Микола Гоголь і художній контекст в аспекті когнітивної психології та лінгвістики

А. С. Зеленько, О. А. Зеленько

У статті обґрунтовується новий підхід у дослідженні творчого спадку і життя видатного письменника Миколи Гоголя. З цією метою автори використовують когнітивну психологію та лінгвістику. Вони констатують, що він виріс в Україні, знав українську народну творчість й історію країни. Під час навчання у Гімназії вищих наук спілкувався з демократично орієнтованими викладачами й сформувався під їхнім впливом. Про це свідчить його участь у студентському русі. Після закінчення навчального закладу приїхав до столиці. Там сподівався стати чиновником чи артистом. Він мріяв також стати письменником. Але без сторонньої підтримки опинився у безвиході. Був завербований жандармським управлінням. Його світогляд був суперечливий. Це було зумовлене його становищем. Демократична спрямованість юності зіткнулася з непривабливою сьогоденною реальністю. Письменник бачив глибокі суперечності у функціонуванні суспільства. Ці суперечності ускладнилися виявленим ним шовіністичним ставленням влади до прилученої України. Письменник у своїй творчості відтворив свою світоглядну еволюцію написанням кількох циклів. Він констатує гострі як соціальні, так і національні суперечності. Демократичні погляди й імперська політика в аспекті ідеології православ’я, самодержавства й народності зумовили творчу кризу як носія, українського етносу, що став провідником російського шовінізму. Ключові слова: Гоголь, гоголезнавство, доля, когнітивна лінгвістика, психологія, свідомість.

Перелік гоголезнавчих праць лише співробітників Ніжинського державного університету сягає кількох сотень. Зрозуміло, сумарна кількість в Україні, а тим більше за рубежем - це тисячі публікацій. Гоголезнавство зі своїм величезним спадком асоціюється з гоголезнавчим центром в університеті, зокрема його керівником проф. П. В. Михедом.

Патріархом дослідження спадку Миколи Гоголя був і залишається прискіпливий знавець його спадщини завідувач кафедри слов’янської філології, компаративістики та перекладу Г. В. Самойленко. Лише за останні роки гоголезнавство збагатилося цілим рядом його книг [11-15].

Прекрасно сформульована проблема міжвишівської конференції, присвяченої 210-річчю від дня народження класика російської літератури М. В. Гоголя, дає можливість по-новому у психолого-соціальному аспекті, залучаючи когнітивну парадигму, проаналізувати значення художньої літератури як засобу відтворення соціальної й національної (етнічної) свідомості, їх співвідношення у цивілізаційному становленні носіїв, а також роль митців у цьому процесі. Трагічна постать класика російської літератури, що був реалізатором і наслідком реалізації саме народності як складового компонента імперської політики Російської імперії під егідою самодержавства, православ’я й народності заслуговує на особливу увагу.

Мова письменників, власне мова художньої літератури як синтез повсякденно-побутового мовлення й усної народної творчості, будучи засобом художнього відтворення свідомості елітника-митця, відтворює, як правило, цілісну концептуальну модель світу письменника. Немає сумніву, до речі, що зіставний концептуальний аналіз художніх моделей, скажімо, першого як російського (М. Гоголя) й другого українського (Т. Шевченка) самоусвідомлення має доповнити свідомісне відтворення як першого, так і другого.

Група викладачів факультету членів секції російської мови й перекладу кафедри слов’янської філології, компаративістики та перекладу під керівництвом професора А. С. Зеленька [6] робить спробу по-новому підійти до аналізу спадку Миколи Гоголя. Мова заходить про свідомісне психосоціальне осмислення в аспекті методології соціальної педології художньої творчості Миколи Гоголя. Автори намагаються, здавалося б, очевидне саме собою витлумачити не описово-споглядально чи традиційно-соціологічно, а аналітико-парадигмально.

Йдеться про спробу по-новому проаналізувати еволюцію становлення світогляду письменника на основі його творчого доробку. Авторами це робиться науково на основі когнітивної парадигми. До речі, вони знають, що спробам психологічного осмислення творчості Миколи Гоголя присвячені праці академіка М. В. Поповича «Микола Гоголь. Роман-есе» (1989), професора І. О. Сікорського «Психологічна спрямованість художньої творчості Гоголя», нарешті, книга «Буття і страх: етюд про Гоголя» професора Ніжинського державного університету імені Миколи Гоголя О. Г. Ковальчука [8].

Післяперебудовчий у СРСР, а в Україні суверенний періоди позначені активізацією проблем методології гуманітарних галузей науки, зокрема психології, мовознавства. Після тривалого марксистсько-ленінського засилля у російській та українській науці, зокрема у психології, утверджується методологічний пуризм, коли замість методології у широкому розумінні постає власне методика дослідження, методологія у вузькому розумінні. Автори цієї розвідки регенерують категорію методології у її традиційному вигляді: власне методології, ідеології та методики дослідження. Робиться те ними на основі когнітивної парадигми, демократичної ідеології та методики дослідження (гносеологічної складової). Когнітивна психологія й лінгвістика у суверенній Україні утверджуються в парадигмальній ієрархії галузей абсолютизацією категорії загальної психологічної свідомості та її похідних соціальної та етнічної свідомості (підсвідомості) відповідно соціальної й етнічної психології. Це робиться для виявлення суперечностей у формованій свідомості митця на основі визначення співвідношення у ній абсолютизованої релігійної та етнічної підсвідомості. Отже, психологічний свідомісний парадигмально визначений аспект базується, найперше, на аналізі категорії загальної психології свідомості і похідних від неї соціальної свідомості та етнічної свідомості.

Розуміння значущості еліти як носія підсвідомості (й свідомості) українського етносу демонструвалося провідниками політики самодержавства, православ’я та народності у царській Росії, радянськими ідеологами, борцями з буржуазним українським націоналізмом у СРСР, а тепер - завойовниками, носіями «русского мира» постійною непрямою і прямою антиукраїнською нівеляцією, зокрема численними обмеженнями й заборонами української культури та мови. Усе те промовисто себе виявляє. Ідеологи російського шовінізму у своїй антиукраїнській практиці від супротивного керувалися тезою, що будь-який народ існує до тих пір, поки в нього наявний оптимальний відсоток еліти.

Художня творчість М. В. Гоголя як засіб вираження соціальної свідомості (підсвідомості) громадянина Російської імперії, ідеологія функціонування якої поєднувала, зважаючи на сучасний псевдопатріотизм абсолютної більшості РФ, органічно принципи самодержавства, православ’я та народності. Зрозуміло, що однією з форм реалізації антиукраїнської політики було нейтралізація у представників творчої еліти етнічного компонента у формованій політичній свідомості письменника-елітника, громадянина російської політичної нації, носія українського етносу. Абсолютизована релігійна підсвідомість соціальної свідомості стала причиною трагедії митця.

Сформований під впливом дещо соціальної зрослої демократизації, зумовленої соціальними трансформаціями у Європі й декабристським рухом, вільнолюбивий дух письменника у Петербурзі залишково постав у його підсвідомості політичною еротикою. Реалізація її зумовила з’яву життєстверджуючих демократично колоритно малоукраїнськи забарвлених оповідань у збірці «Вечори на хуторі поблизу Диканьки». У подальшій творчості етнічна підсвідомість розчинилася в українській милозвучності російської літературної мови. Мовна підсвідомість як компонент етнічної зумовила своєрідний гоголівський стиль російської прози.

Живомовний народний колорит персонажів названої збірки споріднює оптимізмом з кумедними шукачами втраченої грамоти від героїчних козацьких борців з польськими поневолювачами, уособлених полковником Тарасом Бульбою. Сумирні компромісні полковники - це братія у столиці, що допомагають на чортові прибулому з хутору під Диканькою ковалю Вакулі потрапити до імператриці. До речі, серед петербурзької братії земляків могли бути домислені колишній козацький полковник фактично віце-канцлер Російської імперії ясновельможний князь О. Безбородько, міністр іноземних справ граф В. Кочубей.

Уже у збірці «Миргород» народний гумор заступається глузливим зображенням повітового русифікованого дворянства. Надалі етнічна підсвідомість розчиняється у його спотвореній релігійній соціальній свідомості російського псевдоелітника. Спадкоємці козацьких старшин - це нині дріб’язкові дворяни Іван Іванович та Іван Никифорович. У «Петербурзьких повістях» іронічно відтворюється соціальне протиставлення сановного вельможі та жалюгідного чиновника низького рангу уже поза етнічним колоритом. Убивчим сарказмом постає узагальнене відображення самодержавницької кріпосницької Росії у «Ревізорі». Як це нагадує ліберально-бюрократичну систему суверенної України, що постала перед необхідністю демократично реформуватися.

Викликає подив сумісність нищівної іронії у відтворенні дворянства й ліричних життєстверджуючих монологів у романі «Мертві душі». Безумовно, підусвідомлено у письменника алегорично-метафорично мертвими душами, яких шукав шахрай-дворянин, постали гротескно відтворені ним типово середньостатистичні губернські російські дворяни.

Створюється дивна ситуація: сприйнятий офіційною владою тендітний інтелігент фактично з дозволу двора лінчує вади тогочасної системи імперської Росії. Йому, гіпертрофічно віруючому християнину, бачиться уся безглуздість земної людини (від жалюгідного канцеляриста до бундючного сановника) у функціонуючій на сприйнятих ідеалізованих ним принципах самодержавства, православ’я й народності, системі, куди потрапила героїчна козацька батьківщина. Це заради цього Тарас Бульба позбувся своїх синів, а його самого спалили живцем?

Можна припустити, що гіпертрофовано абсолютизуючому християнську віру художнику-провидцю відкрилася парадигмальна циклічність буття самоусвідомлюючого елітника, з одного боку, у безкінечності самопізнання гармонії творчості елітника, а з другого - безглуздя повсякденно-побутового життя пересічної людини. У Миколи Гоголя, художнього творця далекого уже ХІХ ст., підсвідомо визрівала парадигмально думка про циклічність функціонування земного буття, зумовленого внутрішніми земними закономірностями. Християнською категорією віри він захищався від негативу непізнаного безкінечного страху буття, не усвідомлюючи того, що негативи повсякденного безкінечного страху долаються позитивами виявлюваною й формованою елітником мистецькою гармонією, яка має підпорядкувати собі упорядкування соціальної організації буття людей як найвищої форми функціонування матерії.

І саме тому визнання пропагованої класиком вітчизняної психології тріадної (фізіолого-психо-соціальної) категорії психічної діяльності свідомості із закладеною у ній потенцією внутрішнього розвитку робить прийнятним для вирішення проблеми залучення авторами сформульованого психо-свідомісного аспекту аналізу творчого спадку письменника. У такому випадку стають очевидними неприйнятні при оцінці видатних творців-елітників спроби абсолютизувати повсякденно-побутову реальність у їх стосунках з властями. Власне йдеться про те, що нищівний критик самодержавства Микола Гоголь з самого початку перебування його у столиці був нібито завербованим жандармським управлінням. До речі, злі язики змусили визнати свою співпрацю з органами безпеки Польщі лауреата Нобелівської премії Л. Валенсу. Інші злі язики констатують нелогічність присвоєння Героя України академіка І. Дзюбі, що підписав покаянного листа. Дивною постає не лише невдячно геніально відтворена соціальна дійсність, але й надана можновладцями можливість її відтворити. У цьому авторами бачиться внутрішня сутність безкінечного функціонування світу і діалектика процесу пізнання. Забігаючи дещо наперед, автори повторюють і в цій розвідці два уривки з раніше підготовленої статті одного зі співавторів, де йдеться про елітника.

Парадигмально-свідомісний психологічний аспект висвітлення теми склався таким чином, що свідомісна ознака потенційного елітника визначається у процесі аналізу об’єкта дослідження антропологізованого суб’єкта, а предмет дослідження (притаманна елітнику категорія свідомості) - при характеристиці проукраїнського демократично орієнтованого освіченого елітника. Примітивно прагматично аналізована й нині багатьма науковцями соціальна психологія з визначуваною у ній категорією соціальної свідомості порівняно повно висвітлена при характеристиці першої вади нинішнього функціонера у процесі розгляду категорії загальної психології свідомості.

Потенційний елітник у суверенній Україні, що демократизується, повинен порозумітися з уже сформованим європейським колегою. Зокрема, повинен сприйняти те, що парадигмально відтворена цивілізаційна еволюція соціального розвитку у Європі еволюційно підсумувалася формуванням демократичного суспільства, започаткованого фактично напівсекулятиризованим протестантизмом, диференціацією світської й релігійної влади та запереченням не лише Бога, але й обожнюваного імператора, як і марксистського та націонал-соціалістського вождя й утвердження у кожному соціальному індивіді потенційного громадянина з бінарною ідеально- матеріальною підсвідомістю (свідомістю), за допомогою якої він взаємодіє з матеріально-ідеальною соціологізованою природою (ноосферою). Ця взаємодія спершу регулювалася первинним уособленим міфом дикуна, потім канонами певної релігії, а пізніше догмами протиставленого релігії цивільного суспільства і, нарешті, у демократичному суспільстві керується принципами синергетики. Регулюється у такому випадку взаємодія суб’єктів пошуком закономірностей гармонії функціонування самоорганізуючого суспільства освіченими проукраїнськими демократично орієнтованими елітниками. Надалі усе щойно підсумоване деталізується.

В основу теоретичного осмислення розв’язуваного у даній розвідці питання покладено основоположні тези одного з її авторів, висловлені ним при обґрунтуванні реформування вищої школи. Йдеться про теорію соціальної оптимізації вищої школи, інтегрованої в науку, в аспекті методології соціальної педології [7]. Вона у свою чергу відштовхується від принципів утверджуваної у сучасній гуманітарії, зокрема психології й лінгвістиці, когнітивної парадигми. Автори мають попередити своїх опонентів, що термінологічно визначена когнітивна парадигма своєю назвою етимологічно спрямовує на психологічну категорію мислення і ніяк на все ще не сприйняту психологами офіційної науки чітко структурно не визначену свідомість.

Остаточно не визначена науково пострадянською російською й суверенною українською офіційною психологією категорія загальної психології свідомість, починаючи з імперського наступу на малоруську українську культуру, мову політикою самодержавства, православ’я та народності, а потім системною боротьбою з українським буржуазним націоналізмом й офіційною ліквідацією за наслідками сфабрикованих радянськими судами звинувачень культурних діячів, зокрема учених й письменників у післякоренезаційний період в Україні й ліквідацією викладачів, учителів поза Україною в РФ було визнано як реальність. До речі, релігією й повсякденною свідомістю сприйняті дух та душа авторами ототожнюються з виформованою віруючим М. Я. Гротом свідомістю.

Зрозуміло, що в такому разі аналітик-літературознавець повинен бути обізнаний зі свідомісно-психологічно-когнітивною теорією, оперувати категорією загальної психології свідомістю, знати змістову її структуру, мати уявлення про взаємодію у ній фізіологічного, емотивно-почуттєвого й соціального компонентів, усвідомлювати роль категорії гармонії, а відповідно категорії соціальної й етнічної свідомості, її співвідношення, уміти визначити свідомісно релігійну й мовну підсвідомість, власне клаптики релігійної й мовної підсвідомості у структурі цілісної категорії свідомості.

Авторами наголошується, що свідомісне тлумачення елітника фактично започатковане теоретичним спадком послідовників німецького психолога В. Вундта, кваліфікованих у радянський період неопозитивістами й кантіанцями М. Я. Гротом та Г. І. Челпановим. Безпосередньо аналіз категорії свідомості глибинно здійснений М. Я. Гротом у період його перебування на посаді викладача Історико- філологічного інституту у Ніжині [2-4]. Педагогічно тріадна диференціація свідомості на фізіологічний (денотативний, психологічний почуттєвий (емотивний) та вольовий (соціально диференційований) компоненти стосовно формування випускників названої раніше Гімназії вищих наук та посталих на її основі фізико-математичного та юридичного ліцеїв зробив професор Х. А. Екеблад [18]. Поглибив свідомісну теорію професор Київського, а потім Московського університетів, керівник Інституту експериментальної психології Г. І. Челпанов [16; 17], фактично констатуючи тріадний фізіолого-психосоціальний процес пізнання. Отже, авторами береться до уваги наукове визначення категорії загальної психології свідомості, сформульоване вітчизняним психологом М. Я. Гротом й деталізоване знову ж таки вітчизняним педагогом Х. А. Екебладом.

Складання трикомпонентної категорії свідомості починається фізіолого-психологічним відчуттям; те, психологічно опосередковуючись та узагальнюючись, постає почуттям, а потім, започатковані природно- кліматичними змінами психологічні закономірності закладеною в організмі як органічній матерії зміною, продовжують змінюватись соціально. Процес пізнання розпочинається сформуванням відчуттів, їх зміною, супроводжуваною зміною почуттів, щоб, нарешті, на етапі мислення бути витісненим почуттям. Зрозумілою має бути зміна на всьому цьому етапі (перед і власне) мислення від наочно-дійового до конкретно-образного й кінчаючи понятійною його формою.

Цілком логічно, що трансформування фізіологічної взаємодії у бінарну практичну фізичну і її супровід ідеальну психічну реалізується через соціологізованого суб’єкта. Відповідно мова заходить про соціальну свідомість соціальної психології й етнічну свідомість етнічної психології. Соціальна свідомість (підсвідомість) - це антропологізована соціологізована категорія загальної психології свідомості. Якщо йдеться про свідомість, то, зрозуміло, мається на увазі соціальна свідомість.

На різних етапах соціально-економічного співжиття по-різному співвідносяться етнічна й соціальна підсвідомість (свідомість). Етнічна свідомість (підсвідомість) - це гармоніїзовані у процесі соціального співжиття матеріалізовані народною творчістю, мистецтвом, зокрема й усною народною творчістю природної звукової мови, закономірності співжиття соціально й регіонально диференційованих людей. Взагалі ж з тріадно витлумачуваною категорією свідомості пов’язуються (і її визначають) взаємозв’язані між собою категорії елітника та гармонії.

Цілком логічним стало розуміння того, що на певному етапі розвитку матерії об’єктивні її закономірності (точніше органічної матерії), антропологуючись і трансформуючись сформованою свідомістю від тваринної генетично зумовленої фізіологічної несвідомості через психологічну емотивну підсвідомість пересічного громадянина до соціально усвідомленого носія свідомості елітника [9; 10]. Вона в авторській теорії одного зі співавторів суб’єктивізований об’єкт трансформує у предмет його дослідження. Антропологічний аспект аналізу взаємодії індивіда із соціологізованим середовищем зобов’язує зважати на те, що навіть на найвищому її рівні вона завдячує опосередкуванню фізіологічного відчуття у психологічне почуття, яке на сучасному рівні цивілізації людини реалізується соціально сформованою у демократичному суспільстві естетичною категорією гармонії. Найперше, звернемо увагу, що соціологізована взаємодія людини з середовищем регулюється свідомісно категорією гармонії.

Категорія соціологізованої гармонії - це засіб смислового диференційованого розчленування опосередкованого емотивного відчуття, що у процесі соціологізованої синтетичної (практичної й психічної) діяльності-взаємодії суб’єктів інформатизується. На високому цивілізаційному рівні людини він підсумовується еволюційно посталою звуковою природною мовою (у єдності з позавербальним її супроводом).

Гіпертрофована соціальна піраміда в ієрархічно-еволюційному художньому запереченні відтворюється засобами лінгвостилістики, власне стилістики тексту в обґрунтованих одним з авторів доповіді аспектах прагматики, парадигматики й синтагматики. До речі, лінгвостилістика трансформується у психосоціолінгвістику, яка спрямовує на трактування художнього тексту, оперуючи категорією загальної психології свідомістю, диференціювати повсякденно-побутову, художню й наукову моделі (картина) світу й, зрозуміло, зосередитися на художній. У творчій лабораторії геніального митця М. Гоголя вони органічно відтворені художньою моделлю. Комплексне дослідження виконується на теоретичній основі, підготовленої професором А. С. Зеленьком й опублікованої видавництвом НДУ імені Миколи Гоголя, у книзі [6].

Саме когнітивна лінгвістика, даючи можливість відтворити тріадний фізіолого-психосоціальний процес пізнання (у категорії свідомості) зміною у формі і змісті природної звукової мови співвідношення почуттєвого й ментального компонентів, дає підстави розрізняти компоненти предметно-тематичних груп повсякденно-побутової, лексико-семантичні групи художньої, понятійні поля наукової моделей світу. В аспекті лінгвостилістичному концепти диференційовано членуються за глибиною процесу пізнання й виділяються предметні (матеріальні) та ідеальні концепти. Психологічно визначаються концепти на відчуттєвому, почуттєвому й соціальному (понятійному) рівнях пізнання.

Співробітниками колишньої кафедри російської мови й перекладу філологічного факультету НДУ імені Миколи Гоголя уже була спроба скласти прообраз частки повсякденно-побутової моделі, представленої низкою предметних концептів (назв одягу, їжі тощо). На сучасному етапі співробітники тієї ж секції уже в складі кафедри слов’янської філології, компаративістики та перекладу розпочали формування частки ідеальних концептів тепер уже прообразу художньої моделі, зокрема концептів мудрості, обов’язку, совісті, страху і т. ін.

У перспективі бачиться кількарічна творча робота з підготовки уже визначених і ще визначуваних концептів, що має підсумуватися спробою укласти словник концептів за зразком уже виданого В. В. Жайворонком ідеографічного словника [5].

Література:

Вундт В. Проблема происхождения народов. Москва, 1912. 132 с.
Г ротъ Н. Я. Психологія чувствованій въ исторіи и главныхъ основахъ. Санктъ-Петербургъ: Типографія императорской академіи наукъ, 1879-1880.
Гротъ Н. Я. Къ вопросу о реформЬ логике. Опытъ новой теоріи умственныхъ процессовъ: Издание Института Ф. А. Брокгауза въ ЛейпцигЬ, 1882. 349 с.
Г ротъ Н. Я. Къ вопросу о классификаціи наукъ (Научно-популярный этюдъ). Санктъ-Петербургъ: Типографія А. С. Суворина, 1889. 70 с.
Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури. Київ, 2006.
Зеленько А. С. Проблеми семасіології в аспекті еволюції лінгвістичних парадигм (семантики прагматики, парадигматики і синтагматики): моно-графія. Ніжин: НДУ ім. М. Гоголя, 2016. 355 с.
Зеленько О. А. Психологічне обґрунтування реформування вищої школи України, що реформується (Теорія соціальної оптимізації трансформування вищої школи, інтегрованої в науку, в аспекті методології соціальної педології (рукописи).
Ковальчук О. Г. Буття і страх: Етюд про Гоголя. Ніжин: НДУ ім. М. Гоголя, 2009.
Костюк Г. С. К вопросу о психологических закономерностях. Вопросы психологии. 1955. № 1. С. 18-28.
Костюк Г. С. Методологические и теоретичекие проблемы психологии / отв. ред. Е. В. Шорохова. М., 1988.
Самойленко Г. В. М. В. Гоголь і літератури народів СРСР. Ніжин, 1984.
Самойленко Г. В. Микола Гоголь і Ніжин. Ніжин, 2008.
Самойленко Г. В. Творча спадщина Гоголя на перетині епох. Ніжин, 2009.
Самойленко Г. В. Хроніка написання другого тому «Мертвих душ» Миколи Гоголя. Ніжин, 2012.
Самойленко Г. В. Ніжинський список «Мертвих душ» М. Гоголя. Ніжин, 2012.
Челпанов Г. И. Проблемы пространства в связи с учением об априорности и врожденности. Київ, 1896-1904. Ч. 1-2.
Челпанов Г. И. Введение в экспериментальную психологию. Москва, 1915.
Экебладъ Х. А. Опытъ обозрЬнія биолого-психологического изслЬдованія способностей человЬческаго духа. Москва, 1872. 462 с.