19.11.2023

Міґель де Сервантес (Miguel de Cervantes)

Більший за самого себе

Іван Дзюба

«Не звиклі до таких речей, вони дивилися на Дон Кіхота і дивувалися, бо то, здавалося, була якась опрічна від інших людина».
(Мігель де Сервантес Сааведра)

Немає речей менше знаних, ніж речі загальновідомі. Шедеври світової літератури посідають не вельми безпечний привілей бути в усіх на вустах, навіть не доходячи до серця. Коли спрагу можна походеньки втамувати склянкою газованої води, не кожен шукатиме джерельної.

Кому не звісно, що таке «Дон Кіхот» і хто такий завзятий ідальго Дон Кіхот Ламанчський? Перший-ліпший школяр, якщо тільки в нього пристойна успішність з літератури і не зовсім кволий язик, достеменно з'ясує, що великий Сервантес створив нищівну пародію на відірвані від життя рицарські романи, а в Рицарі Сумного Образу висміяв людину, яка втратила чуття реальності і силкується повернути назад недоторкальне колесо історії (що на нього так люблять посилатися всякі потрошителі людства) і відтак заслуговує чималої зневаги як така, що їй випадають гулі й синці, а зовсім не пироги й млинці.

Не обов'язково було вводити в ранг державної мудрості приснопам’ятне: Дон Кіхоти тому й звуться Дон Кіхотами, що вони позбавлені елементарного чуття історичної реальності, — цю вестибулярну істину нормально зорієнтовані особні знали самі по собі кендюшним знаттям, і з тих самих недовідомих давен, що й історіософські застереження типу «Ночвами моря не перепливеш» або «Пугою обуха не пересічеш». Бо не конче треба бути великим політиком, а досить бути добрим громадянином, аби змикитити, що й до чого. Як казав у романі той сугубо обдарований чуттям історичної реальності корчмар: «Не такий я дурний, щоб у мандровані рицарі шитися. Я ж таки бачу, що тепер інший світ настав». Або як радила Дон Кіхотові його сердечна і прісносуща небога: «Тільки нащо ото вам, дядю, здалися ті бої та двобої? Чи не краше тихомирно домонтарювати, аніж світами з доброго дива блукати та якогось печеного льоду шукати? Не один-бо, знаєте, по вовну йде, а сам вертається стрижений». Мовляли, що Дон Кіхот запізнився народитися, втрапив не в свою добу. Але ж у всі часи не підупадала мудрість: «Нема дурних», а тому в усі часи Дон Кіхоти й були Дон Кіхотами. Вони наче спеціально для того «самозапроваджувалися», щоб їхні яснодумні й кмітливі земляки, котрі не заатаковували вітряків і не допинали Масембрінового шолома, мали винагороду за свою непохитну нормальність і могли «непомалу» (як любить висловлюватися перекладач «Дон Кіхота» М. Лукаш) втішатися свідомістю того, що є істоти, «здатні наслідувати їх і тому з усіх поглядів жалюгідні.

І що цікаво: чим мізерніший траплявся читач, тим сердечніше він потішався над Дон Кіхотом, аж добрів і великодушнів.

А Байрон чомусь не сміявся: «З усіх повістей це найпечальніша...».

А Гейне з дитинства плакав, коли читав, як переміг Дон Кіхота мерзенний цирульник Самсон Караско, і в зрілому віці «на фатальних роздоріжжях» свого серця прикликав образ «худорлявого рицаря»...

А Ейнштейн, якого не без підстав (і не всупереч його самооцінці) вважали за Дон Кіхота, черпав наснагу в цьому образі...

А... та продовжувати цей список можна без кінця, починається ж він з самого Сервантеса: «Для мене одного народився Дон Кіхот, а я народився для нього...».

Втім, можна прийняти беззастережно тільки другу половину твердження. Перша — потребує сьогодні уточнень. «Ідея Дон Кіхота не належить добі Сервантеса, вона загальнолюдська, вічна ідея» (Бєлінський). Певно, Дон Кіхот назрівав ще з тих незнаних, загублених у темряві праісторії часів, коли малосила й самітня в тлумі людина вперше, може, невміло, але чесно стала супроти тріумфуючої неправди, — і не скінчиться він доти, доки не затреться різниця між добром і злом, або, як казав той же Бєлінський, «поки люди не розбіжаться по лісах».

Так чи інакше Дон Кіхот продовжувався у Філдінга і Гуцкова, у Достоєвського (князь Мишкін) і Голсуорсі, у Гюго і Роллана, у Тургенєва і Чехова, в ідеалістах романтизму початку XIX ст., в «зайвих людях», в незліченних «диваках», в химерниках та «ідіотах» усіх літератур світу. Крім того, Дон Кіхот продовжується і «наростає» в усе нових і нових поколіннях, які безпосередньо чи опосередковано до нього звертаються і в яких він на будь-якій історичній та психологічній відстані «індукує» необчислимі рефлексії, що долучаються щоразу по-своєму до нагромадженого вселюдського сприйняття Дон Кіхота, — і в цій усе новій і новій хвилі сприймань у свою чергу розпросторюють образ Дон Кіхота, розповнюють його ореол, употужнюють його «гравітаційне поле». І все, пережите людством і людьми під знаком, під зіркою Дон Кіхота стає Дон Кіхотом — увіходить у зміст образу Дон Кіхота — для наступних поколінь.

Бо сьогодні Дон Кіхот — це вже не просто персонаж роману, писаного 360 років тому іспанцем Мігелем де Сервантесом Сааведра. Це щось незмірно більше: один з кількох єдино можливих і єдино неминучих символів уселюдського духу, автопортретів людства — як Прометей, Гамлет, Фауст — котрі творилися, творяться й творитимуться всією історією роду людського.

І тому з погляду соціально-психологічного (а не суто історико-літературознавчого) сказане про Дон Кіхота Байроном або Достоєвським, Гейне або Ейнштейном сьогодні для нас не менш важливе й правомочне, ніж сказане Сервантесом, а життя багатьох «мудрих безумців» має до вічної ідеї Дон Кіхота не менше відношення, ніж образ самого завзятого ідальго...

І коли, скажімо, Вінсент Ван Гог, до краю самовідданий у праці, непідвладний будь-якому своєкористію, зворушливо цнотливий і «кумедно» рицарський у ставленні до жінок, невідчаровно романтичний всупереч наукам життя, — раптом з'ясовує сталевим голосом монотеїста:

«Що ж до мене, то я знаю лише одне: найважливіше — це не ухилятися від свого обов'язку й не йти ні на які компроміси там, де мова заходить про нього. Обов'язок є щось абсолютне. А наслідки? Ми відповідаємо не за них, а за вчинений нами вибір — виконувати чи не виконувати свій обов'язок. Така точка зору — пряма протилежність принципові: мета виправдовує засоби» (Ван Гог, «Письма», М.-Л. 1966. стор. 190-191), — то хіба це не голос Дон Кіхота?

І коли Карлейль вивергав філіпіки на адресу тих, хто боїться бліх більше, ніж бога, кого клопоти поганого травлення непокоять прикріше, ніж лиха совість, хто вважає всесвіт за «вельми місткий баз для бидла і робітні, з просторими кухонними печами, їдальнями, де той розумний, хто вміє знайти собі місце», де «лише профіт та його втрата, пудинг та хвала йому, лише вони існують і залишаються видимі практичній людині» — то хіба це не той духовний максималізм, та відірваність від зоологічно-міщанського потопту, те трагічно високе розуміння світового життя, які подвигалися всіма Дон Кіхотами?

А коли Леся Українка на доброзичливі поради визнати певну «історичну реальність» чи «неминучість» і примиритися з нею відповідає:

«Мені морально неможливо признати політичну прірву (історичну, як казав Куліш) за прірву реальну, і поки я не скинулася спогаду про абсолютно невільну Україну, я не можу, не сила моя скинутися того, чого досі не скинулася при гірших умовах» (Леся Українка, Твори в п'яти томах, т. V, К. 1956, стор. 21), — хіба це не донкіхотська невідхильність громадянської честі й совісті, невідмовність від самого себе?

І чи не донкіхотська історична «легковірність», простодушний історичний оптимізм у радісно-патетичному провиді Ф. Шіллера: «Будівля маячні й сваволі впаде, вона повинна впасти, вона вже впала, як тільки ти впевнений у тому, що вона захиталася...» (Ф. Шиллер, Собр. соч., т. 6, cтор. 277).

А хіба не донкіхотами були ті незліченні — і голосні і безіменні — в світовій історії, хто ставили свою честь і славу своєї землі вище за добробут і саме життя? Дон Кіхотовим сучасникам його чуття честі й платонічне жадання слави здавалися смішними (хоч сам Сервантес бачить у цьому комічного не більше як патетичного й благородного), але ж були на шляхах людства епохи, коли честь і слава подвигали людей на неймовірні звершення, на необжиті висоти благородства. «Шукаючи собі честі, а князеві слави...»

Ось що пише на цю тему знаменитий французький соціолог-історик Тард у своїй «Соціальній логіці»: «Коли спартанський або афінський герой так легко жертвував своїм життям, щоб здобути швидкої слави в невеликій країні, то чинив це, бувши певен, що весь світ з усіма його невидимими силами дивиться на нього, що ці великі глядачі всього світу аплодують йому й луна від цих оплесків розлягається до нескінченності часів і просторів».

Ще раніше Монтеск'є і Гельвецій блискуче розкрили значення цього стимулу в суспільній історії, в людськім поступі, в розвитку наук, мистецтв і громадянськості; показали, що в суспільствах, де слава втрачає свою вагу й цінність, — занепадають соціальні поривання та моральність, тріумфує дух гендлярського практицизму й наївного або цинічного егоїзму. Звичайно, тут є певне перебільшення. Проте немає сумніву, що в ті епохи і в тих суспільствах, де культивувалася слава, вона була величезною силою етичного вдосконалення й духовної мобілізації, найдійовішою й найінтимнішою формою суспільного імперативу. І хто посміє сказати, що така громадянська слава є щось суєтне й мусить поступитися смиренному корисництву й знітливій самобезпеці?

...Недарма Тарас Шевченко, що так гостро відчував і переймався козацькою славою — не останньою серед слав людської історії — бачив трагедію в тому, що нащадки козаків забули, що воно таке слава, самопожертва.

Колосальна історична всеоб'ємність образу Дон Кіхота постає наочніше, коли придивлятися не тільки до генетично близьких фігур, але й до деяких інших духовних феноменів, котрі видаються явищами зовсім іншого порядку, але насправді посідають споріднену духовну домінанту.

Тут мені перш за все спадає на думку не хто інший, як Жанна д'Арк, найближча сусіда Дон Кіхотові в часі, просторі й... за душевною настановою, за візіями, за месіанським складом натури. Хай не оманює нас чисто формальна (для цього разу) відмінність між переможною й грізною дівою та смішним невстрійливим рицарем. Обмежуємо й неминуче (трохи казеннувате) заперечення: мовляв, перша діяла згідно з потребою й духом доби, то й виконала свою місію, тоді як другий чинив усупереч добі й зазнав краху своїх ілюзій.

Може, це й так (хоча хто зна, якою була б доба Жанни д’Арк без неї, чи не такою ж, як і Дон Кіхотова без Дон Кіхота), але це більше стосується самої лоби, зовнішніх обставин, а не внутрішніх стимулів людини, не самого типу її поведінки й орієнтації в світі і не тих позаособових, родових чинників, які в цій людині виявилися.

Бернард Шоу, який, перш ніж написати драматичну хроніку про Жанну д’Арк, глибоко студіював її добу та її особу, а також дотичні проблеми індивідуальної, соціальної та історичної психології, бачив одну з можливих розгадок тієї незбагненної постаті в дії так званих понадособових чинників, тобто тих суспільно-історичних та біологічних чинників, які зорієнтовані на глибоку еволюцію людського роду (еволюційний гін). Це нагадує думку Канта про те, що природа й історія користуються моральною істотою для осягнення лонадлюдської мети — загальної біологічної та космічної еволюції; що за лопомогою моральної істоти природа й історія можуть доконувати чинів, що набагато перевищують сили й можливості самої цієї істоти.

«Одначе є в історії сили, — пише Б. Шоу, — що послуговуються окремими особистостями задля цілей, які сягають набагато далі, аніж просте створення таких умов життя, за яких означені особистості квітли б, тішачись загальною повагою, безпекою та щастям в обстановці середнього гаразду... Існування таких сил підтверджується тим фактом, що люди бувають готові, дошукуючись знання або суспільних поліпшень, в результаті яких їм самим не стане ні на один гріш краще, але, може бути, навіть на кілька гривен гірше, — йти назутріч злидням, ганьбі, вигнанню, тюрмі, жорстокому поводженню і самій смерті».

Це і є абсолютний соціальний альтруїзм, який може мати широкий діапазон емоційно особових та вольових виражень — від грізного месіанства до блаженного самозречення, від хвилевого просвітлення подвижництва до грандіозно виплануваної і методично переведеної справи всього життя — і який може суб'єктивно мати під собою різні підстави, від стихійної потреби натури до раціоналістичних узасаднень, від колективних соціальних імпульсів до містичних об'явлень.

«Різноманітні способи, — каже далі той же Б. Шоу, — за допомогою яких наша фантазія драматизує вияви понадособових сил, складають проблему для психолога, а не для історика».

Фантазія Дон Кіхота драматизувала їх у формі рицарської традиції та рицарських видінь, смішних і безглуздих на погляд освіченого загалу, проте по-своєму потужних і патетичних. Набагато благороднішими і далеко не смішними, хоч не менш безглуздими як на тверезе око видіннями, тішилися і керувалися Сократ, Лютер, Сведенберг, Блейк, Жанна д'Арк...

Слухаймо, що говорить Жанна д'Арк у однойменній драматичній хроніці Бернарда Шоу (де її образ максимально наближено до історичного прототипу):

«Я ніколи не зречуся того, що бог подвигнув мене вчинити, і доконче здійсню все, що він мені наказав, всупереч волі всякої людини, що живе на землі».

Подібне ж не раз протягом роману виголошує Дон Кіхот (тільки часом посилається не на бога, а на свій рицарський імператив), і далеко не завжди Лото слова звучать комічно — часто гумор перевершується пафосом:

«Друже Санчо, чиню тобі відомо, що волею небес уродився я в цей залізний вік, аби на світі золотий вік... воскресити», «...спевнити... ту місію, що для неї небо послало мене на сей світ і заради якої я вступив у рицарський орден, до котрого належу, і обрікся захищати скривджених і обороняти слабо-сильних од утисків потужних і можних».

При такому «заряді» покликаності Дон Кіхот — кревна рідня всім великим подвижникам людської історії, а що він при тому прикрий невдаха і посміховище для ницоти — так річ у тім, що задум Сервантеса був ширенніший, многосторонніший і «діалектичніший»: він мав зразу сказати всю суперечну і важку правду про людство... Та про це — нижче. А поки що повернімося до попередньої теми.

Є ще одна вражаюча спільність між вигаданим Дон Кіхотом та дійсними великими диваками й подвижниками — чи то смішними, чи то трагічними — в історії людства. Власне, то вже стосується не їх самих, а їхніх взаємин із суспільством, ставлення до них навколишньої «правильної» маси і тверезої інтелектуальної еліти. Це ставлення далеко не обмежувалося самовдоволеним сміхом, як можна було б сподіватися, але включало в себе, по-перше, братолюбно-виховні зазіхання, по-друге, елемент неочевидної і незрозумілої збентеженості й тривоги за самих себе, якогось всеусвідомленого внутрішнього сорому. Обидва ці моменти вельми цікаві і невипадкові.

Згадаймо, як добрі приятелі Дон Кіхота з найкращих міркувань, самовіддано і винахідливо рятували його від чергових безумств, повертали до нормального трибу життя. Це ціла велика загальнолюдська тема! «Армії спасіння» в тому чи іншому вигляді існували завжди, і доброзичливці ніколи не дрімали. Бо тверезодумна, нормальна, лояльна людиноодиниця не попустить поруч себе очевидного і безпідставного відхилення від оптимального Держстандарту, не простить неповаги до здорового глузду — цього «святая святих» усякого спокою і порядку.

Проте напоумлення божевільних не завжди було справою окремих добродійників — ентузіастів, приват-вірнопідданців. У певні історичні епохи воно ставало предметом пильної державної політики, головним змістом діяльності цілих інституцій, асоціацій, конгрегацій тощо. Братолюбне рятування душ було місією всякої порядної інквізиції, яка чудово розуміла, що організоване суспільство не може дозволити собі розкіш відступити бодай одну душу дияволові, а мусить боротися за кожну людину до кінця. У це боговподобне діло вкладалася вся сила кебети й серця не останніх державних мужів.

«Жанно, ми всі стараємося врятувати вас», — каже (без сумніву, щиро) асесор Лядвеню. — Його преосвященство старається врятувати вас. Інквізитор не міг бути справедливішим до вас, навіть якби ви були його власною дочкою. Та ви засліплені жахливою гордовитістю й себепевністю».

А згадаймо, скільки довготривалих і невтомних зусиль доклали відпоручники милосердя й добромислія, щоб урятувати многогрішного єретика Джордано Бруно і навернути його на праву путь — і тільки його позбавлена всякої міри непоступливість і невдячність завели його на кострище (не відповідає історичним фактам тривіальне уявлення, буцімто інквізиція прагнула будь-що по-катівському розправитися з Джордано Бруно; навпаки, вона до останньої можливості силкувалася помиритися з ним, порозумітися, залагодити конфлікт і пішла на покарання тільки тоді, коли вже не залишилося інших засобів, коли Джордано Бруно відмовився від усякого компромісу).

Взагалі середньовічна боротьба за людину могла б стати темою спеціального історико-психологічного дослідження.

І цікаво, — якщо повернутися до Дон Кіхота — що все говорене і чинене Дон Кіхотовими друзями і дбахами, — розумне й логічне, а все чинене Дон Кіхотом — нерозумне й сміховинне, але заразом виходить, що вони — нікчеми, «небокоптителі», зникомий порох, а він — велет духу і проречник уселюдської совісті!

...Відомо, що «Дон Кіхот» був улюбленою книгою Ейнштейна протягом усього його життя, що химерна постать Рицаря Сумного Образу хвилювала і надила його, що друзі вважали його Дон Кіхотом і він сам собі в цьому при-знавався... Мені здається, тут є щось дуже значне, що виходить далеко за межі літературних смаків самого Ейнштейна або житейського жаргону його друзів. Йдеться про тип ставлення до життя, про лейтмотив самопочування в світі, про саму духовну структуру людини.

Ключем для розуміння цієї, на перший погляд, парадоксальної спорідненості можуть бути глибокі Ейнштейнові слова: «Моральні якості видатної людини мають, мабуть, більше значення для певного покоління і всього ходу історії, ніж чисто інтелектуальні досягнення» («Пам'яті Марії Кюрі», в книзі А. Ейнштейн. «Физика и реальность». М., 1965, стор. 116). Моральні цінності.

моральний критерій — це було найголовніше і єдино вирішальне для Ейнштейна, поза ними все втрачало свій сенс і свою привабливість, поза ними життя не мало радості. А коли такий підхід є не предметом епізодичних потягів та спасенних поривань, а самим світопочуванням людини, — то вже і є донкіхотство. І скільки зворушливих прикладів такого донкіхотства явило Ейнштейнове життя! Хто зна, чи маловідомий у нас моральний подвиг Ейнштейна значить для людства більше (як у це вірив він сам), ніж його наукові закриття. Бо, зрештою, наукові відкриття рано чи пізно, заразом чи поодинці гули б доконані іншими вченими, але яке щастя, що людина, котра їх здійснила, водночас явила світові істинну великість душі! «Слід, який залишить геній, — писав Жюль Мішле, — не тільки його творива. Це все його життя, де литі в одно простота, дитинність і доброта, вся краса його душевного обличчя, яке протягом ряду віків буде для людей джерелом морального оновлення. Можливо, те чи інше з його відкриттів і втратить значення по мірі поступу людства. Але його життя, яке здавалося сучасникам хибкою стороною генія і давало заздрісникам привід до глузування, навіки залишиться для світу 5езцінним скарбом, що втішає всі серця» (Жюль Мішле, «Народ», М., 1965, стор. 111).

Це альтернатива тому підходові, який вважає, буцім те, що не прощається дрібноті, проститься більшому, отже, він може попустити собі деякі напасті, що їх благодушний люд подарує йому за його превеликі заслуги. Таке свідчить тільки про дрібнодухість і злиденну пиху, далеку від справжньої величі душі.

Однак Ейнштейнова спорідненість з Дон Кіхотом не вичерпується етичним максималізмом. Вона зачіпає, хоч як це парадоксально, і сферу «чисто інтелектуальних досягнень». Адже і науковими своїми відкриттями Ейнштейн зобов'язаний своєму... донкіхотству! Не забуваймо, що саме в єдиній теорії поля колеги бачили донкіхотство. «Фізики мають мене за старого йолопа, але я переконаний, що в майбутньому розвиток фізики піде в іншому напрямку, ніж лосі»... Не випадково у творах Ейнштейна багато клинів з так званого «здорового глузду» (див., напр., «Діалог з приводу заперечень проти теорії відносності»; до речі, немало дошкульного на адресу «здорового глузду» сказали Нільс Бор, Луї де Бройль та інші великі фізики). Не випадково він вважав найбільш науковою якістю людського мислення... фантазію. Часом треба бути легковірним, щоб дійти до серйозного; треба вирватися з смертодайних обіймів «нормального» мислення, щоб мислити розумно; треба посідати дар святої сліпоти до незаперечної реальності, щоб побачити реальність вищу й істиннішу. Так Дон Кіхот, котрий дивовижно не бачив і не розумів того, що бачили й розуміли всі, — бачив і осягнув зате щось незмірно більше, важливіше і триваліше, щось таке, що хвилюватиме і надихатиме людство довіку.

Роман Сервантеса — книга невичерпна. Можна було б говорити ще про загато духовних з'явиськ і феноменів, які увиразнюють вселенські параметри Дон Кіхота. Тут залишається ще тільки підкреслити, що фігура Рицаря Сумного Образу не була б такою великою і «останньою» правдою про благородство і жалюгідність людини в світі, коли б не та психологічна істинність і непреложна відкриттєвість, яка не боїться многовимірності, суперечності і навальних контрастів. Сервантес занадто добре знає людську натуру, щоб його Дон Кіхот не був у своїй скрайній чесності водночас і простодушно хитруватий і не залишав для себе дитячих лазівок від своєї ж тиранічної принциповості; і в саме його химородство часом вплітається елемент «незлоякісної» розрахованості. При всій своїй природній доброті Дон Кіхот не такий уже лагідний, як здається. Як і в усякого фанатика, милосердя та правдолюбство уживаються в нього з нетерпимістю; запроваджуючи свої ідеали, підпорядковуючи їм життя, він, може, й не зупинився б перед насильством та несвідомою жорстокістю. Тут Сервантес геніально збагнув кромішну діалектику людської натури; всяка одержимість, всякий моноідеїзм можуть бути зв'язані з більшим чи меншим елементом свідомої чи несвідомої нетерпимості, але без них не було б і найсвітліших поривань і найблагородніших доброчинств. Тріумфуючий Дон Кіхот що диктує закони світові, певно, міг би бути страшним, але Дон Кіхот, що виступає проти всього світу (за цей же світ) — прекрасний.

Нарешті, глибока і гірка мудрість, підсумок життєвого досвіду й вічна алегорія закладені в тому, що всі добродійні Дон Кіхотові «починання кінчаються пресумно, дають протилежний його намірам результат і ставляті його на глум юрби.

Це не найменший з тих всьогосвітніх болів, якими пронизаний роман Сервантеса.

А заразом усе це і є те, що дало право Достоєвському сказати про «Дон Кіхота»:

«У всьому світі немає глибшого й сильнішого твору за цей. Це поки що останнє і найбільше слово людської думки, це найгіркіша іронія, яку тільки могла висловити людина, і якби скінчилася земля, і спитали б там десь людей «Що ви, чи зрозуміли ваше життя на землі і який про нього зробили висновок?» — то людина могла б мовчки подати «Дон Кіхота»: «Ось мій висновок про життя і чи можете ви за нього осудити мене?»

Л-ра: Сучасність. – 1995. – № 7-8 – С. 82-88.

Біографія

Твори