Микола Гоголь: системне бачення культуротворчих процесів у добу націєтворення

Ніна Авер’янова

В кінці XVIII - першій половині XIX ст. значно зріс інтерес суспільства до України, її історії, етнографії, народної творчості. Завдяки трактату «Історія Русів», працям М. Цертелєва, Д. Бантиш-Каменського, М. Шашкевича, Я. Головацького, І. Вагилевича, М. Максимовича, Й. Бодянського, І. Срезневського, М. Костомарова, П. Куліша, Т. Шевченка Україна почала осмислюватись як самостійна філософська проблема (засобами науки та мистецтва). Талановиті твори митців, які писалися народною українською мовою, виробляли та укріплювали нове ставлення до неї. М. Грушевський підкреслював, що на той час до української мови почали ставитися набагато серйозніше, як до найбільш повного вираження українофільських симпатій, як до найкращого засобу спілкування зі своїм народом, своїми земляками [5, 311]. Важливо, що діячі української культури займалися не лише описом історичних подій, вони осмислювали, усвідомлювали та аналізували їх, намагалися виокремити специфічні риси українців на відміну від поляків і росіян. На українську суспільну думку зазначеного періоду вплинули і праці Й. Гердера, який вказував на націєтворчу роль мов, фольклору, народних звичаїв, побуту селянства. Твори Гердера давали підставу навіть еліті колоніальних і постколоніальних країн відчувати гідність, впевненість, право на пошуки шляхів реалізації ідей національної держави, відстоювання своєї окремішності та самобутності. Все це мало величезний вплив на кристалізацію української національної ідеї першої половини XIX ст., на зміцнення національної самосвідомості українців.

Інтерес російського суспільства до України пов’язувався і з суто прагматичними цілями, адже Російська імперія жваво цікавилася новими територіями на своїх південних і південно-західних кордонах.

Розвиток української культури XIX ст. відбувався в контексті європейської течії романтизму, яка була загальносвітовим культурницьким рухом. Головними світоглядними орієнтирами романтизму стали думки та почуття окремої, самотньої, розчарованої в житті та зануреної у свої почуття особистості, а також зневіреної у розумності існуючого світу. Характерною рисою романтизму було звернення романтиків до минулого свого народу, до його історії з яскравим виявом ідеалізації; романтична ієрархія сфер людської діяльності, коли на високий щабель було піднято ті, що найбільш тонко та адекватно, на думку романтиків, віддзеркалювали стан людської душі якнайважливішої з усіх тем. Таким, на їхню думку, було мистецтво. Зазначений культурно-мистецький рух набув такої могутньої сили, що став системоутворюючим фактором загальнонаціональної консолідації для багатьох народів Європи, які стали усвідомлювати свою єдність насамперед як єдність національну. Це період народження багатьох націй, де мистецькі чинники були дуже важливими компонентами у процесі національної самоідентифікації. Тож закономірно, що саме XIX ст. уособлює імена «велетнів» культури, які формували в минулому (а нині символізують) духовно-світоглядні аспекти своєї нації, репрезентуючи її перед усім світом.

Домінантами українського романтизму був національно-визвольний рух, взаємини особистості з національною спільнотою, мотив «національної туги» та ін. В Україні романтизм відіграв значну роль у пробудженні національної самосвідомості (як на суспільному, так і на індивідуальному рівні), обґрунтуванні історичної самобутності українського народу, його «духу», культурних традицій, мови, літератури і мистецтва. Український романтизм розвивався під впливом антикріпосницького й антисамодержавного руху.

Українська тематика широко розгорнулася і в творчості Миколи Гоголя, який блискуче зумів поєднати російську літературну мову з елементами українського побутового, народно-пісенного і фольклорного мовлення. На даний час існує величезна кількість публікацій як про особистість Миколи Гоголя, так і про його творчість. Це пов’язано з тим, що праці Гоголя настільки сповнені багатством значень і глибиною філософсько-релігійного змісту, що й до цього моменту залишаються невичерпними. Для розкриття їхньої багатоаспектної суті необхідно використати весь накопичений у сферах соціокультурної антропології, культурології, літературознавства та релігієзнавства досвід. Окрім цього, велике значення має широке коло досліджень вітчизняних і зарубіжних вчених, які ґрунтовно аналізували не лише творчість Гоголя, а й весь художньо-літературний процес першої половини XIX ст.

Українська мова, народна художня творчість, побут, звичаї українців супроводжували Гоголя з дитячих років. Саме на їхньому ґрунті формувалася творча особистість великого письменника, українця за походженням. Творчість Миколи Гоголя увібрала в себе піднесено-патетичне і трагічне сприйняття буття, космічне світовідчуття і тяжіння до містичного. Звідси спостерігається близькість його творів до старої інтермедії, вертепної драми, побутового анекдоту, бурлеску. У нього органічно сполучалися побутові реалії і фантастика, гротеск і сюрреалістичні засоби. Цей синтез у творчості митця - нова художня якість. Складні взаємини між українською та великоруською традицією, що модифікували одна одну, обумовили суперечливо-гармонійне поєднання різнорідних етнокультурних елементів у творчості митця. В. Перетц зауважував: «По природе своего духа и творчества он был чужд великорусской литературе. Он, как показывает анализ его первых повестей, скорее является в них художником-завершителем предыдущего периода развития малорусской литературы, нежели начинателем новой, общерусской» [7, 2].

Етнічна свідомість Миколи Гоголя була безсумнівно українською. Перший період творчості письменника засвідчує його палку любов до України, її людей, мови, побуту, фольклору, які виявили суттєвий вплив на загальну художньо-образну систему творів Гоголя та сприяли створенню його оригінального письменницького стилю. Особливо виразно це прозвучало у творах на українську тематику («Вечера на хуторе близ Диканьки», «Миргород»), де звучали нотки романтики й зачарування українським світом. Через сюжети, що взяті були і з реального життя, і з фольклору, він показував своєрідну й самобутню культуру українців, це були сюжети, в яких виражалися архетипи національної культури, глибоко закорінені в українському бутті. Українська ж дійсність насправді була трагічною, адже вся країна перебувала під кріпацьким ярмом, а по Російській імперії блукали «мертві душі». Цю сумну реальність до читача згодом доніс Тарас Шевченко. Оскільки він зростав у атмосфері, де живими були спогади про гайдамаччину і на собі відчув злиденне життя селян-кріпаків, то Шевченко швидко визначився зі своїми політичними уподобаннями: ненавидів національну і соціальну залежність, яку несла Російська імперія. Тому і побут, і традиції, і історія України поставали у Шевченка не лише в якості національної ро-мантики, захоплення та ідеалізації козаччини і гетьманства, а найперше, вони були репрезентовані світоглядними образами України й українців з втіленням ідей свободи та національних ідеалів. Історична і народна теми стали провідними у творчості Шевченка. Його твори і образотворчого мистецтва, і поезії закликали до національного та соціального визволення, стверджували національну і культурну самобутність українства, своєрідність історичного шляху. Він став носієм і каталізатором національного поступу українства. Саме Шевченко сконденсував ідеї свободи і національного визволення в українську національну ідею. Важливо й те, що Тарас Шевченко всім довів - геніальну поезію і прозу можна писати українською мовою. Українськість, до якої зверталося багато письменників того часу, має бути виражена виключно рідною мовою - Шевченко прийшов до цієї думки раніше, ніж інші митці.

Микола Гоголь для російської публіки відкрив поетичний образ України, яку він відчував як художник з душею, що з особливою наснагою озивалася на пісню, природу і культуру рідного краю. Чимало лексико-граматичних українізмів зустрічається і в його творах, де йшлося виключно про буття Росії та в публіцистично-наукових статтях. Цікаво те, що навіть за часів Радянсько го Союзу (1952 р.) зустрічалися такі зауваження: «Гоголь был украинцем, писал много об Украине, любил её историю, но писал по-русски. Один исследователь языка Гоголя установил, что синтаксический строй русской гоголевской речи - является чисто украинским» [8, арк. 3]. З цієї нагоди згадуються слова Євгена Сверстюка, що якби Микола Гоголь жив у XX ст., за часів Радянського Союзу, то він обов’язково був би ув’язнений КДБ як український буржуазний націоналіст. Звичайно, російськомовність творів Гоголя не може бути вирішальним чинником при визначенні його світогляду і ментальності, адже ми добре знаємо, що вибір мови спілкування зі своїми читачами не завжди добровільний. У визначенні світогляду багато що залежить від способу мисленнєвого структурування, від стилю світосприйняття, специфіки людського буття, культури. У процесі формування будь-якої думки кожна людина використовує певні метафори, образи, символи, які притаманні лише її етнічності.

Звичайно, для молодого Гоголя імперська столиця, з її яскравим розквітом літератури, архітектури, образотворчого мистецтва, була сильним магнітом, але, перебуваючи в Росії, він не поривав зв’язків із Україною. Письменник часто зустрічався з М. Максимовичем і Й. Бодянським, вони співали разом українських пісень, талановитим виконавцем яких був Гоголь, багато говорили про Україну та народні пісні, надруковані Максимовичем. Роздумуючи над специфікою українських і російських пісень, Микола Гоголь протиставляв милозвучність, веселість, життєдайність українських пісень одноманітним, понурим і сумним російським пісням: «Русская заунывная музыка выражает, как справедливо заметил М. Максимович, забвение жизни: она стремится уйти от неё и заглушить все дневные нужды и заботы; но в малороссийских песнях она слилась с жизнью: звуки её так живы, что кажется, не звучат, а говорят - говорят словами, выговаривают речи, и каждое слово этой яркой речи проходит душу» [2, 55]. В цей же час молодий письменник намагався переїхати до Києва, де мав намір працювати на кафедрі історії в університеті Св. Володимира. У своїх листах із Петербурга до Михайла Максимовича, майбутнього ректора Київського університету, в 1834 р. він писав: «Я хочу непременно завестись домом в Киеве» [6, 116]; «Хотел даже ехать осенью непременно в Гетманщину... Душа сильно тоскует за Украйной...» [6, 116]; «Разведывай, есть ли в Киеве продающиеся места для дома, если можно, с садиком и, если можно, где-нибудь на горе, чтобы хоть кусочек Днепра был виден из него» [6, 117]. Нотки суму, печалі та відданості Україні звучать і в словах Гоголя, де він називає Україну «нашою» - «ради нашей Украйны» [6, 115]. Епістолярна спадщина митця демонструє ті почуття, що переповнювали Миколу Гоголя, вона не залишає сумнівів щодо його художньої емоційності, любові, патріотизму й поваги до української землі.

Тоді ж Гоголь зацікавився історією України, адже для утвердження факту існування самобутньої української мови і культури, вирішальну роль відігравало відтворення національної історії, саме героїчні сторінки історії власного народу наповнюють глибоким змістом сучасність. Микола Гоголь, вивчаючи історію своєї батьківщини, знайомився з різноманітними українськими історичними та фольклорними джерелами. Історичні розвідки митця втілилися у відомій повісті «Тарас Бульба», де письменник майстерно відтворив національні риси українців, їхній духовний світ, ментальність, а також у статті «Взгляд на составление Малороссии». В ній Україна була представлена як спільнота, що переважно складається з корінних жителів південної Росії, а особливості українського характеру Гоголь пояснює історичною бікультурністю, адже тут поєднуються азіатські та європейські первні. Козаки, на думку письменника, - це народ, в якому можна було побачити «.зародыш политического тела, основание характерного народа, уже вначале имевшего одну главную цель - воевать с неверными и сохранять чистоту религии своей» [4, 54]. Така характеристика українців була написана не стільки рукою історика, а, найперше, рукою художника, який прагнув зазирнути у внутрішній світ українського люду, збагнути логіку його думок та вчинків. Це сприяло подальшому розвитку національної самосвідомості українців, повазі до власних культурно-історичних надбань.

Микола Гоголь мав специфічне художнє мислення, воно різнилося своєю яскраво вираженою візуальністю, «картинністю». Письменник мав унікальний дар словесного живописання - схоплення специфіки моменту і живої стихії життя. Проникаючи у внутрішню суть поді й і явищ, використовуючи алегорії й метафори, символи і асоціації, Гоголь засобами художнього слова передавав галерею картин побутового жанру («Вечера на хуторе близ Диканьки», «Миргород»). Втілення духовного й ідейного змісту, історичної пам’яті та свідомості українського народу демонструють історичні картини-описи «Тараса Бульби». Письменник досконало зображав портрети своїх літературних героїв, які описував з такою майстерністю і живістю, що ми нібито бачимо їх наочно («Мертвые души», «Ревизор»). Особливу роль в його творах відігравала природа, картини якої несуть яскраві образи реального українського живописного пейзажу.

Микола Гоголь тонко розумів образотворче мистецтво, як минулих епох, так і сучасне йому мистецтво, цінував народний живопис. Цій темі він присвятив ряд праць («Скульптура, живопись и музыка», «Об архитектуре нынешнего времени», «Последний день Помпеи (Картина Брюллова)»). Праця «Скульптура, живопись и музыка» доводить особливе, рівноцінне ставлення митця до кожного з видів мистецтва. Він не надавав переваг одному, чи іншому виду, для нього вони були «три чудные сестры», які існують для прикраси та досконалості світу, «без них он бы был пустыня» [4, 19]. Хоча, як відомо з історії, Аристотель, наприклад, надавав перевагу поезії, на відміну від Платона, котрий недооцінював її як вид мистецтва, а визнавав лише військову і миролюбиво-діяльну музику. Гегель підкреслював значущість живопису в порівнянні з іншими видами образотворчого мистецтва, бо саме в його творах, вважав Гегель, ми бачимо «...те, що діє і діяльне в нас самих» [1, 161]. Проте як вид мистецтва живопис поступається поезії та музиці, адже може зафіксувати лише одну мить буття. «Чувственная, пленительная скульптура внушает наслаждение, живопись - тихий восторг и мечтание, музыка - страсть и смятение души» [4, 21], - такі емоційно-піднесені порівняння, з одного боку, продовжували формувати оригінальний мовний стиль Миколи Гоголя, а, з іншого, утверджували рівноправність і значимість всіх видів мистецтва.

У статті «Об архитектуре нынешнего времени» Микола Гоголь визначив архітектуру як «летопись мира: она говорит тогда, когда уже молчат и песни, и предания, и когда уже ничто не говорит о погибшем народе» [4, 77]. Він охарактеризував етапи розвитку історії світової західної (античної, романської, готичної, архітектури епохи Відродження, класичної та еклектичної) і східної (єгипетської, візантійської, арабської, індійської) архітектури. Особливе значення Гоголь надавав архітектурі готичного стилю, вважаючи, що саме вона справляє надзвичайне враження на людину. Не виключено, що таке ставлення митця до готики пов’язано з містицизмом, адже при зведенні соборів у готичному стилі (а їхні розміри були такими, що в середині могло розміститися все населення міста) кожному його елементу надавалося символічне значення, відповідно до метафоричної мови Нового Завіту. Саме нова конструкція зведення готичних споруд давала можливість прорізати стіни величезними вікнами, прикрашати їх вітражами і надавати будівлі немислимої доти висоти. Окрім цього, в готичному мистецтві часто зустрічалися містичні зображення фантастичних і химерних створінь. Микола Гоголь у своїй праці торкнувся багатьох важливих питань, які турбували професійних архітекторів: наслідування в архітектурі природних форм, досягнення гармонійних поєднань в архітектурних ансамблях за рахунок контрастів, врахування особливостей місцевості для будівництва міст (особливу увагу Гоголь пропонував звертати на різницю забудови горбистої і рівнинної місцевостей). Письменник достатньо професійно за змістом, в яскраво-емоційній формі, виклав свої судження щодо питань теорії і практики архітектури.

Статтю «Последний день Помпеи (Картина Брюллова)» Гоголь почав нестандартно: «Картина Брюллова - одно из ярких явлений ХІХ века. Это - светлое воскресение живописи.» [4, 107]. Він, на відміну від своїх сучасників, які давали лише інформацію про картину та описували її, намагався показати особливості художнього стилю Карла Брюллова. Гоголь протиставляв творчість великого митця творчості його попередників, що було поодиноким явищем у тогочасній критиці. Більша частина статті - розповідь про досягнення живописця, саме на це автор орієнтував читача. Микола Гоголь почав свою рецензію не з сюжету, не з теми картини, а з того, що на самому початку найбільше вражало глядача - живописна свобода, майстерність, яскрава палітра колориту художника. Письменник і глядачі одностайно підібрали слово для визначення творчості Брюллова - «геніально». Як відомо, Карл Брюллов був непересічною особистістю, варто лише згадати про те, що він дозволяв собі суперечити навіть російському царю Миколі І. На думку Гоголя, Брюллов випередив своїх сучасників у професійно-мистецьких пошуках, адже не лише він йшов до прийомів «живого колориту», проте саме Брюллов був незрівнянно сміливішим у своїх творчих експериментах: «Видимое отличие или манера Брюллова уже представляет тоже совершенно оригинальный, совершенно особенный шаг. В его картинах целое море блеска. Это его характер. Тени его резки, сильны; но в общей массе тонут и исчезают в свете. Они у него, как в природе, незаметны. Кисть его можно назвать сверкающею, прозрачною. Выпуклость прекрасного тела у него как будто просвечивается. Его кисть остается навеки в памяти» [4, 112-113]. Гоголь сміливо стверджував, що Брюллов сучасний живописець, із захопленням порівнював його картину з оперою, бо лише опера «.есть действительно соединение тройственного мира искусств: живописи, поэзии и музыки» [4, 114].

Звичайно, таку оцінку художньої роботи Брюллова могла дати людина, що добре розуміється на питаннях мистецтва, якій цікаві, доступні та зрозумілі поняття колориту, пластичної форми, композиції, лінійної і повітряної перспективи. Не малу роль в цьому зіграло спілкування Гоголя з художниками О. Венеціановим, А. Мокрицьким, його заняття в Петербурзькій Академії мистецтв, образотворча практита під час навчання в Ніжинській гімназії. Наприклад, у Великосорочинському літературно-меморіальному музеї Миколи Гоголя й досі зберігаються малюнки письменника, виконані його рукою. Все це засвідчує професійне розуміння Гоголем нових мистецьких надбань, які ставило перед художниками ХІХ ст.

Отже, Микола Гоголь був надзвичайною людиною, його особистість в українсько-російському культурному діалозі залишається непересічною. Субстрат мистецтва, мови, філософії Гоголя були українськими. Його гумор і моральні життєві позиції, які він впровадив у російську літературу, зародилися на національному ґрунті. Як митець, Микола Гоголь досяг надзвичайних успіхів, на основі його творчості сформувалися майбутні російські реалісти й сюрреалісти, натуралісти й модерністи. I як це часто буває з геніальними людьми, його супроводжували нерозуміння з боку оточення (навіть найближчого), самотність, відчувалася суперечливість його вдачі. Проте все життя Миколи Гоголя чітко відповідало словам: «...едва есть ли высшее из наслаждений, как наслаждение творить» [3, 254].

1. Гегель Г. Лекции по эстетике: В 2-хт.-СПб, 1999.-Т. 2.-603 с. 2. Гоголь Н. В. Выбранные места из переписки с друзьями. - М., 1993. - 399 с. 3. Гоголь Н. В. Избранные статьи. - М., 1980. - 332 с. 4. Гоголь Н. В. Собрание сочинений в семи томах. - Т. 6. - М., 1986. - 543 с. 5. Гоушевский М. Очерк истории украинского народа. - К., 1991. - 400 с. 6. З листів Миколи Гоголя до Михайла Максимовича // З іменем Святого Володимира: У 2 кн. Кн. 1. - К., 1994. - 398 с. 7. Перетц В. Гоголь и малорусская литературная традиция. - СПб., 1902. 8. Центральний державний архів-музей літератури та мистецтв України (ЦДАМЛМ України). - Ф. 611. - Оп. 1. - Спр. 7.

Л-ра: Українознавчий альманах. 2010. Вип. 2. С. 150-153.

Біографія

Твори

Критика