Про Е. Л. Войнич і її роман «Овід»

Василь Козаченко

Справжнє прізвище англійської письменниці Е. Л. Войнич, авторки одного з найпопулярніших у світовій літературі романів «Овід», — Етель Ліліан Буль. Вона народилася в ірландському місті Корку у 1864 році в сім’ї видатного англійського вченого, професора математики Джорджа Буля. На початку вісімдесятих років 19 століття, уже закінчивши Берлінську консерваторію, Ліліан подружилася в Лондоні з родиною політемігранта С. М. Степняка-Кравчинського — революціонера-народовольця і талановитого письменника, автора відомих книг. Знайомство з такою цікавою, всебічно обдарованою людиною, письменником і полум’яним революціонером, який добре знав і любив українську літературу, лишило незгладний слід у житті майбутньої письменниці. Е. Л. Буль назавжди зв’язала свою творчу долю з революційним рухом та українською культурою. І саме тому й життя її стало особливим, сказати б, навіть романтичним. Незвичайно склалося життя письменниці, незвичайною була навіть історія її другого прізвища — Е. Л. Войнич, яке потім стало її основним, справжнім літературним ім’ям, знаним у всьому світі. Сучасники письменниці лишили нам майже легендарне і все-таки правдиве свідчення цієї історії.

Навесні 1884 року царський уряд розгромив польську революційну партію «Пролетаріат». Згодом було арештовано і ув’язнено в сумнозвісній варшавській цитаделі активного діяча цієї партії, молодого революціонера Михайла Войнича. Якось, стоячи біля загратованого вікна своєї камери, Михайло Войнич угледів молоду, струнку дівчину з пишною, довгою косою. Прихилившись до дерева, дівчина стояла на тротуарі і замислено оглядала тюрму. Забачивши в одному з вікон в’язня, співчутливо кивнула йому головою. Та дівчина запам’яталася юнакові яскраво і надовго.

Уже в Сибіру, куди його було заслано, Войнич познайомився з родиною такого ж засланця —- народника В. Караулова і виклав свій план втечі за кордон. Караулови дали Войничу лондонську адресу Степняка-Кравчинського.

Войничу таки пощастило втекти. Він дістався до Лондона і розшукав Кравчинських. У домі Кравчинських він зустрівся з молодою вродливою дівчиною.

- Це — Лілі Буль, — відрекомендувала її господиня, — моя подруга.

Вітаючись, здивований і схвильований Войнич сказав:

- Здається, я вас десь бачив. Чи не були ви у Варшаві весною 1887 року?

Дівчина відповіла ствердно.

- Ви стояли біля дерева і дивилися на цитадель?

- Так, — здивувалася Лілі. І розповіла, як вона, розпалена розповіддю Кравчинських про революціонерів, закохана в поезію Шевченка і в українську пісню, вирішила поїхати попрацювати гувернанткою і глибше познайомитися з українською культурою, революційним рухом. У Варшаві сталася затримка. Оглядаючи чуже місто, вийшла до Вісли, випадково підійшла до цитаделі...

Так незвичайно вони познайомилися, подружилися і потім покохали одне одного.

У 1892 році Лілі одружилася з Михайлом, прибрала собі його прізвище і стала Етель Ліліан Войнич.

Через п’ять років (1897) Войнич написала свій перший і найпопулярніший роман «Овід». Це твір про боротьбу італійських патріотів проти панування австрійців. Головний герой твору — Артур — італійський революціонер. Але написати цей роман Войнич надихнула російська революція, а в образі Артура втілено багато рис найближчого друга авторки — Степняка-Кравчинського і його соратників — героїчних народовольців.

За кілька років «Овід» було перекладено на багато мов світу. Артур швидко став улюбленим героєм революційної молоді, таким, як, скажімо, Тіль

На революційному пафосі роману Войнич виховувалися покоління революціонерів, із захватом і сердечною теплотою згадує про першу зустріч з «Оводом» цілий ряд визначних революційних діячів нашої країни.

Однією з перших книг, які вийшли одразу після жовтневих днів 1917 року, був у нас «Овід». Відтоді роман без перерви видається мільйонними тиражами. За книгою було створено кінофільм, драматичну виставу, оперу.

Але сталося так, що популярність «Овода» зростала, а про його творця — письменницю Е. Л. Войнич — читачі знали менше й менше, скупі відомості про її життя доходили все глухіше і глухіше. Зрештою, по війні і двох революціях (1905 і 1917 рр.) слід письменниці загубився зовсім. Досить сказати, що в передмовах до перших пореволюційних видань про життя Войнич майже нічого не сказано. Не всі знали, хто він, таємничий автор «Овода» — чоловік чи жінка, поляк, італієць чи англієць? Ніхто ніде не зустрічав його портретів. А моє покоління, покоління, яке вперше прочитало роман в кінці 1920-х років, взагалі гадало, що має справу з письменником далекого минулого, давно померлим. Так, у моїй уяві, романтично-таємничий Е. Л. Войнич асоціювався в часі, скажімо, з Шарлем де Костером, і взагалі я твердо вважав, що автор «Овода» помер за багато років до мого народження.

І тільки 1955 року в журналі «Огонек» дослідниця творчості Е. Л. Войнич (письменниця, як відомо, видала ще кілька романів: «Джек Реймонд», «Перервана дружба», «Олівія Летам». «Скинь взуття своє», працю про українську пісню, зробила низку перекладів) Євгенія Таратута вперше за кілька десятиліть розповіла і про автора, і про її рідних. Тут же було вперше в нашій країні надруковано фото Е. Л. Войнич, її батька та Михайла Войнича. До речі, саме в той час Є. Таратута з англійського довідника «Хто є хто?» дізналася про нью-йоркську адресу Войнич, зробивши припущення, що авторка знаменитого «Овода» могла б ще жити. Те припущення — перша стаття в «Огоньке», друга слідом за першою — в журналі «Україна», де Є. Таратута опублікувала зовсім невідомі документи про те, як Войнич привозила з Лондона нелегальну революційну літературу до Львова для подальшої пересилки її в Росію, про її близьке знайомство і дружбу з українськими письменниками-революціонерами М. Павликом та І. Франком, яким вона передавала ту літературу, — стало, власне, сенсацією, літературною подією дня.

Того року, дякуючи статті, першими познайомилися з Е. Л. Войнич, розшукавши її в Нью-Йорку, співробітник ООН П. Борисов, редактор української прогресивної газети в Нью-Йорку М. Тарновський і група журналістів, серед яких були Б. Полевой і А. Софронов. 1956 року автора «Овода» відвідав у Нью-Йорку білоруський письменник П. Глєбка, а ще через рік (1957 р.) щастя бачити і чути живу Етель Ліліан Войнич мали ми, українські письменники — Федір Маківчук і автор цих рядків.

Спогади про зустріч з письменницею написали у свій час майже всі згадані тут товариші, і головним, що треба відмітити, у тих спогадах було те, що сама Е. Л. Войнич нічого не знала і навіть не підозрювала про величезну популярність, яку здобули її твори (і найперш «Овід») в Україні.

Те, що Е. Л. Войнич жива, і те, що нам, людям середини двадцятого століття, пощастило зустрітися з нею, почути слова з її уст, сприймали і широкі читацькі кола, і ми самі, — ті, хто розмовляв з нею, — майже як чудо.

Коли я взяв у свої руки її сухеньку, всю в синіх прожилках руку, руку, яка написала одну з найулюбленіших нами книжок, я не міг не подумати з хвилюванням, що цю руку стискали колись найвидатніші діячі тепер уже далекого минулого. І потім, коли вдумався в усе тоді почуте і побачене, ще ясніше зрозумів і глибше відчув, що все, чим знаменита і славетна оця дев’яностотрьохлітня англійська письменниця, увесь той вогонь, який палає в її книгах, і найперш у знаменитому «Оводі», спалахнув од полум’я революції. Що її натхненниками, тими, хто збудив допитливу думку Е. Л. Войнич, розкрив очі на навколишній світ, були наші великі земляки-українці: спочатку Степняк-Кравчинський, а згодом Павлик і Франко. І десь аж біля самих джерел, десь на самому початку шляху її осяяли і освітили немеркнучими смолоскипами великий Шевченко і наша українська народна пісня.

Е. Л. Войнич зізналася в кінці свого довгого і многотрудного життєвого шляху, що Шевченко і українська пісня були й лишаються її найбільшим захопленням і найпалкішою любов’ю.

Для мене ж особисто зустріч з письменницею була воднораз ще однією визначною, майже несподіваною і від того ще дорожчою зустріччю з Шевченком.

Виїжджаючи з Києва на XII сесію Генеральної Асамблеї ООН, я і Ф. Маківчук мріяли відвідати ніби заново воскреслу Етель Ліліан Войнич. Ми взяли з собою подарунки: роман «Овід» у перекладі на українську мову і книжечку Т. Г. Шевченка «Заповіт» у перекладах на 14 мов світу, видану в Києві 1956 року. Надрукований у книжці «Заповіт» англійською мовою переклала Е. Л. Войнич.

Однак із зустріччю нам спочатку не пощастило. У Нью-Йорку лютувала епідемія інфлюенци. Не поминула вона й дев’яностотрьохлітньої письменниці. Микола Миколайович Тарновський повідомив нас, що хвороба Войнич ускладнилася тяжким запаленням легенів. Надії на зустріч майже ніякої...

І все-таки через два місяці, коли сесія підходила до кінця, нам подзвонили, що Е. Л. Войнич перемогла тяжку хворобу і, довідавшись про наше бажання, запрошує нас до себе на завтра, на четверту годину дня.

Субота, 7 грудня 1957 року.

Тьмяний дощовий день. Низькі хмари. В глибоких ущелинах нью-йоркських вулиць похмуро, майже темно. Рівно о четвертій знаходимо потрібну нам 24-ту вулицю і втрьох (М. Тарновський, Ф. Маківчук і я) підіймаємося ліфтом на 17-й поверх величезного, що займає цілий квартал, будинку. Широчезний, з безліччю дверей, схожий на довгу вулицю коридор. Ось і двері з цифрою 17. М. Тарновський натискує на кнопку — і нам відчиняє секретарка Войнич Енн М. Нілл. Роздягаємося в малесенькому передпокої і заходимо до просторої, дуже скромно умебльованої кімнати з великим венеціанським вікном.

Господиня, в теплому блідо-бузкового кольору халаті, сиділа на дивані. Ноги на низенькому стільчику, за спину підмощена подушка. Біле-біле волосся розчесане на рівний проділ і заплетене у дві короткі коси. Вимучене хворобою, зморшкувате, зжовкле, майже прозоре обличчя, жилаві, видно, звиклі до роботи руки, ясний погляд по-старечому блідо-блакитних очей. Вона ще зовсім квола після тяжкої хвороби, і нам стає ніяково за те, що турбуємо її. Просимо Миколу Миколайовича перекласти господині наше вибачення, сказати, що ми щасливі бачити її, щасливі передати вітання від численних радянських і, зокрема, українських читачів і свої скромні подарунки.

Цілуємо сухеньку руку, даруємо книжки.

Е. Л. Войнич каже, що рада бачити нас. Як почула, що її хочуть відвідати українці, нетерпляче ждала, коли одужає, і, як тільки трохи набралася сили, запросила нас до себе. З українцями зв’язаний найяскравіший період її життя, незабутнє знайомство та дружба з Степняком-Кравчинським, Павликом, Франком.

На книжках, подарованих письменниці, ми заздалегідь написали кілька шанобливих слів присвяти. Е. Л. Войнич, тримаючи в одній руці наші подарунки, взяла зі стола велику, в круглій чорній оправі лупу і почала уважно вдивлятись у написи, ніби вивчаючи їх. Помітивши це, ми знову попросили Миколу Миколайовича, щоб він переклав господині написане.

Але письменниця стримано всміхнулась і звернулася до нас... російською мовою. Тепер важко поручитися, що я передаю сказане дослівно, але за точність змісту ручуся.

- Дуже прошу пробачити мене, — сказала вона, — що не можу зараз розмовляти з вами українською мовою: чула її дуже давно і відвикла. Але читати і розуміти написане можу й тепер...

Подружившись у Лондоні з емігрантами-народовольцями й особливо з родиною Степняка-Кравчинського, Етель вивчила російську мову. Тоді ж Войнич зацікавилася і українською мовою. Любов до української мови і української пісні збудив у неї Шевченко, а з віршами видатного поета-революціонера її ознайомив у Лондоні той же Степняк-Кравчинський. Він сам захоплювався поезією Шевченка, його революційною діяльністю і багато розповідав про великого сина українського народу, про його життя, багато читав їй Шевченкових творів з пам’яті. Життя і твори Шевченка так вразили і захопили Войнич, що вона вивчила українську мову, щоб читати поета в оригіналі.

- Вчив мене української мови Степняк-Кравчинський, — закінчила господиня і звернулася до міс Нілл по-англійськи.

Ще не встигли ми, схвильовані і вкрай розчулені почутим, прийти до тями, як нараз відбулася ще одна, уже зовсім несподівана для нас і глибоко зворушлива зустріч.

Міс Нілл підвелася з стільця і вийняла з шафи великого конверта. Обережно-обережно добула з нього в зеленаво-сіруватій обкладинці старого видання книжку. Як дорогу реліквію, передала її Е. Л. Войнич. Господиня взяла книжку з такою ж шанобливістю, потримала якийсь час у руках і поклала перед нами на стіл.

- Ось книжка, з якої я перекладала колись на англійську мову поезії Шевченка.

Схиляємось до книжки. Читаємо: «Поезії Т. Гр. Шевченка, заборонені в Росії. Женева. 1891 рік». Глибоко розчулені цією зустріччю далеко за океаном, у кам’яних нетрях Манхеттена, майже з побожністю торкаємося пальцями обкладинки. Книжка так любовно збережена, що, здається, вона зовсім нова. Тільки біля корінця, якраз на згині, від давності верхній аркуш обкладинки таки обламався. Розглядаємо дорогу реліквію.

Е. Л. Войнич тим часом розповідає. Вона купила цю книжку того ж року, коли її було видано. І от відтоді, понад шістдесят років, не розлучалася з нею, скрізь возила з собою, берегла як найдорожчий спогад своєї молодості, як найулюбленішу книжку. Хвора, квола жінка раптом випросталась, очі її тепло заблискотіли, і голос став дзвінкий, схвильований.

- Хочеться, щоб ви, українці, знали: на англійську мову першою переклала Тараса Шевченка я, з цієї ось книжки.

Войнич не приховувала свого задоволення. Видно було, що їй не тільки приємно — радісно розповідати про це.

Перший вірш, якого переклала Войнич на англійську мову, був «Заповіт». Пізніше письменниця переклала ще кілька поезій і видала в Лондоні 1911 року збірничок Т. Г. Шевченка з шести його поезій, написавши до них передмову.

Тоді ж, уже через Шевченка, вона зацікавилася й українськими народними піснями, перекладаючи їх на англійську мову і приділяючи їм чимало уваги у своїх музикознавчих працях. (Е. Л. Войнич багато років викладала музику в середніх школах, багато писала і взагалі вважає себе більш музикознавцем, ніж письменницею). Розповіла вона і про свої подорожі до Петербурга, а пізніше — до Львова, про те, як возила і передавала Павликові та Франкові нелегальну революційну літературу, як приїхала з чоловіком до Нью-Йорка.

Слухати її надзвичайно цікаво, хоч дещо ми вже знали з преси. Та час невблаганний. А наша господиня ще зовсім квола. Отже, як нам не прикро, мусимо дякувати й прощатися.

Фотографуємось на згадку, потискуємо руку, кидаємо останній погляд на Войнич, на дорогу нам зеленаво-сіру книжечку, і от уже швидкий ліфт мчить нас униз. За хвилину стоїмо на гамірливій вулиці Нью-Йорка... Йдемо, глибоко вражені цією зустріччю, розмовою, просто-таки примушуємо себе вірити, що й справді вийшли не з кінотеатру, а побували у живої Е. Л. Войнич, тримали у своїх руках її руку, чули її голос, бачили книжку нашого Тараса, видану 1891 року, — книжку, з якої англійська письменниця давно, ще замолоду, перекладала поезії великого поета на англійську мову.

Через два дні, коли ми збиралися додому, нам передали листа від Е. Л. Войнич, написаного на друкарській машинці англійською мовою. Ось його переклад:

«Приємний візит, що його зробили мені сьогодні українські письменники Василь Козаченко і Федір Маківчук, дає мені нагоду переслати через них мої теплі вітання і найкращі побажання українському народові».

Під листом підписи, старанно виведені кволою рукою: «Лілія Войнич». І дата: «Нью-Йорк, грудень, 7, 1957 р.».

А через два з половиною роки газети принесли сумну звістку, що 28 червня 1960 р. після тяжкої хвороби дев’яностошестилітня письменниця Етель Ліліан Войнич померла.

Л-ра: Козаченко Василь. Головний напрямок. – Київ, 1976. – С. 133-143.

Біографія

Твори