Хронотопи «Зачарованого місця» Миколи Гоголя
Іван Сенько
Той факт, що "Вечори на хуторі біля Диканьки" завершуються оповіданням "Зачароване місце", додає твору значущості.
Темою скарбошукання воно перегукується з першою оповіддю дячка про Петра Безрідного ("Вечір проти Івана Купала"), а назва його нагадує "прокляте місце" Із "Сорочинського ярмарку", яким відкриваються "Вечори". Хронотопи "Зачарованого місця" не настільки конкретні, як у "Страшній помсті" чи "Ночі перед Різдвом", але достатні для того, аби визначити часові й просторові рамки твору.
Хома Григорович згадує: "Я був іще тоді дурень. Всього мав років одинадцять". Коли вважати час розповіді тотожним часу написання твору (1830), а також зваживши на слова оповідача у "Вечорі проти Івана Купала" стосовно свого віку ("і сивина вже проступає"), то його сторожування з дідом Максимом на баштані можна датувати 80-и роками XVIII ст.
З огляду на дідів вік ("Дід ще тоді був живий і на ноги, - хай йому легенько тикнеться на тім світі, - кріпенький") вийдемо також на цю дату: у 60-х роках, коли скакав із гетьманською грамотою до цариці ("Втрачена грамота"), він був уже жонатим і мав двох синів (один із них – батько Хоми).
Є й ще точніший натяк про час невдалого скарбошукання дідом Максимом: батько Хоми того року "повіз у Крим на продаж тютюн". Відомо, що впродовж кількох століть взаємовідносини між Кримським ханством і Запорозькою Січчю були ворожими і лише в ході російсько-турецької війни 1768-1774 років створилися умови для приєднання Криму до Росії. Офіційно це сталося 1783 р., коли Шагін-Гірей змушений був зректися влади і визнати зверхність Російської імперії над територією Кримського ханства. Отже, батько Хоми із мирною чумацькою валкою (узяв із собою навіть 3-річного сина) міг поїхати саме того року чи пізніше.
Згадка про 1783 р. спонукала пригадати дві доленосні для України події – указ Катерини II про введення кріпацтва в Україні та указ російської військової колегії про реорганізацію козацьких полків у полки регулярні. Селяни були позбавлені права залишати своїх панів, а з колишніх запорожців утворено Чорноморське військо.
Якщо за гетьманування Кирила Розумовського дід Хоми був козаком-вістовим ("Втрачена грамота"), то в нових умовах він сторожує на баштані. У енциклопедичних довідниках зазначається, що кавуни ростуть південніше лінії Балта-Єлисаветград. М. Гоголь знав, що біля Диканьки кавуни не вирощують, тому це село як орієнтир для пошуків "зачарованого місця" не називає, обмежуючись узагальненнями: "дід насадив баштан понад самим шляхом" (тим шляхом їздять чумаки); хуторяни не мають своїх баштанів і вимінюють кавуни або дині у діда Максима за яйця, курей і індиків; неподалік баштану видно "голубник, що в попа на городі", і клуню "волосного писаря".
Згадка про волость – також хронотоп, який вказує на те, що адміністративний поділ на сотенні містечка й полкові міста ліквідовано, натомість введено новий – на волості, повіти, губернії. Цим ще раз підтверджується, що в творі йдеться про події, які відбувалися після 1783 р.
Для діда Максима, його сина та внуків козаччина минулася. Син почав чумакувати і трирічну дитину привчає до цього заняття. Сам Максим разом із внуком сторожують на баштані.
Висновки про масштабність соціальних змін в Україні та їхнє спрямування в 60-80-х роках XVIII ст. можна зробити на підставі двох зустрічей козака, а пізніше баштанника Максима із запорожцем ("Втрачена грамота") та з чумаками ("Зачароване місце").
У запорожця штани червоні, "як жар, синій жупан, ясний, барвистий пояс; збоку – шабля і люлька з мідним ланцюжком по самі п'яти – запорожець, та й тільки! Ех, люди то були! Стане, було, випростається, закрутить молодецького вуса, брязне підковами і – піде: ноги витанцьовують, як веретено в бабиних руках".
Про одяг чумаків нічого не сказано, але наголошується, що кожен мав із собою ножик, аби чепурненько обчистити диню: "Після полуденка став дід пригощати чумаків динями. Кожний, взявши диню, обчистив її чепурненько ножиком (люди були все бувалі, бачили немало, знали вже, як їдять у світі; либонь, і за панський стіл хоч і зараз готові сісти); обчистили гарненько, проткнули кожен пальцем дірочку в дині, випив з неї кисіль, далі краяв по шматочку і клав у рот".
Розповідь про зустріч на баштані підготовлена історією про дворянина Шпоньку, який із п'ятнадцяти років у "невеличкому шкіряному чохольчику, прив'язаному до петлі свого сіренького сюртучка", носив ножик, аби "підстругати перо". Його батько вирощував кавуни та дині, а його сусід Сторченко подає їх гостям на десерт.
Чи не тому в двох останніх творах із циклу "Вечорів" звучить "кавунна тема", що вона нагадує про інші часи, коли поля під майбутні баштани поливалися кров'ю – козацькою й ворожою, коли ті поля були вкриті закривавленими головами? Війна з кримськими татарами згадується і в "Страшній помсті", і у "Вечорі проти Івана Купала", і в "Ночі перед Різдвом". В останньому з цих творів запорожці нагадують Катерині II про свої заслуги: провели російську армію "через Перекоп", допомогли російським генералам "порубати кримців" (тут Крим як хронотоп нагадує читачеві 1774 р.).
Згадка про Крим у "Зачарованому місці" - це згадка про ті часи, коли до Катеринославського намісництва, крім Кримського півострова, з 1784 р. відійшли й землі колишньої Запорозької Січі, і землі колишніх Полтавського та Миргородського полків. Поки існувала загроза вторгнення кримчаків, доти й була потреба в українському козацтві. Із втратою Кримським ханством самостійності Російська імперія скасовує автономні права козацької України.
Тож можемо сприймати "зачароване місце" як своєрідну алегорію втраченої запорожцями самостійності, символом якої була Запорозька Січ.
"Зачароване місце" (дід Максим називає його ще "проклятим місцем") розташоване серед "рівного поля", прикметна його ознака – могила з каменем на вершині.
За народними переказами, в таких могилах запорожці ховали скарби: "Скарби найбільше ховали запорожці... Найбільше всього, кажуть, козаки закопували гроші на могилах, по балках, під дубами і на островах". Я. Новицький у 1875-1905 роках на Катеринославщині зібрав багато переказів про запорожців. В одному з них – про козака Сагайдака – розповідається, як той перед приходом російських військ на Хортицю "скочив у землянку, вийняв із скрині срібні і золоті талери, висипав на дві шкіри і поніс на Середню скелю і заховав між камінням, "виніс ще діжечку і відро з грішми й закопав поблизу скелі". Ще в одному переказі (про Гостру могилу) читаємо: "Уночі, коли глянеш здаля на могилу – блищить вогонь, а вдень на ній показуються залізні двері. Як підійдеш – нікого нема". А історикові та етнографу Д. Яворницькому наприкінці XIX ст. поблизу містечка Мишурин показували камінь з вибитою на ньому літерою "М", запевняючи, що це ініціал Мазепи, який після поразки під Полтавою переправлявся тут через Дніпро і втопив скриню з грошима та коштовностями.
Перекази про скарби розбурхували уяву легковірних, які пускалися на їхні пошуки. Орест Сомов під псевдонімом Порфирій Байський 1829 року в "Невском альманахе на 1830 год" надрукував оповідання "Сказки о кладах" — про гусарського майора у відставці Максима Нешпету. Вичитавши в одній із рукописних хронік, що на узбіччі Шляху Сагайдачного в Довгій могилі закопано скарб Худояра, Нешпета захворів скарбошукацтвом, а закоханий у його доньку Ганнусю поручик Левчинський закопав у могилі чавунний казан із своїми заощадженнями і привів туди майбутнього тестя.
М. Гоголь, очевидно, читав цей твір свого земляка... Історію про викопаний дідом Максимом казан, у якому замість золота було сміття, він розповів так само весело, як і Орест Сомов. Дід Максим, побачивши в казані сміття, приписав усе втручанню чорта.
У творах М. Гоголя чорт часто втручається в козацькі справи: творить зло руками чаклуна ("Страшна помста") і Басаврюка ("Вечір проти Івана Купала"), забирає на той світ запорожця й допомагає відьмам обіграти посланця з гетьманською грамотою ("Втрачена грамота"), лякає ярмаркуючих ("Сорочинський армарок")... У "Ночі перед Різдвом" він хоч і допоміг Вакулі випросити в цариці золоті черевички для коханої Оксани, але цим перешкодив запорожцям, які прибули до Петербурга з дипломатичною місією – не допустити руйнування Запорозької Січі.
На першому місці серед спокус чорта – гроші. У "Сорочинському ярмарку" їх здобувають торгівлею, у "Втраченій грамоті" - як винагороду за службу (цариця звеліла насипати гінцеві "повну шапку синиць"), у "Страшній помсті" - як військову здобич із ризиком для життя (після перемоги над турками Данило й інші козаки "самоцвіти шапками черпали"), у "Вечорі проти Івана Купала" - як плату за злочин (коли Петро Безрідний побачив скарб, то "очі в нього загорілися ... розум змішався ... як божевільний ухопився він за ніж, і безневинна кров бризнула йому межи очі")...
Ніби узагальнюючи уроки історії та власний досвід скарбошукання, дід Максим заявляє: "Захоче обморочити диявольська сила, то обморочить".
Так уявний скарб, який у контексті реалій перетворюється на сміття, стає важливою ознакою "зачарованого місця". Воно і біля Диканьки, і біля баштану, що простягся вздовж шляху, яким їздять чумаки до Криму, і між хуторами – промовистими символами України. На тому "завороженому місці", за словами дячка Хоми Григоровича, а відтак і М. Гоголя, нічого путнього, хоч і добре посадити, не виросте, бо йде про нього погана слава. На землях України місцем, що мозолило очі і полякам, і туркам із кримчаками, і Петру І та Катерині II, була Запорозька Січ. "Проклятим місцем" назвав її Петро І у листі до Меншикова. За часів Катерини II так називали місцевість, де мешкали бунтівники. Після страти Пугачова його будинок у станиці Зимовєйській спалили, подвір'я розорали й обгородили, щоб "прокляте місце навіки було пустим". У маніфесті цариці про зруйнування Запорозької Січі звучить докір запорожцям, що вони хотіли "составить из себя, посреди отечества, область, совершенно независимую". Щоб не допустити цього, Катерина II повеліла "разрушить Сечу Запорожскую й имя казаков, от оной заимствованное".
За часів М. Гоголя тема козацького Запорожжя була табуйованою. 1835 р. цензор, не даючи дозволу В. Наріжному на друкування роману "Гаркуша – малоросійський розбійник", писав, що співчутливе зображення ватажка запорозької сіроми "может само по себе иметь вредное влияние на умы читателей". Тому письменник і перевів табуйовану тему про проблеми "зачарованого місця" з реального в чарівний світ, хронотопами мирного Криму, адміністративного поділу на волості, баштану й чумакування натякаючи на наслідки ліквідації в Малоросії козацького ладу. Отож "Зачароване місце", крім фольклорного та сміхового, має ще один, глибинний, рівень – натяки на конкретні події в історії України, що дає підстави розглядати твір як історичну алегорію
Л-ра: Слово і час. - 2002. - № 3. - С. 46-49.
Твори
Критика
- Микола Васильович Гоголь (1809–1852) та педагогічна думка України
- Микола Гоголь і Поділля (до 200-річчя від дня народження письменника)
- Микола Гоголь і художній контекст в аспекті когнітивної психології та лінгвістики
- Микола Гоголь: системне бачення культуротворчих процесів у добу націєтворення
- Міфопоетичний образ України в гоголівських «Вечорах на хуторі біля Диканьки»
- Народознавчі мотиви у ранній творчості М. Гоголя
- Польський Гоголь
- Хронотопи «Зачарованого місця» Миколи Гоголя