Питання теорії роману в «Дон Кіхот» Сервантеса

М. С. Шаповалова

Початок розвитку епічного жанру реалістичного роману у тій його формі, в якій він розвинувся в європейських літературах наступних століть, пов’язане з іменем Сервантеса. Новаторський характер і реалістична значимість «Дон Кіхота» уже в XIX ст. були визначені видатними представниками реалістичного мистецтва, а найбільш чітко і глибоко — В. Г. Бєлінським. У різних своїх статтях великий критик широко характеризував роман Сервантеса як початок нової епохи в літературі. В одній з них він писав: «Великий витвір Сервантеса цілком достойний своєї великої слави. «Дон Кіхотом» почалася нова ера нашого найновішого мистецтва. Він завдав рішучого удару ідеальному напрямку роману і звернув його до дійсності. Це зроблено Сервантесом не тільки сатиричним тоном його твору, але й високим художнім його достоїнством: усі особи його роману — особи конкретні й типові. Він більше живописав дійсність, ніж пародіював застарілу манеру писання романів».

Роман Сервантеса, як велике і плідне за своїми наслідками художнє відкриття, оцінював Іван Франко. Подаючи нарис історії роману в світовій літературі у статті «Влада землі в сучасному романі», він писав про твір великого іспанця: «Була це не тільки пародія рицарського роману, не тільки перший найвизначніший гумористичний роман, в ньому було щось значно більше. Це був перший рішучий крок до реалістичного зображення дійсного життя і дійсного народу, а поруч з цим і перший роман, в якому автор спробував глибше зондувати характер свого героя, поруч із смішними сторонами показавши також його симпатичні, а навіть благородні риси, і висловити устами цього героя, або інших дійових осіб, ряд критичних та позитивних думок про стан тодішнього суспільства, його потреби і прагнення. Одним словом, у «Дон Кіхоті» мусимо бачити перший роман новішого покрою, суспільно-психологічний твір». У цій стислій характеристиці Франка названо майже всі ті особливості «Дон Кіхота», які й визначають його як-принципово нове явище в літературі, як перший роман нового часу.

В XVI ст. провідними жанрами розповідної художньої літератури були рицарські та пасторальні романи, а з другої половини XVI ст. особливого поширення набуває так званий шахрайський або пікарескний роман. У даній статті не будемо зупинятися на генезі та історичній обумовленості появи й поширення творів цього типу. Тут важливо лише нагадати про відношення їх до реального життя. Безумовно, що прозовий рицарський роман у тому вигляді, в якому він розвинувся в Іспанії XVI ст., був породженням бурхливої епохи Відродження, і героїка подвигів та людських характерів того часу по-своєму відбилися в ньому. У певній мірі тогочасні проблеми, особливо етичні й філософські питання, знайшли своє місце на сторінках пасторального роману. Але в основному в обох видах цих романів панувала атмосфера неправдоподібної вигадки, нестримної фантазії, ворожої реальній дійсності, уявлення про світ та людину, як про щось статичне, застигле. І зміст цих творів, і їх сюжет, і характер людських образів у них відзначала «органічна відчуженість від реальної дійсності».

Зовсім інший характер мав пікарескний роман. Він вніс багата нового і плідного в літературу: в ньому було зруйновано образ статичного світу, створено сюжет, побудований на матеріалі реальної, неприкрашеної дійсності, вперше змальовано строкату соціальну картину. Та все ж пікарескний роман не забезпечував перспективи для розвитку реалістичного роману. Хоч предметом зображення пікарескного роману й була реальна людина, взята з повсякденної реальної дійсності, образ її було позбавлено великого узагальнення і значимості; герой твору звичайно домагався тільки матеріального благополуччя, жив дріб’язковими інтересами ситого життя, добре улаштованої особистої долі. Він був позбавлений активного начала, був тільки об’єктом впливу суспільства, як правило, розбещувався ним і пристосовувався до нього. Тому відповідно до обмеженого образу героя необхідно звужувався й образ реального світу. Отже, пікарескний роман замикався звужено» сферою життя і не міг відкрити простору для розвитку істинно реалістичного роману.

Шляхи створення такого роману знаходить Сервантес. Як пише Р. М. Самарін, «великий художник зруйнував перепони, які відгороджували роман від життя, і воно ринуло в могутні форми нового жанру, наповнюючи новим змістом і змінюючи його зовнішні особливості».

Безумовно, Сервантес не обійшовся без досвіду тогочасної літератури. Риси рицарського, пасторального та шахрайського роману виступають у художній тканині «Дон Кіхота», але в тій мірі, в якій де служить створенню якісно нового художнього явища. Сервантес виходив з життя, спирався на власний дуже багатий життєвий досвід, на глибоке знання реальної суспільної дійсності у всіх її суперечностях.

Сервантес «повалив узурпаторську владу фантазії» (Нексе) і звернув роман до матеріалу реальної дійсності. Він відмовився від традиційних сюжетів тогочасної літератури, готових фабул, легендарних і казкових персонажів, зображував сучасне йому національне життя і сучасну людину, поклавши початок новому типу сюжетики. Це звернення до безпосереднього зображення реальної дійсності відкривало широкий простір творчій уяві автора, вело до освоєння у літературі нових сторін реального світу, недоступних творам, побудованим на легенді й міфології.

На фоні національного життя певного конкретного історичного періоду як його витвори височать дві постаті: бідного ідальго, що уявив себе мандрівним рицарем — захисником скривджених та пригнічених, і селянина, котрий погодився стати його зброєносцем. Це новаторські образи, у змалюванні яких народжувався новий метод правдивого зображення людини і реального світу.

Дон Кіхот і Санчо Панса — типи дуже широкого узагальнення, але одночасно своєрідні особливості; їх характер відзначає виразна індивідуальність, це «особи конкретні й типові» (Бєлінський).

«Образ у Сервантеса перебуває в безперервному рухові. Характер героя ... розкривається, виявляється глибшим, багатшим, ніж ми спочатку гадали».

Сміх в епоху Ренесансу, як відзначає М. Бахтін, був «однією з найсуттєвіших форм правди про світ у його цілому, про історію, про людину; це особлива універсальна точка зору на світ, яка бачить світ інакше, але не менш (коли не більш) суттєво, ніж серйозність.., якісь дуже суттєві сторони світу доступні тільки сміху». У тих творах світової літератури, де поєднано серйозний і сміховий аспекти світу, сміх очищає серйозність «від догматизму, односторонності, закостенілості, від фанатизму й категоричності.., сміх не дає серйозності застигнути і відірватись від незавершимої цілісності буття».

Сервантес не міг усвідомити тоді всього значення свого відкриття для наступного розвитку роману. Але він цілком усвідомлював новаторський характер свого твору та цілком ясно уявляв свою мету — правдиво зобразити реальний світ і людину. Тому він не тільки писав по-новому, але й прагнув обґрунтувати свій метод, упевнено його відстоював і, можна сказати, з боєм вводив у художню практику свого часу.

Роман «Дон Кіхот» пройнятий духом літературної полеміки, наповнений естетичними міркуваннями, які містять продуману систему принципів створення «правдивої історії». У своїх судженнях письменник виходить з властивого видатним гуманістам Відродження розуміння мистецтва як наслідування дійсності. Вимога правдивості мистецтва, «наслідування природи» була головною в іспанських гуманістичних поетиках того часу, в окремих висловлюваннях письменників, особливо драматургів. Зокрема, у своїй поетиці «Нове мистецтво» Лопе де Вега писав: «Ніколи не зображуйте неможливого, бо перше правило мистецтва каже, що воно не може наслідувати. нічого іншого, крім істинного». Подібний погляд відстоювали Хуан де ля Куева, Франсіско Каскалес, Тірсо де Моліна.

Думку про те, що мистецтво — це наслідування природи і що найвище достоїнство художнього твору полягає у його вірності дійсності, послідовно й наполегливо висловлює Сервантес в «Галатеї», «Повчальних новелах», «Подорожі на Парнас», «Дон Кіхоті». У пролозі до першої частини роману автор із вдячністю згадує про пораду друга: «Ваша справа наслідувати природу, бо чим вправніше автор її наслідує, тим ближче до досконалості його писання». Майже в усіх міркуваннях про роман, які містяться в «Дон Кіхоті», послідовно відстоюється головний критерій Сервантеса — «будь-яка історія тільки тоді й добра, коли вона правдива». Власне ця позиція визначає увесь зміст і напрямок літературної полеміки в романі, В пролозі до першої частини «Дон Кіхота» розмова автора з другом подана в дусі іронії над «вченою літературою», яка висміюється головно за те, що орієнтується не на дійсність, а на книжні джерела, користується штучним стилем, непотрібно обтяженим удаваною ерудицією, прикрашається «висловлюваннями Арістотеля, Платона і всього сонму філософів». Відкритою іронією позначено й кінець останньої глави першого тому, де наводяться написані на пергаменті готичними літерами та «непопсовані ще червою» пишномовні вірші академіків з Аргамасильї (Чорномаза, Лизоблюда, Божевільного, Зубоскала та ін.).

Найбільшу увагу Сервантес приділяє критиці рицарського роману. Письменника обурює зловживання мовою у цьому романі, він заперечує ні для чого не призначену словесну декоративність, надуману образність, яка позбавлена будь-яких зв’язків з дійсністю. Наводячи приклади заплутаних, беззмістовних мовних зворотів з рицарських романів, Сервантес запевняє, що до їх змісту, не міг добутися не тільки Дон Кіхот, але й «сам Арістотель, коли б він навмисне для цього воскрес, не розплутав би їх і не зрозумів» (Част. І, гл. 1). На противагу цьому відстоюється стиль, який відповідає правдивому зображенню дійсності: «Пильний автор суворо стежить за тим, щоб герої його міркували тверезо і висловлювали свої думки вишукано й ясно, в повній відповідності до становища, яке вони займають у суспільстві» (част. І, гл. 6); «...потурбуйтесь, щоб усі слова ваші були зрозумілі, пристойні і правильно розміщені, щоб кожне речення і кожен ваш період, вигадливий і повноголосий, з найбільш можливою і доступною вам простотою та жвавістю передавали те, що ви хочете сказати; висловлюйтесь ясніше, не заплутуючи і не затемнюючи змісту» (част. І. Пролог).

Особливу увагу зосереджує Сервантес на критиці нестримної фантазії, безглуздої вигадки в рицарському романі, опису історій «не більш правдивих, ніж розповіді про чудеса Магомета» (част. І, гл. 5). Саме за «хитромудру чортівню» потрапляють у вогонь рицарські книжки з бібліотеки Дон Кіхота; автора рицарського роману про Тиранта Білого за те, що він наплів стільки всіляких нісенітниць, «слід було б, — як вважає священик, — засудити на довічну каторгу» (част. І, гл. 6); за нескінченні описи «потворних дурниць» та нікчемних вигадок на зразок того, як «велетня заввишки, мов башта, шістнадцятирічний юнак розрізає мечем на двоє, ніби він з пряничного тіста» (част. І, гл. 47), чинять суд і розправу над рицарським романом різні персонажі в численних епізодах твору.

Піддаючи критиці твори, засновані на штучності й фантазії, яка уводить від дійсності, Сервантес протиставляє їм свою історію. Він зовсім ясно усвідомлює власне новаторство і неодноразово наголошує на цьому. Насамперед письменник всюди називає свою книгу «правдивою історією» на відміну від рицарського роману, жанр якого визначає як libros cavallerias. У пролозі він запевняє, що його книжка — плід власного розуміння — є повістю про героя, досі незнаного в літературі — «кащавого, худого, навіженого сина, сповненого найнесподіваніших думок, які досі нікому не приходили в голову», і що в змалюванні цього героя він «не збирається йти уторованою дорогою», та «не має поняття, яких авторів наслідував у цій, книзі». В кінці першого тому автор «Дон Кіхота» називає себе «правдолюбним автором нової і небаченої історії». Іронічно нарікаючи на свою нездатність писати так, як пишуться твори в його час, Сервантес запевняє, що його історія — це «твір, сухий, як жердина, твір, розбавлений блискучої вигадки, який не відзначається ні красою стилю, ні грою розуму, не містить у собі ніяких наукових відомостей і нічого повчального, без виносок на полях і приміток у кінці» (част. І, Пролог). Усвідомлення письменником відмінності свого методу чітко виявляється і в мудрих порадах друга: «Ваша справа наслідувати природу... то й нічого вам випрошувати у філософів висловлювань, у святого письма — повчань, у поетів — казок, у риторів — промов, у святих — чудес...». Отже, звернення до дійсності Сервантес розумів як визначальну особливість свого роману.

Критикуючи нестримну фантазію рицарського роману і проголошуючи об’єктом свого твору реальну дійсність, Сервантес ніде не уявляє мистецтво як плоске відображення, вульгарно примітивне наслідування, ніде не заперечує художньої вигадки. За Сервантесом, вигадка — це неодмінна особливість художньої творчості, тільки вона повинна бути правдоподібною, ймовірною, основуватись на дійсності. Наприклад, у розмові з Дон Кіхотом канонік заключав: «Мені можуть заперечити, що автори рицарських романів так і пишуть їх, як речі вигадані, а тому вони, мовляв, не зобов’язані додержуватися всіх тонкощів і гнатися за правдоподібністю, — а я на це скажу, що вигадка тим краща, чим вона правдоподібніша, і тим втішніша, чим більше в ній можливого і ймовірного. Твори, засновані на вигадці, повинні бути доступні розумінню читачів... Але всього цього не може досягти той, хто принижує правдоподібність і наслідування природи, а саме в них і полягає досконалість твору» (част. І, гл. 47).

Неодноразово, в різних ситуаціях висловлюється в романі думка, що письменник, наслідуючи дійсність, повинен не копіювати її, а відбирати факти, додавати, опускати, домислювати, одним словом, творити образ дійсності. Письменник, за Сервантесом, «має право зобразити хитромудрість Улісса, богобоязність Енея, мужність Ахілла, бідування Гектора, зраду Сінона, дружню вірність Евріала, щедрість Олександра Македонського, доблесть Цезаря, милосердя і правдивість Траяна, постійність Зопіра, мудрість Катона — одне слово, всі ті якості, які роблять славних мужів довершеними, і наділити ними одного героя, або ж розподілити їх між кількома. І коли до цього ще чистота стилю і жвавість уяви, яка намагається триматися якнайближче до істини, то йому, безперечно, пощастить виготовити тканину з різноколірних і прекрасних ниток зіткану, яка в закінченому вигляді буде відмічена печаттю довершеності і краси, і таким чином він досягне вищої мети авторства, а саме... повчати і тішити одночасно» (част. І, ;гл. 48). Не вдаючись до детального розгляду цього міркування, підкреслюємо тільки виражене тут визнання права письменника на вигадку.

Визнання цього права містять у романі і судження про різницю між поетом та істориком. Як відомо, ще Арістотель писав: «Історик і поет відрізняються один від одного не тим, що один пише віршем, а другий прозою; різниця між ними полягає в тому, що історик говорите про те, що дійсно сталося, а поет — про те, що могло б статися». У тому ж дусі вирішувалось це питання в багатьох ренесансних поетиках, і зокрема в іспанських. Так, Франсіско Каскалес вважав, що дія чи явище в поетичному зображенні виступає таким, яким воно повинно було б бути, або яким ми припускаємо його згідно з принципом правдоподібності й необхідності («Tablas poéticas...»). Такого ж характеру й переконання Сервантеса. В його романі читаємо: «Одна справа поет, а інша — історик: поет, розповідаючи про події або ж оспівуючи їх, може зображувати їх не такими, якими вони були в дійсності, а такими, якими вони повинні були б бути, історикові ж належить описувати їх не такими, якими вони повинні були б бути, але такими, якими вони були в дійсності, нічого при цьому не опускаючи і не вигадуючи» (част. II, гл. 3).

Привертають увагу в «Дон Кіхоті» й численні міркування, смисл яких — заперечення настирної фактографічності при написанні «правдивої історії». Цікавою є, наприклад, авторська розмова про ім’я героя: «Дехто твердить, що він мав прізвище Кіхада, інші — Кесада. В цьому випадку автори, що писали про нього, розходяться; проте у нас є всі підстави гадати, що прізвище його було Кехана. А в тім, для нашої розповіді це не має істотного значення; важливо, щоб розповідаючи про нього, ми ні на крок не відступали від істини» (част. І, гл. 1). Описуючи зовнішній вигляд Дон Кіхота і Санчо, автор говорить: «Слід було б відмітити ще деякі дрібні риси, але вони не такі вже істотні і не роблять цієї історії правдивішою, ніж вона є насправді, а всяка історія тільки тоді й добра, коли вона правдива» (част. І, гл. 9). Показовим є й такий'епізод; якось Дон Кіхоту нагодилося вислухати розповідь про двох рехідорів, які ревіли ослами, а незабаром він прочитав, що ревіли по-ослячому два алькальди. Коли Дон Кіхот почав було висловлювати свої сумніви, чи не помилився оповідач, називаючи ревунів рехідорами, Санчо на це відповів: «Сеньйоре, цьому не слід надавати особливого значення. Дуже можливо, що рехідори, які тоді ревіли по-ослячому, з часом стали алькальдами, а значить їх можна називати і отак, тим більше, що достовірність цієї історії не залежить від того, хто саме ревів: алькальди або ж рехідори, — важливо, що хтось з них насправді ревів, а заревіти ослом що алькальдові, що рехідорові завжди є від чого» (част. II, гл. 27).

Отже, істина, в розумінні Сервантеса, полягає не в копіюванні; окремого достовірного факту, не в докладному описі деталей особистої історії героя, а в реальності обставин, у правдивості умов його життя.

Проте, відстоюючи право письменника на творчий відбір матеріалу реальної дійсності, Сервантес виступає і проти викривлення та звуження образу реальної дійсності на догоду авторським суб’єктивним симпатіям чи антипатіям. У пролозі до першої частини роману говориться про авторський задум головного образу: «Трапляється іноді, що в кого-небудь народиться потворний і недоладний син, проте любов поспішає накласти пов’язку на очі батька, і він не лише не помічає його недоліків, а, навпаки, в самих цих недоліках знаходить щось дотепне і привабливе і в розмові з друзями виставляє їх як зразок кмітливості та грації. А я тільки вважаюсь батьком Дон Кіхота, — насправді я його вітчим, і не збираюся йти протореною дорогою, і як це роблять деякі, майже із сльозами на очах благати тебе, найдорожчий читачу пробачити моєму дітищу його недоліки або ж подивитись на них крізь пальці». В іншому місці говориться про те, що автори правдивих історій «повинні і зобов’язані бути точними, правдивими і такими безпристрасними, щоб ні користь, ні страх, ні ворожнеча, ні дружба не змогли звести їх з шляху істини, а істина є рідна дочка історії — суперниці часу, скарбниці діянь, свідка минулого, повчального прикладу для сучасності, попередження для майбутнього» (част. І, гл. 9).

Через увесь роман послідовно проходить думка, що правдиве наслідування природи вимагає від автора об’єктивності й наповнення твору різностороннім та багатим змістом. Так, автор «Дон Кіхота» вдячний другові за таку пораду: «Потурбуйтесь також про те, щоб, читаюча вашу повість, меланхолік розсміявся, весельчак став ще веселішим, простак не занудьгував, розумний захопився вашою вигадкою, статечний не осудив її, мудрий не міг би не подякувати їй» (част. І, Пролог). Письменник дає високу оцінку Сід Ахмету за те, що він не тільки описує події, але й «відтворює думки, розкриває мрії, відповідає на таємні питання, розв’язує сумніви» (част. II, гл. 40). Показовим є також міркування про зміст і призначення сміху в романів Було б занадто прямолінійним вважати сміх тільки розважальним елементом твору. «Відпускати жарти й писати дотепні речі є властивість розумів великих: найрозумніша особа в комедії — це блазень, бо хто бажає зійти за дурника, той не повинен бути таким» (част. II, гл. 3).

Надзвичайно важливою для розуміння того, наскільки і в чому Сервантес усвідомлював новаторський характер свого роману і свого методу, наскільки гаряче боровся за утвердження його в літературі, є полеміка з Авельянедою, автором «Другої частини хитромудрого ідальго Дон Кіхота Ламанчського» — підробленого продовження першої частини роману Сервантеса. Спір з Авельянедою займає значне місце в главах 59-74, позначається на їх змісті, і особливо на образах Дон Кіхота і Санчо Панса, змушує автора виразніше визначити свій задум і свою творчу манеру.

Питання «Сервантес і Авельянеда» докладно розглядується у вітчизняній критиці в працях К. М. Державша. Видатний літературознавець доводить, що Авельянеда «не просто підробляв розповідь про пригоди безумного ламанчського героя, але й прагнув «розвінчати» його, пародійно обмежуючи задум Сервантеса натуралістичним емпіризмом, всіляко дискредитуючи всі позитивні моменти роману»; він позбавив образ Дон Кіхота теми високого рицарства і змалював його тільки як «безнадійного безумця», а живий реалістичний образ Санчо Панси звів до «банальної карикатури», в якій «підкреслено лише обжерливість, навмисне детально змальовані фізіологічні потреби і злобна жадоба до чужого добра»І6.

Згідно з темою цієї статті важливо звернути увагу саме на ті моменти полеміки, які містять захист та з’ясування Сервантесом своїх творчих принципів. Особливо сильний гнів письменника викликає саме те, що Авельянеда перетворив образи Дон Кіхота і Санчо Панси на плоскі карикатури, зробив їх примітивно однолінійними. Тому він так настійно підкреслює відмінність своїх образів від примітивів Авельянеди, відмінність свого методу їх змалювання. Це здійснюється в численних епізодах останніх п’ятнадцяти глав роману, особливо в розмовах спеціальна введених для цієї мети персонажів — Дон Херонімо, Дан Хуана і Альваро Тарфе, взятого з роману Авельянеди.

Дон Херонімо вважає, що «в кожного, хто читав першу частину історії Дон Кіхота Ламанчського, повинно зникнути бажання читати другу» (тобто роман Авельянеди. — М. III.), Зустрівшись з Санчо він говорить: «Можеш мені повірити, що цей новий автор зображує тебе зовсім не таким приємним, яким ти здаєшся: він видає тебе за ненажеру, простака і до того ж аж ніяк не кумедного, — одне слово, нітрохи не схожого на того Санчо, який описаний у першій частині історії твого пана» (част. II, гл. 59). Розстаючись з Дон Кіхотом, «Дон Хуан і Дон Херонімо довго ще дивувалися з цього змішання розсудливості й. божевілля, і у них не залишилося сумнівів, що вони бачили справжніх Дон Кіхота і Санчо, а не тих, кого описував арагонськийг автор» (част. II, гл. 59). Зустрівшись з Дон Кіхотом і Санчо, Альваро Тарфе увесь час дивувався з відсутності будь-якої подібності між його співбесідниками і тими, яких він супроводжував на сторінках роману Авельянеди: «це річ нечувана — бути знайомим з двома Дон Кіхотами і двома Санчо зразу, чиї імена так схожі і чиї вчинки так різні» (част. II, гл. 72). Там він знав божевільного Дон Кіхота, якого й «помістив на вилікування в толедський будинок для божевільних», а «тепер, — говорить Альваро, — я бачу перед собою іншого Дон Кіхота, який нічого спільного не має з моїм» (там же); там Санчо «більше ненажера, ніж красномовець, і не стільки жартівник, скільки просто дурень», а тепер Ранчо вражає його своєю дотепністю й мудрістю.

Полеміку з Авельянедою Сервантес завершує гордим утвердженням свого новаторства і переваг свого твору: «Для мене одного народився Дон Кіхот, а я народився для нього; йому судилося діяти, а мені — описувати; ми з ним становимо надзвичайно дружну пару — на зло і на заздрість тому брехливому тордесільяському писаці, який насмілився (а можливо насмілиться і в майбутньому) грубим своїм і погано загостреним страусовим пером описати подвиги доблесного мого рицаря, бо ця праця йому не під силу, і не його закляклого розуму це діло» (част. II, гл. 74).

Із спору з Авельянедою ясно, якого великого значення надавав Сервантес багатогранності, складності й суперечливості характерів створених ним образів і як дорожив цією їх якістю — цінним своїм відкриттям.

Отже, естетичні міркування в тексті першого роману нового часу пройняті переконанням його автора, що життя цьому жанру дали рішучий поворот до дійсності, всебічне, безстрашно правдиве її зображення, «вірність міркування і зрілість думки».

Л-ра: Іноземна філологія. – Львів, 1968. – Вип. 14. – С. 136-144.

Біографія

Твори