Роман Армана Лану «Коли море відступає»
К. Д. Тимофєєва
Роман «Коли море відступає», за який у 1963 р. Армана Лану було нагороджено Гонкурівською премією, — остання частина трилогії «Божевільна Марго».
Третя частина — найбільш складний за ідейним змістом і архітектонікою, найбільш суперечливий роман. Не випадково французька критика то називає його кращим і навіть класичним романом про другу світову війну (А. Ремакль) то вбачає в ньому повторення всього, що було сказано воєнним романом (П. Вандром). А. Вюрмсер, високо оцінюючи актуальність, ідейний зміст роману і майстерність письменника, разом із тим відмічає вплив буржуазної філософії і літературної моди, що особливо позначився на формі роману. «У вашому романі, — писав він, звертаючись до письменника, — наявні всі інгредієнти сучасного рецепту: психоаналіз, божевілля, алкоголь, еротизм...».
Критик Моріс Марк вважає, що оптимістичний кінець роману логічно не випливає з розкритого характеру, а є насильницьким актом автора. Вітчизняний дослідник проф. T. К. Якимович також вважає, що еволюція головного героя роману затінюється психоаналітичними мотивами, хоча «Лану далекий від фрейдистського або неофрейдистського розуміння психоаналізу».
Розглянувши спосіб розкриття характеру у романі Лану «Коли море відступає», можна деякою мірою відповісти на суперечливі питання щодо творчого методу письменника і місця його роману в сучасній літературі.
У напруженій ситуації п’ятдесятих років не так давно переможені французи особливо гостро сприймають ремілітаризацію Німеччини, колоніальні війни і прагнення де Голля до особистої влади. Хвиля протесту проти загрози війни захопила всі шари населення, а воєнна тема стала в центрі уваги усіх літературних напрямків. Головне місце в літературі про війну належить роману, що розповів про тяжкі переживання всіх чесних французів у ганебний період «дивної війни», про страхіття концентраційних таборів і про безмежну мужність патріотів, яких не зламало фашистське насильство.
Роман критичного реалізму темою війни й розпаду буржуазної сім’ї у післявоєнне двадцятиріччя ще раз довів свою життєвість.
В останньому романі трилогії Лану поряд з основною темою звучить ще ряд інших тем, відомих із ранніх його творів: це тема кохання, чоловічої дружби, пошуки вірних шляхів у житті. Всі ці теми розкриваються у зв’язку з життям одного героя, навіть у двох невеликих періодах життя героя: епізоді війни — висадкою союзних військ у Нормандії 1944 р. і його подорожжю по Нормандії влітку 1960 р.
Епіграф — слова Курціо Малапарте: «Я не знав, що для тих, хто воював, війна ніколи не закінчується», відкриває перспективу роману.
З експозиції, поданої у вигляді замітки з газети, дізнаємось, що в редакції газети відбулася зустріч з канадськими французами, які приїхали до Франції познайомитися зі своїми далекими родичами. Серед них — учасник висадки союзних військ Абель Леклерк. Щось не ладиться в житті Абеля, він постійно відчуває якесь незадоволення. Іноді йому здається, що він втрачає глузд, що його життя руйнується, «як норманські хатки, що, витримавши бомбардування, раптом валилися від легенького вітру». Життя не надовго замазує «тріщину» в його свідомості, і він «пливе за течією», щоб згодом знову все повторилося. Зовні наче немає причин для такого невдоволення: він незалежний, працює на радіо, «кидає слова на вітер», як він сам говорить.
Згідно із задумом автора Абель слабує на «хворобу війни». Цей неусвідомлений неспокій, тривога, напруженість, на думку Лану, є не що інше, як розбуджені війною інстинкти первісної людини. «Інстинкти солдата, що загострилися в 1944 році в Нормандії і які в мирні часи були йому, власне кажучи, не потрібні, з часом так і не відмерли». Крім цього, десь у нього в півсвідомості живуть ще картини смерті. Пояснюючи задум твору, Лану наполягає, що його роман можна зрозуміти лише в світлі психоаналізу. «Подібно до всіх, хто воював, Абель хворий на війну. Як і всі, хто був затягнутий у катастрофу, він відчував, що його нездоланно ваблять місця цієї катастрофи. Насильницька смерть по-чаклунськи впливає на людей, довго їх переслідує». Ось такою людиною, що перебуває в полоні смерті, повинен стати герой Лану в романі. А оскільки «комплекс війни» — явище суто біологічне, позбутися його можна лише завдяки власним зусиллям — зовсім як у психоаналізі: витіснити жахливі видіння з півсвідомості в свідомість, щоб ще раз їх пережити і звільнитися від них. Згадати, щоб забути.
«Психоаналіз, — пише Фрейд, — прагне до того, щоб привести витіснений із півсвідомості матеріал у свідомість». А. Лану використовує фрейдівську ідею «витіснення» як принцип побудови сюжету: він приводить свого героя на пляжі, де висаджувалися союзні війська, щоб вилікувати його від «хвороби війни». Це є фрейдівський метод звернення до пам’яті. Але зразу видно, наскільки не схожі пацієнти у психоаналітика З. Фрейда і письменника А. Лану. «Наші істеричні хворі страждають спогадами, — пише Фрейд, — всі невротики й істеричні люди не можуть позбутися минулого і заради нього залишають без уваги дійсність і сучасність».
Але Абелю зовсім не байдужа навколишня дійсність. Чи можливо залишити поза увагою те, що йому, учаснику війни, доводиться деякий час жити випадковими заробітками, навіть працювати в морзі: адже на радіо на нього ніхто не чекав. Мирний час ошукав його сподівання, він виявився зовсім не таким чудовим, яким уявлявся дев’ятнадцятирічним молодикам, коли їх підбадьорювали гучними гаслами про волю, героїзм, ідеали. Слова були кинуті на вітер, а в житті «все продовжується: газети, радіо, холестерин, гасла, щастя в кредит і майбутня війна», думає він. У мирному Квебеку, де ніщо не нагадує йому про війну, Абель ніби відірвався від свого минулого і не намагається зв’язати те нове, що з’явилося в його настроях, з досвідом, набутим під час війни. Минуле витіснилося щоденними клопотами і притаїлося десь у півсвідомості, а зовні вириваються лише роздратованість, недовір’я і цинізм.
Шістнадцять років опісля Абель супроводжує в Нормандію Валерію, наречену свого вбитого на війні друга, обіцяючи їй знайти могилу відданого коханого і «героя» Жака, яким він весь час постає в уяві Валерії. Абель знає, що цієї могили не існує, і він, подібно до Люка з роману Лану «Ковчег божевільних», не схильний поетизувати ні життя, ні смерть друга. Жак дбайливо беріг фотографію нареченої, не нехтуючи однак коханням не дуже вибагливих квебеоських і англійських міщаночок. Він був одним із тисяч молодих канадців, які не зовсім розуміли, за що вони вмирали на цій далекій батьківщині своїх предків. Він чесно воював, але історія не визнала його військової доблесті: поранений Жак загинув під колесами канадських машин. Абель був проти всякого насильства над правдою, але все ж не наважувався дегероїзувати в очах Валерії смерть Жака: важко й даремно говорити про війну з людьми, які знають про це лише з газетних повідомлень.
Це друга причина його збентеження. Але і вона, як бачимо, не має нічого спільного з потягом до смерті, як однієї із основ, на якій Фрейд будує духовне життя індивідуума. Що ж мучить цього дужого чоловіка? Тільки тут, у Нормандії, Абель відчуває настирливість своїх спогадів. На землі, де пролита кров, панує брехня. І як боляче стає за ошукані сподівання! Тут на кожному кроці він зустрічається сам з собою — дев’ятнадцятирічним піхотинцем шод’єрського полку. Перша така зустріч відбулася в музеї Арроманша на постійно діючій виставці, присвяченій висадці союзників. Щойно в натовпі він слухав пояснення гіда, до нього доносились чиїсь репліки, сміх. Аж ось погасили світло, і він побачив на екрані червневий світанок 1944 року. Раптово згадується йому подібний світанок у мирному Квебеку. Але Абелю нічого згадати з довоєнного життя: було дитинство і війна. На екрані гудуть літаки, і Абель мимоволі включається у війну: перший обстріл, перший страх, перша відраза до війни. Так, протягом всього роману герой постійно повертатиметься до видінь минулого. Це чергування картин миру і війни становить сюжет роману.
Своєрідна композиція роману пояснюється особливостями характеру, створеного письменником.
В Нормандії Абель Леклерк живе спогадами, він не може позбутися настирливих видінь війни. Минуле для нього не закінчується. Однак воно не пригнічує Абеля тим страхітливим тягарем, від якого страждають пацієнти Фрейда, а випливає з цілком природних для здорової людини асоціацій. Ці спогади приходять часто: кожна п’ядь землі в Нормандії нагадує йому про пережите. Іноді буває досить якоїсь дрібниці: слова, знайомої мелодії, щоб повернути героя в минуле. Картини війни, що виникають в його пам’яті, надзвичайно виразні. На відміну від психоаналітиків, для Лану немає потреби докопуватися до самих глибин підсвідомого. Все надзвичайно живе в пам’яті героя. Це дуже переконливо підкреслюється формою теперішнього часу дієслова, що переважає в описах «припливів пам’яті» героя. В них немає нічого від «потоку свідомості», який у М. Пруста робить крихкою навіть саму фразу. Лану кінематографічно формує спогади героя: кадрами або вставною новелою, як, наприклад, розповідь про загибель Жака.
В картинах війни Лану часто використовує натуралістичні деталі (людина-смолоскип, людина без скальпа). Ці деталі несуть подвійне ідейне і художнє навантаження: з одного боку, вони покликані підкреслити трагічне сприйняття героєм війни, показати її жорстокість і абсурдність, а з другого — відмітити не менш трагічну невідповідність минулого і сучасного: відпрасовані уніформи манекенів у музеї Арроманша і убогі, покалічені воїни, що шкандибають під час свята за прапорами. В пам’яті Абеля живе пекло, а на всьому шляху в Нормандії йому зустрічаються «містечка, змащені сальцем ситенького мирного життя». І якщо в Квебеку Абель не міг зв’язати сучасне з минулим, не міг пояснити свого душевного збентеження, то в Нормандії у нього в свідомості прокладається місток від минулого до сучасного. Поки що це тільки питання: для чого були потрібні такі жертви, чим. вони виправдані, якщо навіть норманці забули, що під кожним містом, кожним селом поховане інше місто, інше село; якщо не всюди ще загоїлися рани на землі, але загоїлися в серці, якщо на відшкодуванні збитків, спричинених війною, нажилися аптекарі і комерсанти, а біля пам’ятника героям війни сушать сіті для ловлі креветок, що розжиріли на трупах.
Брехня, шахрайство, хабарництво і всі зловживання, які він спостерігав у Нормандії, ніяк не пов’язуються із тим уявленням про волю, за яку Жак заплатив життям. Воля — це брехня, існує тільки свобода купівлі-продажу, — робить висновок герой. Баркас «Свобода», що стоїть біля причалу, по асоціації наводить його на думку: «свободу тримають на мотузку».
В дев’ятнадцять років, коли Абель з Жаком билися пліч-о-пліч, то Абелю такі думки навіть у голову не приходили. Виходить, за минулі шістнадцять років життя дало йому лише єдине — почуття гіркоти. І викликане воно не якимись інстинктами, що їх в ньому розбурхала війна, а забуттям, егоїзмом звільнених норманців, цілком відвертою невідповідністю дійсності тому ідеалові волі, за яку він боровся. Лану привів Леклерка в Нормандію, щоб остаточно довести залежність «хвороби» героя від біологічних комплексів, але всупереч намаганням автора саме в Нормандії ця «хвороба» виявила свій соціальний характер. З допомогою минулого в романі Лану перевіряється сучасне. Його герой живе одночасно в минулому і теперішньому. На лінії перетину цих двох площин часу, в яких розкривається характер, виникло питання, звернене у майбутнє.
Не взмозі знайти відповіді на ті питання, що мучать його, Абель ховає свою гіркоту під личину циніка і залишає її кальвадосом. У літературі ми вже зустрічалися з подібними героями, незадоволеними, цинічними, морально не влаштованими. На пам’ять приходить «втрачене покоління» Хемінгуея, Ремарка, Олдінгтона і покоління «тих, що повернулися», галерею образів яких у французькій літературі відкриває Антонєн Блонд Ельзи Тріоле. На цьому, мабуть, і закінчується духовна спорідненість Леклерка з попередніми поколіннями. Він живе в інший час. У світі неспокійно: війна в Конго, в Алжирі, расизм; ще хтось поночі малює свастики на пам’ятникові загиблим. А Леклерк віч-на-віч з іншим, особливо важливим для нього питанням: що ж буде, якщо все повториться? Цього питання не ставили собі герої «втраченого покоління», вони жили фронтовою дружбою, коханням, а світ навколо них гинув і готувався до нової війни.
Сумніви і протиріччя супроводжують Абеля на всьому шляху в Нормандії. На кожній сторінці перших двох розділів йому загрожує небезпека зісковзнути в болото недовір’я і відчаю. Але він тільки лютіше стискує кулаки і ще наполегливіше шукає Долину смерті, де загинув Жак.
Наполегливість натури героя, пошуки сенсу життя — це не тільки риса створюваного характеру. Це також позиція самого письменника, який на відміну від Генріха Белля не бажає миритися з існуючим порядком. Позиція Белля, його «органічна неспроможність покластися на силу і волю людини» виразно відображена в характері його героя, «людини з тихим голосом». Поділяючи з Беллем ненависть до війни і фашизму, Лану шукає в рішучій і хоробрій людині ту силу, яку можна було б їм протиставити.
Абель знайшов селище Анжервіль. Можливо, під час війни воно і було тим пеклом, з якого Абель вийшов на все життя обпаленим. Важко було уявити, що це затишне і зелене селище і є той самий Анжервіль. Абель згадує слова генерала Паттона: «Солдати! Американцям подобається шум битв. Ви знаходитесь тут з трьох причин: По-перше, для того, щоб захищати свої домівки і своїх близьких. — І це між Каном і Фалез! — По-друге, з поваги до самих себе, тому що в даний момент ви бажаєте бути тут і ніде більше. Нарешті тому, що ви справжні мужчини, а справжні мужчини люблять воювати».
Тоді Абель бачив у війні лише безглузду жорстокість, варварство і насильство, і тепер у ньому живе біль за минуле і страх, що все це може повторитися. Чим глибші спогади Абеля, тим ясніше він усвідомлює, що був обманутий, і цей обман загрожує новому поколінню.
Страшна смерть Жака, муки скальпованого снарядом солдата, мерці, що підпливають до ніг живих, люди, що факелами згоряють лід струменями вогнеметів, — все це і є справжня війна. Але тепер Абель вже знає, звідки вона може прийти: ще не перевелася коричнева нацистська чума. Останнє прощання Абеля з минулим відбувається на цвинтарі. Тут теж сліди людського забуття: «Красивий цвинтар підстригали, поливали, але не відвідували». Напис на одному із могильних пам’ятників допомагає висловити думку, що зріла в його свідомості: якийсь Ж. Леклерк загинув, щоб позбавити світ від страху.
Герой Лану робить крок вперед у порівнянні з героями його сучасника Р. Мерля і всіма представниками «втраченого покоління». Від засудження війни він піднімається до розуміння необхідності боротьби з нею. На відміну від обурених, але соціально пасивних героїв Ремарка і Белля він, подібно до героя балади Арагона і до Вотьє, з яким зустрічався в Нормандії, ладен знову пройти свій шлях, якщо підніметься фашизм.
Таким чином, вже з перших сторінок роману еволюцію героя ніяк не можна пояснити психоаналізом, тому що в образі Абеля нічого немає від того «асоціального» індивіда, яким є, за Фрейдом, людина. .У письменника, який сліпо пішов би по шляху психоаналітика, світ зійшовся б на його героєві, захопленому своєю знівеченою душею і пораненою свідомістю, все б звелося до вивчення біологічних комплексів і, згідно з Фрейдом, у першу чергу сексуальних. У Лану навпаки: свідомість і почуття Абеля формуються під впливом навколишньої дійсності, його погляд на дійсність і зв’язки з життям стають пильнішими й ширшають із надходженням до Абеля спогадів.
Його інтереси виходять далеко за межі вивчення своєї індивідуальної свідомості. А там, де закінчується індивідуалізм, стає безсилою психоаналітична терапія. Життєва правда має свою художню логіку: зводить письменника з хибного шляху.
Життєстверджуюча основа пронизує весь роман. Фізичний портрет Абеля гармонійно поєднується з описом природи Нормандії: здорова і сильна людина, що носить у серці викликану війною рану, їздить поміж буйних трав і хлібів, по землі, де ще не заросли воронкк від снарядів. Ця людина пережила війну, вистояла, мов троянди Арроманша, які знову зацвіли на його руїнах. Весь пафос книги зосереджений у барбюсівському закликові пам’ятати про війну, щоб не допускати її більше.
Хоча у вирішенні основного образу Лану відійшов від фрейдизму, вплив його все ж таки позначився на всьому художньому полотні роману: від нього в романі залишилася надмірна гра асоціацій, якісь нез’ясовані імпульси, що прориваються в поведінці героїв, надмірно розбухлі епізоди любовних пригод Жака, історії «мамочок» Боер і Стоєр, що «випинаються» з сюжету, а також зв’язані з ними міркування автора відносно фрейдівського «комплексу Едіпа».
Безумовно, що збіг площин часу і асоціації виконують у Лану змістовну функцію. Це особливо чітко виступає при порівнянні роману Лану з романом Клода Сімона «Шляхи Фландрії», сюжет якого побудовано на спогадах. Один із найбільш визнаних представників «нового роману» К. Сімон розповідає про настрої француза в трагічному для нації 1940 році. Але через нестримне вторгнення пам’яті і через непідкорений будь-якій дисципліні синтаксис роман перетворився в сюрреалістичну мішанину із бруду бараків, іржання коней і безпросвітної туги. В одній фразі, яка розпливається на декілька сторінок, іноді навіть кома не відокремлює реальне від уявного і галюцинацій, розповідника від героя, минуле від сучасного. З твору зникло головне, для чого існує роман і що існує в романі — людина. Той самий прийом спогадів по асоціації служить у Лану для зображення розвитку думки героя. Однак неможливо не відмітити, що контроль і почуття міри часто зраджують авторові, через таку складність форми інколи важко відшукати зміст.
Роман перевантажений недомовками, уривками думок, символами, які часом важко розшифрувати, а інтелектуальність інколи переростає в гру в інтелектуалізм. Складний, ідейно насичений роман програє в цілісності.
Роман Лану був задуманий як органічна частина трилогії, де сконцентровані усі уявлення автора про людину, світ і війну. А. Лану своїм романом хотів розповісти правду про війну, показати такою, якою вона є, позбавивши її будь-якої романтичної привабливості, «соусу легенди», як він називає. Але, як говорить А. Вюрмсер, авторові вдалося лише описати війну, не показавши її змісту. Трагічно гине Жак, згорає німець, підпалений вогнеметом, канадці грабують будинки французів; виявляється, що загін партизан майже весь складався з тих, що втекли з психіатричної лікарні.
Автор ніби забуває, що війна була не безглуздим кровопролиттям, а великою битвою багатьох народів за визволення від фашизму; і в цій справедливій боротьбі народжувався справжній героїзм — рух Опору. Визвольний характер війни народів Західної Європи, і в тому числі Франції, ніяк не відображено в романі. Тут неможливо не погодитись з А. Вюрмсером, що «розповісти про війну, не розкривши її змісту, значить розповісти про неї не як реаліст, а в значній мірі як натураліст».
Ненавистю до війни пронизана кожна сторінка роману А. Лану. Але за яскравими деталями, які Лану вживає для зображення воєнних сцен, все ж таки не видно цілісної картини війни, читач не відчуває її визвольного характеру. Тому, як говорить А. Вюрмсер, деколи заперечення війни в романі Лану виглядає як заперечення всякої війни. Якщо авторові вдалося запобігти відчаю і песимізму в зображенні війни, то ці «натуралістичні плями» все ж таки знижують антивоєнний пафос роману.
Л-ра: Іноземна філологія. – Львів, 1970. – Вип. 22. – С. 128-134.
Твори
Критика
