Переклад діалогічної мови у «Кульгавому бісі» Лесажа
М. А. Венгренівська, Ф. А. Артеменко
Текст книги «Кульгавий біс» за своєю композицією від початку до кінця — наскрізний діалог між двома персонажами — студентом Клеофасом і Асмодеєм (Кульгавим бісом). Наскрізний діалог починається із зачину від автора на початку книги і закінчується таким самим мікротекстом від автора в кінці книги. Структура цього обрамляючого і водночас цементуючого весь текст діалогу дуже своєрідна. Розмовна оповідь книги Лесажа побудована таким чином, щоб студент Клеофас не тільки розумів мову Кульгавого біса, але й разом з ним добудовував його текст, тобто сприймав творчо. Обрамляючий діалог головних персонажів «Кульгавого біса» — це система запитань, що становлять головну ланку, рушійну силу розвитку сюжету, яка водночас стягує його в цільний текст книги. Тут чітко позначені межі фрагментів мови обох головних персонажів, їх мікро- і макродіалоги, вставні репліки, підхвати, зауваження тощо. Чітко позначені зв’язки між розірваними частинами зовнішнього, обрамляючого, діалогу і діалогами всередині рамки, тобто між мовою обох головних персонажів і мовою всіх інших персонажів книги. Тут виразно окреслюється єдина комунікативна перспектива автора книги, авторський голос, його ставлення до свого матеріалу.
Композиція тексту «Кульгавого біса» водночас і переміжна. Розбивка розповідного діалогу на окремі фрагменти подій і ситуацій, що вклинюються в нього, ніби передбачила ще за часів Лесажа діалог ведучого чи коментатора кіно- або телеекрана. Та й сама заданість алегоричної ситуації «Кульгавого біса» нагадує телеекран: перед очима Клеофаста Асмодей зриває дахи з будинків, оголюючи кожну домівку, показуючи крупним планом її мешканців у стінах їх житла.
Ми бачимо не лише яскравий портрет кожного з них, але і все його життя, його долю, певний тип людини, її соціальне становище, її вади, її погані й добрі вчинки. І все це в діалогах в межах даної оселі, даного життя, в рамках заданого автором часу, обмеженого кадром кінострічки, на тлі сучасного авторові суспільства з метою викриття його болячок. Отже, перед нами книга-діалог з діалогами в кадрах. Зовнішньо композиційний діалог книги має характер «запитання — відповідь» пізнавально-роз’яснювальної і спонукальної дії. Внутрішні діалоги строкатого натовпу персонажів у різних кадрах передають мову представників різних соціальних прошарків з її характерними стильовими рисами.
І в практиці, і в теорії перекладу незаперечним є твердження про необхідність по-різному підходити до перекладу різного матеріалу. Звичайно, будь-якому тексту, особливо художньому, завжди може відповідати кілька варіантів перекладу, кожен з яких залежить від майстерності перекладача. Перед перекладачем стоїть два завдання: по-перше, правильно розтлумачити текст; по-друге, вміти знайти в мові перекладу найбільш близькі до оригіналу еквіваленти, враховуючи при цьому стиль твору.
Своєрідність структури діалогу «Кульгавого біса» полягає насамперед у тому, що з тексту важко виділити мікро- і макродіалоги без порушення змісту цілого. При аналізі перекладу діалогічної мови вихідною одиницею зручно брати не речення, а репліку чи мікродіалог. Мікродіалог є особливим видом надфразової єдності, що складається з двох реплік — того, хто її подає, і того, хто її «отримує». Перша репліка може бути як ситуативною, так і спонтанною, або немотивованою. Всі наступні репліки контекстно зумовлені і становлять відповідь на запитання або реакцію на висловлення співрозмовника.
Незважаючи на велику відстань у часі між опублікуванням «Кульгавого біса» і його перекладу українською мовою (більше 200 років), Г. Сидоренко вдалося передати жвавість, легкість та своєрідність розмовного стилю книги Лесажа, блиск і дотепність його діалогу. Перекладач широко вживає еквівалентні заміни на рівні цілих словесних блоків, готових фраз і мовних штампів, властивих сучасній розмовній українській мові, зрідка — архаїзми, щоб підкреслити епоху описуваних подій. А щоб наблизити текст до сучасного читача, кучеряву, витіювату мову Кульгавого біса і Студента трохи спрощує, полегшує. Порівняймо різні переклади:
« — Cette accusation n'est pas sans fondement, — repartit Asmodée. — La plupart de mes confrères ne se font pas de scrupule de vous manquer de parole».
«— Ніде правди діти, — відповів Асмодей, — багато хто з нашої братії без усякого сорому вас дурить».
«— Это обвинение не лишено оснований, — сказал Асмодей.— Большинство моих собратьев действительно не очень-то совестятся вас обманывать».
Тут ми маємо репліку-реакцію Асмодея, що підтверджує попереднє висловлення його співрозмовника. Фраза «Cette accusation n’est pas sans fondement» є з’єднувальною ланкою в мікродіалозі. Важливу роль тут відіграє не тільки ситуація мовлення, але й інтонація всієї фрази в загальному плані мікротексту. При перекладі цієї репліки перекладач орієнтувався на важливість її ключової позиції в мікродіалозі, на загальне її звучання і на сприймання українським читачем. Російський перекладач, навпаки, як бачимо з прикладу, майже калькує оригінал і по кількості слів, і по їх розташуванню; переклад цей майже дослівний і велемудрий, мова в ньому більш книжна. Ще приклад — біс обіцяє розказати, що людям сниться:
«Je crois, — dit Zambullo, — que je vais entendre des songes bien ridicules.
- Pourquoi? — répondit le Boiteux. — Vous qui possédez votre Ovide — ne savez-vous pas que ce poète dit que c’est vers la pointe du jour que les songes sont plus vrais, parce que dans ce lemps-là l’âme est dégagé des vapeurs des aliments ?
Pour moi, réplique Don Cléofas, — quoi qu’en puisse dire Ovide, je n’ajoute aucune foi aux songes».
«Певно, я почую силу-силенну нісенітниць, — сказав Самбульо.
Чому б то? Адже ви читали Овідія. А він твердить, шо саме на світанку сняться пророчі сни, бо о цій порі душа звільняється від гніту травлення.
- Ет, що мені той Овідій! Я не вірую в сни, — відповів Дон Клеофас».
«— Вероятно, я услышу уйму нелепостей, — сказал Самбульо.
- Почему? — спросил Хромой. — Вы ведь изучали Овидия. Разве вы не знаете: он уверяет, что самые верные сны снятся на рассвете, потому что в эту пору душа освобождается от гнета пищеварения.
- Что касается меня, — ответил Дон Клеофас,— то что бы там ни говорил Овидий, я не придаю снам ни малейшего значення».
Переклад здійснено відповідно до інтонації, вкладеної в репліку оригіналу. Це приклад елімінації зовнішніх граматичних форм і концентрації уваги не на формі вираження думки, а на самій думці, яка в перекладі оформлена розмовним кліше: «— Ет, що мені той Овідій!» Кількість прикладів подібних «випрямлень» тексту в перекладі і наближення діалогу до народної мови можна було б збільшити — ця лінія витримана від початку до кінця книги.
Особливо вдалі замінники знаходить перекладач для оклично-реактивних реплік, які вводять концептуальну фразу, тобто тему реактивної репліки. Вони вказують на ставлення до почутого:
«— Vous êtes, peut-être, Belzébut, — dit Léandro.
Vous moquez-vous, — répondit l’Esprit. — C’est le Diable des duègnes et des écuriers.
Cela m’étonne, — dit Zambullo — je croyais Belzébut un des plus grands personnages de votre compagnie.
C’est un de ses moindres sujets, — reprit le Démon. — Vous n’avez pas idées justes de notre enfer».
«— A чи ви не Вельзевул? — спитав Леандро.
- Ви що, смієтеся з мене? Це ж демон дуеній та зброєносців.
- Ти диви? — сказав Самбуйо.— А я гадав, що Вельзевул — найповажніша особа з-поміж чортячого заводу.
- Де там! Він казна-що, та й годі! — заперечив біс, — Погано ви знаєте наше пекло».
Подібні заміни вільно вписуються в загальний тон експресивної бесіди в цій незвичній ситуації: розмова ведеться між людиною і невидимим духом, дияволом, запертим у пляшку.
Подекуди перекладач підсилює характеристики персонажів, додаючи від себе репліки, яких немає в оригіналі, але які могли б бути в ньому, бо в тексті на них є натяк.
« — Je suis un Démon, — reprit la voix. — Vous venez ici fort à propos pour me tirer d’esclavage. Je languis dans l’oisivité, car je suis le démon de l’enfer le plus vif et le plus laborieux».
«- я біс, — одказав голос. — Ви нагодились дуже вчасно, щоб визволити мене з неволі. Я нидію без діла, бо я такий чортяка, що аж пекло сміється — найзавзятіший та найпрацьовитішийз-поміж усіх».
Речення «... бо я такий чортяка, що аж пекло сміється» придумав і ввів від себе в текст перекладач. Це речення аж ніяк не порушує зміст, навпаки, наближує текст до читача, робить біса більш українським, хитрувато-веселим, добродушно-дотепним дядьком, який не скніє, навіть сидячи у пляшці. Ще один приклад:
«— Etes-vous Uriel,— reprit l’écolier.
- Fy donc! — interrompit brusquement la voix.— C’est le patron des marchands, des tailleurs, des bouchers, des boulangers et des autres voleurs du tiers-état.
«— Може, ви Уріель? — вів далі студент.
- Цур йому, пек йому! — вигукнув голос. — Це ж покровитель купців, кравців, різників, пекарів та інших злодійчуків третього стану».
Заміна французького презирливого Fy donc! українським Цур йому, пек йому! не викликає заперечень. До того ж цей вираз, виголошений бісом, створює комічний ефект: у народі такою фразою відхрещуються від сатани. Подібний переклад повертає весь контекст у нове русло, забарвлює його тонким гумором. Такими фразами-штрихами у глобальному тексті книги висвітлюється характеристика головних персонажів.
Таким чином, скорочення і додавання у перекладі здебільшого стосуються репліки-відповіді, а саме її ввідної частини, функція якої — бути з’єднувальною ланкою між двома репліками в системі мікродіалогу. Форми зв’язку реплік усередині мікродіалогу є ніби сигналами до продовження бесіди, вони орієнтують репліку-відповідь на завершеність усього мікродіалогу як надфразової єдності. В цій єдності репліка-стимул завбачає відповідь, задає тон, а репліка-реакція дає відповідь і завершує все в смисловому й інтонаційному плані. Скорочення і додавання спрямовані на оформлення репліки-реакції у найбільш природній для мови перекладу формі.
Наведемо ще приклади творчого використання перекладачем розмовних кліше з тією самою метою:
«— Cela est vrai».
«— Що було, то було, — відказав біс».
«— Правда, — ответил дух».
«— Ainsi je ne sais pas trop bien de quelle manière je pourrai vous délivrer de prison».
«— Я відать не відаю, як вас визволити».
«— Вообще не знаю, каким образом мог бы я освободить вас из заключения».
«— Sur ce pied-là, — dit l’écolier, — la chose est plus aisée que je ne pensais. Apprenez-moi donc dans quelle phiole vous êtes. J’en vois un assez grand nombre de pareilles, et je ne puis la démêler».
«— Тільки й того? — вигукнув студент. — Скажіть тоді, в якій ви пляшці, адже їх тут без ліку, і всі однакові з вигляду. Де ви?»
«— В таком случае это легче, чем я думал, — сказал студент. — Укажите же мне, в каком сосуде вы находитесь. Тут великое множество одинаковых склянок, и я не могу распознать, которая из них ваша».
Російський перекладач скрізь дотримується іншої манери перекладу: його репліки наближаються більше до описової розповіді, ніж до живої розмови.
Цікаво простежити, як передано вигуки, які здебільшого не мають лексичного наповнення, а лише інтонаційно-емоційне, що вказує на ставлення співрозмовника до змісту репліки-стимулу. Наприклад:
«— Hé quoi! — s’écria Don Cléofas. — Vous seriez ce fameux Asmodée, dont il est fait une si glorieuse mention dans Agrippa...».
«— Ta ба! — вигукнув дон Клеофас. — Ви той славозвісиий Асмодей, про якого згадується в Агріппи...».
«— Как! — воскликнул дон Клеофас. — Вы тот прославленный Асмодей, о котором есть знаменитые указания у Агриппы?»
«— Hé bien, mon père, — a répliqué Francillo, — retournez au village. Continuez d’exercer votre profession».
«— Ну що ж, вертайтесь додому, — відповів Франсільйо, — шевцюйте».
«— Ну что ж, — сказал на это Франсильо, — возвращайтесь в деревню, продолжайте заниматься своим ремеслом».
«— Eh, que veux-tu que je fasse de tant d’argent, — reprit Tnaître Jacque».
«— Ет! Навіщо мені стільки грошей? — спитав старший Яго».
«— А что же, по-твоему, мне делать со всеми этими деньгами? — спросил старик».
Суцільний вибір вигуків в оригіналі по всьому тексту показав, що найчастіші у французькому тексті зачинальні вигуки: Ah! Oh! О! Eh! Hé bien! Hélas! Hé! Chut! та інші — майже завжди супроводжуються іменниками або займенниками в позиції звертання, наприклад: «— Ah! ma fille! — s’écria-t-il»;
«— Ah! ma chère Léono, — dit alors le compte»;
«— Ah! lâche, — interrompit Don Fuis»;
«— Ah! que je suis ravi de vous voir, — dit Léandro»;
«— Eh! — quel est donc cet ouvrage? — dit Léandro».
Як бачимо, вибір цих вигуків не дуже великий, тому їх арсенал поповнюється шляхом використання делексикалізованих дієслів (Tiens! Tenez! Allons donc! Voyons! і т. п.), а також модальних дієслів (найчастіше в підсилювальних зворотах) та багатьох синтаксичних конструкцій. В українській розмовній мові гама власне вигуків набагато соковитіша, яскравіша і багатша. Цим дуже вміло користується перекладач, тонко вловлюючи загальний зміст інтонації вигуку і передаючи її в перекладі колоритними еквівалентами. Наприклад:
«— Bon, — répondit le Diable, — c’est bien à cela vraiment que s’amuseut les intendants de ces sortes de maison». «— Овва! Тільки й турбот в управителів таких-от будинків».
Таким чином, стиль розмовної оповіді зберігається в перекладі завдяки вмілому використанню перекладачем українських розмовних кліше для адекватної передачі відповідних французьких висловів. Злегка стилізований, наближений до сучасної української розмовної мови, він усуває розрив більш ніж 200-річної давності з часу написання книги.
Л-ра: Теорія і практика перекладу. – Київ, 1989. – Вип. 16. – С. 159-166.
Твори
Критика
