдиний засіб порятунку. Він висміює церкву в памфлетах і відмовляється від будь-яких угод з її служителями, навіть якщо це єдина можливість урятувати своє життя. З необхідністю переглянути свої погляди й переконання зіштовхує Е. Войнич і кардинала Монтанеллі, змушуючи його обирати між єдиним і улюбленим сином і церквою, справі служіння якій він присвятив усього себе.

У радянській літературній критиці було прийнято стверджувати, що роман «Овід» - один з найсильніших у світовій літературі антицерковних, атеїстичних творів. Однак, з нашої точки зору, ототожнювати критику церкви (у даному випадку - католицької і протестантської) із виступом проти Бога некоректно. Ми вважаємо, що письменниця в романі «Овід» критикує окремі християнські течії, а не християнство як вчення.

У пошуках можливості опублікувати «Овода» в Росії Е. Войнич вела переписку з російським поетом М. Мінським (Вілєнкіним). У відповідь на лист, у якому М. Мінський висловив свою думку про роман, Е. Войнич пише: «Одна велика [американська] газета застерігає читачів, що сторінки його «наповнені блюзнірством і богохульством». Вам, континентальній людині, він робить діаметрально протилежне враження - релігійної тенденції. Знаєте, це дуже цікаво» [9]. Важливо зазначити, що Е. Войнич виражала незгоду із трактуванням її творів як антирелігійної літератури. У листі від 30 травня 1957 р. вона писала Є. Таратута: «Релігія вмерла», - пишете ви. Звичайно, я поважаю ваше право дотримуватися цієї думки, але я б не хотіла, щоб хто-небудь подумав, що я розділяю цей погляд, тому що я не думаю, що релігія вмерла. Тому, при всій повазі до вас, я повинна внести ясність у це найзначуще питання, у випадку, якщо ви невірно мене зрозуміли. Я вважаю, що насущною потребою людської душі є яка-небудь віра. Замолоду я була певний час шаленою атеїсткою, інакше я не могла б написати «Овода», але, з іншого боку, я не могла б написати його, якби вже тоді не почала розставатися із цими поглядами. Більшу половину мого життя я була - наскільки я можу підібрати визначення - свого роду пантеїсткою» [15, 252].

Не тільки релігійна, але й містична сфера приваблювала Е. Войнич. Ми припускаємо, що чутливість нервової системи підсилила схильність письменниці до містицизму. Інтерес до кодування і декодування переріс в одну із головних справ життя Е. Войнич, реалізованих у сферах музичної творчості, літературних перекладів, письменництва та історико-архівних досліджень. Одним з найбільш яскравих містико-логічних захоплень Е. Войнич стала її робота над дешифруванням відомого середньовічного документа, придбаного її чоловіком в Італії в 1912 р., - так званого Манускрипту Войнича. 246-сторінкову книгу, написану невідомою мовою, з кольоровими малюнками він прийняв за важливий науковий документ XIII ст. М. Войнич розсилав копії загадкової книги всім відомим йому фахівцям, але жодна спроба розшифровки не дала результатів. У 1920 р. до дешифрування тексту приступилась і сама Е. Войнич. Після смерті чоловіка в 1930 р. манускрипт став її власністю. Вона проводила нескінченні години в бібліотеках, працюючи над розшифровкою даної книги. Цей рукопис і зараз вважається одним із найзагадковіших у світі. Хоча про повну розшифровку заявлялося не раз, жодна з версій не дає повного перекладу тексту [16]. Факт сорокалітнього інтересу великої письменниці й інтелектуалки Е. Войнич до цього документа характеризує її як людину не лише із сильним пізнавальним імпульсом, але й містичним ставленням до життя.

Інтерес Е. Войнич до містико-логічних експериментів уже відчувався під час її роботи над «Оводом». Авторці, на наш погляд, не лише вдалося створити у творі портрети низки духовних осіб і віруючих різних конфесій, але й здійснити спробу провести у романі сюжетно-змістовні паралелі із Євангелієм. Зокрема представити в образі Овода Неохриста, який несе із собою свою радикально-революційну «благу вість». В «Оводі» Е. Войнич опирається на розуміння того факту, що релігійні почуття народу є наймогутнішою рушійною силою, а тому необхідно використати їх, спрямувавши в потрібне русло. Вона пропонує не протиставляти революцію релігії, а використати в інтересах національно-визвольної боротьби як уроджене прагнення людини до поклоніння, так і ґрунт, підготовлений протягом багатьох століть християнством. Необхідно, вважає вона, щоб народ бачив у лідері визвольного руху те, що століттями християни бачать в Ісусі. Необхідно, щоб вони йшли за ним із тією ж ірраціональною вірою, з якою йдуть за Христом. У романі Е. Войнич виражає ідею про те, що християнство як релігія смиренності себе не виправдало, і на зміну Христу повинна прийти нова надособистість - людина, що володіє такою ж потужною харизмою, здатна повести за собою маси, але відмовляється від смирення і вдається до самих рішучих методів боротьби за свободу.

Крайня скудність матеріалів значно ускладнює відновлення картини духовно-релігійного життя Е. Войнич після опублікування роману «Овід» у Росії (1898 р.). З відкритих джерел відомо, що під час її перебування у США вона не лише займалася дешифруванням «Манускрипту Войнича», але й працювала над створенням ораторії «Вавилон», присвяченої скиненню самодержавства в Росії (закінчила у 1948 р.). У ній звучать мотиви релігійних пошуків, а слова для музичного твору взяті з «Апокаліпсиса».

Отже, все вищесказане дозволяє зробити наступні висновки і припущення:

Літературні твори Е. Войнич трактувались радянськими літературними критиками як антирелігійна пропаганда, що не відповідає дійсності. Релігійно-духовні питання відігравали значну роль у житті письменниці. Ставлення Е. Войнич до релігії змінювалось в різні періоди життя, але завжди носило глибокий і емоційний характер. На релігійні погляди Е. Войнич вплинули виховання в родині і школі, отримані в дитинстві психологічні травми, слабке здоров’я і схильність до депресивних станів, ряд подій, пережитих нею під час перебування в Росії у 1887 - 1889 рр.

Е. Войнич відрізнялася широким кругозором у питаннях релігії. Вона була знайома з основними течіями релігійного життя Європи XIX ст. Інтерес до особистості батька підштовхнув її до вивчення Унітарної доктрини, життя і виховання в Лондоні - англіканської, інтерес до Ірландії й Італії - католицької. У роки навчання в Берлінській Королівській консерваторії вона ближче знайомиться із лютеранським віровченням; перебуваючи в Парижі, попадає під вплив ідей утопіста Ф. Ламєнне. В Росії Е. Войнич знайомиться із особливостями православного віровчення.

Під впливом робіт свого батька - відомого фахівця в сфері математичної логіки Дж. Буля Е. Войнич захопилась кодуванням і декодуванням (які здійснюються за спеціальними логіко- математичними формулами та кодами), розвивала свій інтерес до світу символів. Багаторічні намагання розшифрувати всесвітньовідомий «Манускрипт Войнича» характеризують її як людину не лише із сильним пізнавальним імпульсом, а й містичним ставленням до життя. Схильність до кодування знайшла вираження і у літературній творчості Е. Войнич.

Релігійні мотиви присутні у всій творчості Е. Войнич. Її романи не носять антирелігійного характеру. В них письменниця виступає проти викривлення Євангельського вчення і зловживання церковною владою, а в романі «Овід» піднімає питання про необхідність переосмислення традиційного Символу віри та модернізації християнського вчення.

Список використаних джерел:

  1. Боровская Н. Этель Лилиан Войнич и ее роман «Овод» // «Свет Евангелия» (Российская еженедельная католическая газета). - № 26 (423). - 2003. - 22 июля.
  2. Войнич Э. Л. Оливия Лэтам // Войнич Э. Л. Сочинения. В 2-х томах / Пер. с англ. - Т. 1: Овод; Джек Реймонд; Оливия Лэтам. Коммент. Е. Таратута. - М.: Гослитиздат, 1963. - С. 377 - 535.
  3. Етель-Ліліан Войнич і Україна. Бібліографічний покажчик / Уклад. Полєк В. Т. - Львів, 1970. - 55 с.
  4. Женское образование в Англии / Пер. с англ. - СПб., 1879. - 35 с.
  5. Катарский И. М. Этель Лилиан Войнич (К 60-летию со дня выхода романа «Овод»). - М.: Издательство «Знание», 1957. - 31 с.
  6. Краткая философская энциклопедия / Ред.-сост. Губский Е. Ф., Кораблёва Г. В., Лут- ченко В. А. - М.: Издательская группа «Прогресс» - «Энциклопедия», 1994. - 576 с.
  7. Макдауэлл Дж., Стюарт Д. Обманщики. - М.: «Протестант», 1994. - 224 с.
  8. Миронов А. В. «Девяносто третий год» В. Гюго и «Овод» Э. Л. Войнич (к вопросу о мифологических параллелях) // Материалы международной конференции студентов и аспирантов по фундаментальным наукам «Ломоносов», Выпуск 4. - Москва: Изд-во МГУ, 2000. - С. 390 - 391.
  9. Письмо Э. Войнич Н. Минскому от 27 июня 1897 года, Лондон // Войнич Э. Л. Сочинения. В 2-х томах / Пер. с англ. - Т. 2: Прерванная дружба; Сними обувь твою; Письма. Коммент. Е. Таратута. - М.: Гослитиздат, 1963. - С. 562.
  10. Полунов Ю. Л. Алгебра для компьютера // Сайт «Виртуальный компьютерный музей». - http://www.computer-museum.ru/frgnhist/boologic.htm.
  11. Прокофьева Е. Этель Войнич - возлюбленная Овода // Крестьянка. - № 8. - Август, 2003. - С. 74 - 79.
  12. Проханов И. С. В котле России. - М. : «Протестант», 1993. - 256 с.
  13. Розанов В. В. Русская церковь // Розанов В. В. Религия. Философия. Культура / Сост. и вступ. статья А. Н. Николюкина. - М.: Республика, 1992. - С. 292 - 313.
  14. Салимова К. И. Борьба за народное образование в чартистском движении. - М., издательство Академии Педагогических наук РСФСР, 1960. - 134 с.
  15. Таратута Е. А. Этель Лилиан Войнич. Судьба писателя и судьба книги. - Издание второе, дополненное. - М.: Издательство «Художественная литература», 1964. - 320 с.
  16. Тихомиров В. Код Войнича. Вот уже 85 лет лучшие криптологи мира бьются над загадкой «Манускрипта Войнича» - средневековой рукописи, которая содержит неизвестные науке факты // Огонек. - 2006. - № 19. - С. 32 - 36.
  17. Этель Лилиан Войнич. Био-библиографический указатель / Сост. и автор вводной статьи Т. А. Шумакова. - М., Изд-во Всесоюзной книжной палаты, 1958. - 47 с.

Л-ра: Наукові праці Кам'янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка. Філологічні науки. – 2009. – Вип. 20. – С. 430-435.

Біографія

Твори

Критика

Читайте также


Выбор читателей
up