Дон Кіхот як символ занепаду нації (Ще одне прочитання «вічного образу»)

О. В. Пронкевич

Це прочитання запропоноване іспанським філософом і публіцистом Раміро де Маесту, чиї книги з ідеологічних причин майже не відомі широкому українському загалу.

Дон Кіхот Раміро де Маесту — чи не найоригінальніша версія тлумачення смислів твору Сервантеса, яка побачила світ у той момент, коли представники іспанської літератури намагалися «наново переписати» безсмертний роман (тут варто згадати хоча б такі праці, як «Життя Дон Кіхота і Санчо» М. де Унамуно, «Шлях Дон Кіхота» Асоріна, «Роздуми про Дон Кіхота» Х. Ортеги-і-Гасета). Майже всі ці тексти відомі нашому читачеві або в оглядах (твір Унамуно докладно проаналізовано І.А. Тертерян), або в російських перекладах (есе Асоріна та Ортеги). І тільки з Дон Кіхотом Раміро де Маесту були певні проблеми, причина яких - у консервативній і навіть відверто реакційній політичній позиції письменника.

Його літературним дебютом стала публікація книги статей «У напрямку до іншої Іспанії» (1899), яка становила суміш марксистських та ніцшеанських ідей і закликала до рішучого оновлення країни. Пізніше погляди Маесту зазнали різких змін: у таких книгах, як «Дон Кіхот, Дон Хуан і Селестіна» (1926) і «На захист іспанідад» (1934), письменник виступає проти європеїзації Іспанії, підтримує політичну диктатуру. З початком громадянської війни республіканці заарештували його й розстріляли як одного з прихильників фашизму. Сказаного достатньо, щоб зрозуміти, чому за радянських часів на праці Маесту було накладено табу.

Рицарю Сумного Образу присвячується один із трьох розділів книги Раміро де Маесту «Дон Кіхот, Дон Хуан і Селестіна». Щоб правильно зрозуміти її смисл, необхідно хоча б у загальних рисах знати історико-літературний контекст. Письменник входив до так званого «покоління 1898 року», відомого також як покоління катастрофи, тому що філософи, прозаїки, поети, які до нього належали, мали вплив на іспанське духовне життя саме 1898 p., після втрати країною останніх колоній (Куби і Філіппін) внаслідок війни зі США. Воєнні невдачі спричинили гостру ідеологічну кризу, під час якої іспанці відчули щось на зразок комплексу меншовартості.

Своє завдання «покоління 1898 року» вбачало у пошуку шляхів виходу з кризи з метою повернення Іспанії величі, якою вона пишалася за часів «золотого віку», і закладення основ її відродження. Представники «покоління» (Мігель Анхель Ганівет, Мігель де Унамуно, Раміро де Маесту, Рамон дель Вальє Інклан, Піо Бароха, Асорін, Антоніо Мачадо) розробляли спеціальні тактики стимулювання суспільної свідомості з метою виховання у співвітчизників почуття національної гідності. Однією з таких тактик стало переосмислення образів класичної іспанської літератури Середньовіччя, Відродження і бароко.

Для Раміро де Маесту Дон Кіхот, Дон Хуан або Селестіна

не просто витвори уяви, а символічні образи, які акумулюють перемоги й поразки народного духу, тож належать усьому народові, усьому людству. Раміро де Маесту визнає певну іманентність прекрасного, але водночас проголошує його невіддільність від моральної проблематики. «Факт, що всі, повторюю, всі великі витвори красного письменства, образи і ситуації постають перед нами насамперед навантаженими проблемами моральними, не піддається жодному сумніву», — каже він і далі зазначає: «Гра уяви не є вільною. Її діти не народжуються самі по собі, а утворюються з реальних елементів, підкоряючись імпульсам тих речей, які ми любимо і яких намагаємося уникнути...» Світ уяви, за всіх його відмінностей від світу реального, «народжується для того, щоб впливати на дійсність, як і всі інші творіння людини», бо вони «є для нас реальностями більш глибокими, ніж деякі живі істоти».

Раміро де Маесту посилається на Шопенгауера, який стверджував, що явища естетичні не базуються на випадкових, окремих причинах. Вони самодостатні, бо є дітьми вічності. їхнє призначення - розповідати не про історичне, а про позачасові властивості людини, про її вічні моральні проблеми, про її позитивний і негативний досвід. «Вони розповідають не про чиюсь, а про нашу власну реальність або про можливий сценарій нашого життя, з яким ми співвідносимо, бажаючи чи не бажаючи цього, наші власні проблеми. їхня простота не має іншої мети, крім представлення з ясністю вічного конфлікту між ідеалом і реальністю, пристрастю та обов’язком».

Отже, образи Дон Кіхота, Дон Хуана, Селестіни, багатьох інших - моделі споконвічних моральних проблем, «які чекають на розв’язання...». І «коли ми їх розв’яжемо, якщо нам вдасться це зробити, вони перетворяться на повчальний життєвий досвід, тому що не є чистими абстракціями, а частиною нашої інтуїції та емоцій, частиною самого життя». З погляду Раміро де Маесту, вони - оновлені міфи, які допомагають людині утворити ідеал. «Простота мистецтва, - пише мислитель, — дає нам змогу орієнтуватися в складнощах життя. Ми ясно бачимо, і прийде день, коли зникнуть сумніви, заспівають птахи і зрадіє світ: нарешті настане час діяти». Отже, наслідком прочитання «вічних образів» повинен стати самоаналіз, але не такий, що вбиває, а, навпаки, такий, що стимулює бажання діяти, тому що вказує на вади й обмеженість людини, а також на шляхи самовдосконалення.

Першим іспанським національним міфом, який реконструює Раміро де Маесту, є Дон Кіхот. У книзі Сервантеса мислитель бачить ключ до минулого, «в якому причина сучасних негараздів». Найбільший з них - втрата іспанським народом волі, енергії, здатності творити власну долю попри всі випробування. В цьому плані Дон Кіхот був першим іспанським декадентом, а його пригоди - повчання майбутнім поколінням, застереження від тих помилок, які призвели іспанську націю до занепаду.

Називаючи Дон Кіхота «декадентом», Раміро де Маесту вкладає в це поняття інше значення, ніж те, яке було поширене за часів «кінця віку». Він тлумачить декаданс як останній акт життєвої драми будь-якого організму. «Індивіди й народи проходять протягом життя період розвитку, становлення і варварства, далі йде етап зрілості, апогею і повноти, і завершальною фазою є втомленість, старість і занепад (декаданс)».

Перший етап розвитку характеризується жагою діяльності, суперечливою і бурхливою грою прагнень; під час зрілості «ідеал врівноважує різноманітні імпульси» і спрямовує їх в одне річище, знаходить баланс між засобами та цілями; час декадансу (занепаду) визначається тим, що людина визнає свою поразку перед недосяжним ідеалом, вона вже не може тверезо співвідносити вибір засобів з метою, і тому реальність завдає поразки її очікуванням.

Отже, за Раміро де Масту, декаданс, занепад - це насамперед старість духу і тіла, конфлікт між ідеальними уявленнями індивіда про себе, що подумки бачить себе молодим і сильним, та його реальними можливостями, вже давно виснаженими. Саме в цьому полягає трагедія Дон Кіхота, а також і загальнонаціональний та загальнолюдський смисл цього «вічного образу».

Аби краще пояснити свою думку, Раміро де Маесту переглядає одну з найпопулярніших версій інтерпретації роману Сервантеса - протиставлення Гамлета і Дон Кіхота, запропоноване Тургенєвим, який бачив у першому втілення безсилості, сумніву й знання, а в другому - ентузіазм віри, уособлення ідеалізму й творчості. Раміро де Маесту виступає проти такого розуміння художніх текстів, звинувачуючи автора «Батьків і дітей» в «осучасненні» творів Шекспіра й Сервантеса. Щоб поглянути на добре відомі твори свіжим поглядом, філософ запрошує повернутися на кілька століть у минуле і спробувати уявити, як саме вони могли сприйматися глядачами і читачами початку XVII століття.

На думку Раміро де Маесту, в Англії й Іспанії в той момент були різні духовні ситуації: якщо перша країна була у фазі молодості, тільки починала робити перші кроки на шляху до майбутньої імперської величі, то в другій відчувалася тотальна криза, наслідком якої стало перетворення на третьорядну державу. Іспанська імперія зовні ще була розкішною та всевладною, але прояви її розкладу вже давалися взнаки. Ключовою подією в цьому плані став розгром англійцями Великої іспанської армади. Довготривалі релігійні війни в Європі виснажували внутрішні сили королівства. Отже, надмірна експлуатація духовних і матеріальних ресурсів Іспанії заради загальнолюдських, загальнохристиянських завдань і нехтування національними інтересами спричинили той стан втомленості, який почав охоплювати суспільство.

Шекспір і Сервантес стали голосами своїх народів. Споглядаючи поневіряння принца данського, англійці наснажувалися творчою енергією, бажанням жити, діяти. Висловлюючись сучасною мовою, шекспірівська трагедія підтримувала і без того високий рівень пасіонарності англійського суспільства. Ефект «Дон Кіхота» був протилежним: «витівки героя заспокоювали» читача. Глузування з рицарства та його чеснот є знущанням з ідеалу активної людини. «Трагічний подих шекспірівського твору, — пише Маесту,

проникає в наш дух, стимулює його, дає поштовх до дії; комізм сервантесівського роману послаблює наші сили і запрошує нас відпочити».

Кризовий стан іспанського суспільства, його старість і втомленість віддзеркалює й доля творця «Дон Кіхота» - Мігеля де Сервантеса Сааведри, котрий, пишучи свій твір, перебував у фазі занепаду, а його роман підбивав підсумки багаторічним безплідним спробам автора утвердити себе в найпрестижніших на той час ролях: військового, державного службовця, коханця і, нарешті, письменника. Раміро де Маесту належить до тих дослідників літератури, які вважають Сервантеса невдахою. Для такого сумного висновку є чимало підстав: Сервантес досяг чималих успіхів і виявив непересічні здібності й людські якості (герой війни, відважний чоловік із залізною волею, геніальний прозаїк і вдатний драматург), але жодна з тих перемог не дістала належного визнання за його життя. Розбитий, розчарований та ще й ув’язнений, у віці за п’ятдесят він сідає за написання «Дон Кіхота», який стає свідченням його старіння. Саме тому, зазначає Маесту, рицарські амбіції і пригоди Рицаря Сумного Образу письменник змальовує смішними. На думку іспанського критика, Сервантес шукав у своїй книзі забуття, відпочинку, а не кликав на бій.

Отже, історія Дон Кіхота - це різновид міфу про літнього героя: душа ще переповнена амбіціями, а сил для їхнього здійснення вже немає, і сутність драми полягає в тому, що індивід (народ, окремий колектив) не помічає, відмовляється помічати, визнати свій вік, і продовжує поводитись як юнак. Але це не єдиний смисл «вічного образу». На думку Раміро де Маесту, Дон Кіхот є також символом і «прототипом любові, найвищої космічної любові, любові на всі часи...» «Будь-який великий закоханий завжди сіятиме добро на землі і намагатиметься встановити на ній «золотий вік» під час віку «залізного». З іншого боку, Дон Кіхот є символом любові безсилої. Маесту пише, що коли ми вважаємо книгу Сервантеса таким «твором, у якому іспанці повинні шукати натхнення, коли їх охоплює втомленість і вони шукають духовного відновлення», тоді мусимо визнати за нею ще один урок: «Данте ошукував людей, коли казав, що любов надає рухові сонцю і зіркам. Любов без сили нічого не в змозі зсунути з місця, і щоб виміряти власні сили, нам треба навчитися бачити речі такими, якими вони є. Інтелектуальна чесність - наш найперший обов’язок перед собою. Удавати, що вітряки - це велетні, не тільки галюцинації, а й гріх».

Отже, для Раміро де Маесту роман Сервантеса «Дон Кіхот» - це дзеркало, в якому іспанці бачать занепад власного духу. А водночас і гіркі ліки, засіб їхнього внутрішнього подолання немочі, розслабленості, повернення до ідеалу. У цьому, вважає філософ, полягає третій, цього разу позитивний, смисл міфу про Дон Кіхота. Чи згодні ви з такою інтерпретацією образу?

Бібліографія праць, присвячених дослідженню образу Дон Кіхота у світовій та українській літературі:

Багно В.Е. Дорогами Дон Кихота. - М., 1988.
Дон Кихот і Сервантес в произведениях мировой литературы. Библиография // Сервантесовские чтения. - Л., 1985.
Сервантес и проблеми розвитку європейської прози. - Львів, 2000 (див. публікації: В. Дмитренко, яка розглядає внесок І. Франка в популяризацію роману «Дон Кіхот» в Україні; М. Гольберга про використання образу Дон Кіхота в поезіях М. Рильського, М. Семенка, П. Дорошка, В. Коротича, Л. Костенко; бібліографічний покажчик «Мігель де Сервантес Сааведра в українських перекладах», укладений М. Морозом, та ін.).
Тертерян И.Є. Философско-психологическое истолкование образа Дон Кихота и борьба идей в Испании XX века // Сервантес и всемирная литература. - М., 1969.
Церна Г. Творче переосмислення «вічних образів» в українській літературі 1920-х років. Автореферат. - Кіровоград, 2001. (Образ Дон Кіхота в п’єсах М. Куліша «Народний Малахій» і «Вічний бунт», О. Олеся «Земля обітована», Я. Галана «Дон Кіхот із Еттенгайма», повісті Ю. Яновського «Байгород»).

Л-ра: Всесвітня література в середніх навчальних закладах України. – 2001. – № 11. – С. 52-53.

Біографія

Твори