Американський театр 70-80-х років: Сем Шепард та його п’єси
Тетяна Козимирська
У першій половині XX ст. поняття «американський театр» та «Бродвей» були синонімами, тому що комерційний центр театрального життя у Нью-Йорку був єдиним джерелом нових американських п’єс. Ситуація змінилася в 50-х роках із появою альтернативних театрів, які поза межами Нью-Йорка, починали з вистав класичних творів та репертуару Бродвею, звернувшись у 60-х роках до нових п’єс експериментального характеру.
У 1970-х роках панування Бродвею на американській театральній сцені закінчилося. Театри поза його межами ставили у шість разів більше п’єс, а в 1980 році в репертуарі Бродвею були вже вистави, що вперше демонструвалися в інших місцях.
Такі зміни мали вплив як на характер творів, так і на творчість драматургів. По-перше, з’явилося набагато більше можливостей для створення нових п’єс. Регіональні та альтернативні театри мали можливість більше, ніж комерційний театр, бути відкритими для драматургів, які представляли етнічні меншості, відображали їхні інтереси, використовуючи некомерційні теми або зухвалі та нетрадиційні стилі. Вперше у двадцятому столітті американський театр мав можливість представити різні рівні та напрями - жіночу драматургію; драматургію етнічних меншин; п’єси, в яких відображалася регіональна проблематика; різні стилі виконання - від міму, танцю та ритуалу до традиційного побутового реалізму. По-друге, з’явилися можливості для того, щоб нова п’єса була інсценована в кількох версіях на шляху до кінцевої форми.
Незважаючи на розмаїття імен, стилів та змісту нової американської драми 1970-х та 1980-х pp., американським драматичним методом залишався родинний реалізм, хоча в ньому набули поширення два стилістичні нововведення. Першим з них стала загальна заміна традиційного акту та місця дії на більш плинні. Дехто з драматургів ще дотримувалися тридцяти- або сорокахвилинних сцен без зміни місця дії та декорацій, багато хто вже зменшував тривалість акту до п’яти та десяти хвилин зі швидкими змінами сцен у часі та просторі.
Другим порушенням традиційної структури п’єси став розрив у композиції для прямого звернення до глядачів однієї або кількох дійових осіб. Герой п’єси звертався до глядачів, не порушуючи при цьому цілісності та реалістичності вистави. Основним напрямом розвитку американської драми залишалася реалістична, сучасна, сімейна мелодрама, яка була запропонована К. Одетсом у 1930-х роках та розвинута А. Міллером і Т. Уїльямсом у 1950-х.
Сем Шепард, ставши одним із провідних американських драматургів середини 60-70-х років, починав у традиціях некомерційного альтернативного театру. Після радикальних змін у зображенні героїв драматург переходить від реалізму до експресіонізму та алегорії (п’єси «Червоний хрест» (1966), «Мати Ікара» (1965), «Невидима рука» (1969)). Протягом 1970-х років Шепард поступово змінював колажний стиль своїх ранніх п’єс на більш послідовний реалізм, в якому нереальні події зображалися на реалістичному рівні.
Серед найвідоміших п’єс кінця 1970-х років - «Місто янгола» (1976), «Самогубство у Б» (1976) та «Спокушений» (1978).
Першою п’єсою більш зрілого стилю Шепарда вважають драму «Прокляття голодуючого класу» (1977), де автор відмовляється від використання магічних явищ, раптових перевтілень героїв та суміші міфу й реальності. Події двох днів у житті звичайної американської родини представлені реалістично, у дусі К. Одетса, Ю. О’Ніла та більшості традиційних драматургів США, але на метафоричному рівні п’єса висвітлює загальний стан сучасної людини, яка постійно відчуває самодостатність, духовний голод, брак самовизначення та самоповаги. Історія розпаду звичайної американської родини як частини «голодуючого класу» - це наслідок «прокляття» постійного голоду, зумовленого духовним безладом. П’єса викриває як класову структуру американського суспільства, так і національний образ країни, порушуючи тему відносин поколінь і статі, а «голодуючий» у літературному сенсі означає постійну незадоволеність, яка набуває агресивного та руйнівного характеру як щодо інших, так і щодо власного «Я».
Основна тема - це голод духовний, на чому Шепард постійно наголошує: на сцені повно різноманітної їжі, але кожний член родини голодує, бо йому бракує власної довершеності. Усю провину герої п’єси покладають на американський суспільний лад і владу, і в цьому проблематика драми Шепарда близька до теми засудження американської системи у п’єсі Артура Міллера «Смерть комівояжера».
П’єса «Справжній захід» вперше поставлена влітку 1980 р. в театрі Сан-Франціско «Меджик», вважається найбільш іронічною в плані зображення ролі драматурга в кіноіндустрії. Вдаючись до натуралістичного зображення внутрішнього світу людини, через постійні зміни місця дії, Шепард намагається розв’язати проблему пошуку власної особистості.
Основна тема п’єси - конфлікт між Остіном, голлівудським сценаристом, та Лі, «самотнім мандрівником-письменником із кримінальними схильностями - братами, які випадково зустрічаються у власному будинку. «Я намагався створити п’єсу про двоїсту натуру», - писав Сем Шепард, - «яка не є символом або метафорою. Я тільки хотів показати, що означає бути роздвоєнним. Двоїста натура - це реальність, яка більш руйнівна, ніж вважає психологія. Людина не може цього подолати і тому повинна жити з цим».
Головна тема п’єси «Дурні до кохання» (1983) - вивчення неминучих та нестримних людських пристрастей. Химерна одержимість двох коханців, Едді та Мей, які усамітнилися у мотелі на краю пустелі, на метафоричному рівні символізує людську пристрасть. У пролозі автор наголошує, що п’єса повинна гратися без перерв. Він стверджує, що кожна людина - це суміш неконтрольованих сил кохання, ненависті та насильства, а тому історія нестямної пристрасті Едді та Мей немає ні початку, ні кінця.
Л-ра: Американська література на рубежі ХХ-ХХІ століть. – Київ, 2004. – С. 343-345.
Твори
Критика
