Конфлікт між ідеалом та дійсністю - центральна проблема твору (Літературознавча основа вивчення роману «Дон Кіхот» Сервантеса)

М. І. Борецький

Донкіхотство як соціальне явище. Сервантес зводив значення свого твору лише до пародії на рицарський роман: «Я не мав іншого бажання, як тільки викликати у людей оскому до брехливих і несвітських історій, у рицарських книгах приточуваних; і от хай моя історія про достеменні подвиги Дон Кіхотові побиває і поб’є ці книги, так що невдовзі буде вже, безперечно, по них».

Як пародія на рицарський роман твір Сервантеса блискуче виконав свою роль - він убив силою сміху рицарську літературу; її нереальні герої, авантюризм і фантастика, безглузді подвиги назавжди відійшли у минуле. Так само був осміяний дух рицарських романів, їх велемовна манера розповіді, врочистий та бундючний стиль.

Щоб довести надзвичайно шкідливу роль та наслідки захоплення рицарськими романами, Сервантес обрав своїм героєм не простака, якого легко збити з пантелику та задурманити, а людину розумну, інтелігентну, начитану й благородну. Єдиним слабким місцем сповненого високих гуманістичних прагнень Дон Кіхота є хворобливо чутлива витончена фантазія та надзвичайно благородна душа, чуйна до людської біди і горя. Саме його тривале й надмірне читання рицарських романів позбавило глузду, спонукало оголосити себе мандрівним рицарем та почати дотримуватися всіх, навіть найдрібніших, елементів рицарських традицій та кодексу.

Але збожеволілий Дон Кіхот дотримується найперше зовнішніх сторін рицарського ритуалу: озброюється заіржавілими рештками обладунку своїх предків, бере стару жалюгідну шкапу з гучним і претензійним іменем Росінант та неодмінного для рицаря зброєносця (але не юнака, а немолодого простака-селянина, хитрого і водночас доброзичливого) та вирушає запорошеними дорогами старої Кастилії у пошуках подвигів, слави, звершуваних на честь дами серця, прекрасної принцеси Дульсінеї Тобоської (простої селянки із сусіднього села Тобосо).

Хвороблива фантазія Дон Кіхота сповнює буденний реальний світ усіма вигадками, властивими рицарським романам. Дон Кіхот не розуміє життя, а воно не розуміє його і відплачує за благородні наміри знущаннями і муками. З одного боку, доброта, людяність, хоробрість, самовідданість і готовність допомагати тим, хто потребує допомоги, виявляються нікому не потрібними. З іншого, думаючи чинити добро, боротися за справедливість, обстоювати правду, в реальності Дон Кіхот на кожному кроці шкодить тим, кому всією душею хоче допомагати. І тому в нагороду за благородні поривання й подвиги дістає лише стусани, глузування та прокляття.

Так, пастушок Андрес, якого Дон Кіхот звільнив від побоїв його пана і якого господар по тому побив ще жорстокіше, побачивши знову рицаря, говорить: «На Бога, пане мандрова- ний рицарю, як мене ще коли зустрінете, то не рятуйте вже, хоч би мене й на кавалки різали, бо з вашої допомоги мені ще більше лиха прибуде... Западіться ви з усіма мандрованими рицарями і з усім їхнім кодлом!» Молодий ліценціат (випускник університету), який з вини Дон Кіхота залишився з переламаною ногою, теж звинувачує рицаря у своєму нещасті.

Та, незважаючи на прокляття, глузування, Дон Кіхот продовжує чинити свої подвиги, б’ючись лобом об дійсність, як об стіну, а вона знову і знову перетворює на комічний фарс усі благородні поривання його душі.

Лише після численних випробувань, змучений, знесилений фізично та морально, нічого не добившись, рицар Сумного Образу повертається до своєї домівки. Тяжко захворівши фізично, він нарешті виліковується від божевілля і знову стає ідальго Алонсою Кіхана, який проголошує всі рицарські романи безглуздими дурницями і відрікається від них, як від надзвичайно шкідливих. У своєму заповіті герой позбавляє свою небогу спадщини, якщо та вийде заміж за чоловіка, який захоплюватиметься рицарськими романами.

Як слушно зауважував Іван Франко, твір Сервантеса був не тільки пародією на рицарські романи. Його багатство і загальнолюдське значення значно ширші, тому за різних періодів різні народи знаходили у ньому щось близьке саме їм за їхнього часу. Це багатство підтексту й робить роман таким довговічним і живим, а образи — вічними.

Перше, що підкреслює у творі Іван Франко, — реалістичне, правдиве відтворення життя тодішньої Іспанії. Сервантес зумів створити величезне епічне полотно сучасної йому соціальної дійсності, що відбилася крізь призму його власного світобачення і світорозуміння - інтелігента і гуманіста, збіднілого шляхтича, який добре запізнався зі злигоднями життя. Герої роману об’їздили всю Іспанію, пройшли через численні її села й міста, побували і в замках дворян, і серед бідного люду в шинках, на постоялих дворах, запізналися і з дном суспільства, з артистами і каторжниками, пастухами і злодіями, ченцями і наймитами, священиками й купцями, солдатами і лакеями. Письменник вводить читача до світу жалюгідного існування своїх персонажів серед злигоднів та біди, убогості й нещастя. В Іспанії, якою її бачить Сервантес, нема нічого, що було б варте похвали, нічого живого, енергійного, доброго - усюди горе й нужда. На шляхах країни похоронні процесії, каторжники, авантюристи, злочинці, бродяги-ченці, комедіанти, бідні селяни, хитрі власники постоялих дворів, пихаті дворяни, що глумляться над простим людом. Усі це - живі люди з їхніми характерами, звичаями, мораллю, способом життя. Навколо Дон Кіхота згруповано цілу галерею майстерно змальованих характерів - понад 650 персонажів, що репрезентують різні соціальні прошарки тогочасної Іспанії. Сервантес відображає народне життя нижчої та середньої верств суспільства в усій повноті та різноманітності.

Водночас письменник немилосердно і глибоко аналізує життя. Він розкриває нікчемність, жорстокість і безсердечність, безглуздість і нелюдяність тодішніх звичаїв та норм, абсурдність і ворожість людині тогочасної моралі. Він критикує дворянство і рицарство, які втратили колишнє благородство та любов до людей. Представники цих верств суспільства стали звироднілими та глумливими вельможами, відірваними від народу, перейнятими лише власними статками.

Завдаючи нищівного удару відродженим рицарським романам, Сервантес руйнував водночас і всю стару феодально-рицарську середньовічну культуру та суспільство, які втратили найголовніше - людяність, справедливість.

Образ Дон Кіхота. Критикуючи дійсність, письменник водночас висловлював гуманістичні ідеали та мрії про справедливе суспільство. Сервантес змалював не ідеального героя, але роман і в окремих епізодах, і всім ходом дії, і устами окремих героїв відтворює ренесансні ідеали та мрії в усій повноті, висловлюючи надзвичайно сміливі революційні для свого часу думки. їх проголошують різні персонажі: вигаданий арабо-ламанчський історик Сід Ахмет, бакалавр Самсон і, звичайно, — Дон Кіхот та Санчо Панса.

Образ Дон Кіхота вражає насамперед новаторством його трактування Сервантесом. Вперше так повно, всебічно та правдиво письменник змалював людину в її зв’язках зі світом, спілкуванні з іншими людьми.

Дон Кіхот за всієї своєї привабливості не є ідеальним героєм, його функції в романі різноманітні, і саме від них залежить трактування образу автором.

На початку роману він - носій старої феодально-рицарської культури, що вже віджила свій вік і стала шкідливою. Дон Кіхот намагається відродити те, що вже відмерло, і тому Сервантес змальовує його сатирично. Збіднілий ідальго, Дон Кіхот є в реальності Алонсою Кіхана, якому жалюгідних прибутків заледве вистачало на їжу та одяг. Він мав «лише списа на ратищі, старосвітського щита, худу шкапину та хорта-бігуна». Захопившись рицарськими романами, Алонсо втратив здатність бачити життя таким, яким воно є, і перетворився на Дон Кіхота, фактично збожеволів.

Та реальність не може бути такою, якою її вперто хоче бачити Дон Кіхот, і завдає йому удару за ударом, глузує з нього, робить його подвиги абсурдними і навіть шкідливими. Однак, виставляючи на посміховище божевільного героя, Сервантес не знущається з нього, а співчуває йому, бо у «подвигах» Дон Кіхота є щось дуже потрібне людям, але за інших обставин, коли життя не відштовхує фантазій та ідеалів благородної душі.

Так, герой Сервантеса - безумець, він приносить багато шкоди і собі, й іншим. Але він великодушний, добрий, гуманний, безкорисливий, людяний і милосердний, здатний на самопожертву в ім’я добра та справедливості, ладний служити людям, приносити їм користь, мудрий філософ-гуманіст, тому й викликає співчуття читачів. Його мудрість полягає не тільки в енциклопедичних знаннях з різних галузей наук (астрономічне вчення Птоломея, природничі теорії Плінія, філологічні тонкощі, юриспруденція, стародавня і нова історія, воєнна наука, теологія і навіть медицина), а і в гуманістичному змісті його суджень, що укладаються в людиноцентричний ренесансний світогляд. З цього погляду дає герой уроки читачам, щедро ділиться з ними думками про те, яким має бути життя, людина та якими — стосунки у суспільстві. З величезною сміливістю Сервантес за умови жорстокої іспанської інквізиції висловлює свої заповітні мрії, розгортає широку позитивну програму гуманізму. Так, збожеволівши, Дон Кіхот усе ж далекий від божевілля у своєму розумінні ідеального рицаря, яке викладає як науку Мандрованош Рицарства. Вона дуже близька до гуманістичного ідеалу всебічно і гармонійно розвиненої людини. Ось Дон Кіхот розповідає Лоренсові де Міранда, що рицар повинен володіти численними знаннями й уміннями з правознавства, богословства, медицини та фармакології, астрології й астрономії, математики, «мусить бути оздоблений усіма, скільки їх є, богопохвальними та кардинальними чеснотами,.. .мусить уміти плавати незгірше од людини-риби Ніколаса, вміти підкувати коня й полагодити сідло та збрую; і знову до високого вертаючи, — мусить пильно дотримувати віри Богові та дамі своїй, бути чистим у помислах, кріпким у слові, шляхетним у вчинках, доблесним у подвигах, витривалим у труднощах, милосердним супроти знедолених і, нарешті, мужнім поборником правди, готовим повсякчас за неї життя своє покласти».

Дон Кіхот над усе цінує і прославляє свободу. «Вольність... то один з найдорогоцінніших дарів, що небеса послали людям... за вольність, як і за честь, можна й треба життям своїм важити...»

Образ Дон Кіхота зітканий з гострих суперечностей: він мудрець і безумець; трагічний і комічний; кволий, немічний і водночас сповнений великої духовної сили, мужності та моці; бідний, вражає своєю щедрістю. Якесь лагідне світло робить цей образ привабливим, симпатичним, що дало привід одному з кращих його біографів, Рамону Леону Майнецу, сказати: «Чи не сам він був у житті найдосконалішим рицарем, чи не сам він жертвував собою заради людського блага, чи не сам він проявляв відважний героїзм, боровся з усіма перешкодами, з усіма впливами, всіма суспільними станами, обстоюючи правду?» Так, багато з власних переконань, своє бачення і розуміння світу, свої мрії та почування передав Сервантес улюбленому героєві.

Значення роману. Велика правда життя втілена письменником в образі Дон Кіхота, тому він однаково близький іспанцеві й українцеві, англійцеві чи людині будь-якої іншої національності. Був близьким упродовж століть і таким залишається й нині.

Глибоким реалізмом і народністю, гуманізмом і вірою в людину пройнятий роман Сервантеса, що ознаменував собою крок уперед у розвиткові літератури. Він набагато випередив свою добу - по-справжньому його зрозуміли лише у XVIII - XIX століттях. Тому роман має величезне значення: йому завдячує своїм життям новий європейський реалістичний роман, він започаткував розвиток роману-подорожі, до якого згодом зверталися Свіфт, Філдінг, Стерн, Смолетт, Діккенс, Гоголь та багато інших письменників світу. Образи роману стали вічними, увійшли у творчість численних митців: М. Унамуно написав «Житіє Дон Кіхота і Санча», Ж. Массне створив оперу «Дон Кіхот», а Р. Штраус - симфонічну поему, Т. Манн — есе «Мандрівка по морю з Дон Кіхотом», поети П.Верлен, Ц.К. Норвід, Д.Мережковський, Б.Грінченко присвятили образові Дон Кіхота свої вірші, І. Франко - віршований переказ роману Сервантеса «Пригоди Дон Кіхота».

Л-ра: Всесвітня література в середніх навчальних закладах України. – 2001. – № 11. – С. 50-51.

Біографія

Твори