За мурами шпиталю Маріакерк
Т. Якимович
Арман Лану знайомий нашому читачеві як автор одного з краших антимілітаристських романів останніх років — «Майор Ватрен».
Лану називає себе учнем і послідовником Золя. Його приваблює «гідний подиву Золя «Жерміналя» й справи Дрейфуса», тобто Золя-демократ, борець проти реакції, який прагнув служити своїм мистецтвом прогресу людства. Проте, як справедливо зауважує Андре Вюрмсер, Лану чужі ознаки об’єктивізму та безсторонності, властиві натуралістичній естетиці. Французька прогресивна критика високо оцінює багатогранну літературну діяльність Армана Лану, талановитого письменника-реаліста.
Роман «Побачення в Брюгге», що вийшов через два роки після опублікування «Майора Ватрена», багато в чому відрізняється від попереднього твору. В романі про майора Ватрена і лейтенанта Субейрака центральна тема — зростання антиімперіалістичної свідомості та бойової активності серед кращих людей Франції під впливом другої світової війни — розкривається письменником засобами, близькими до Барбюсового «Вогню». Напружений драматизм сюжетної дії та психологічних колізій героїв постає тут із самого життя, на грунті загальнонаціональної історичної трагедії. Мова романа проста, стисла, сувора в своїй безжальній правдивості і разом з тим образна, поетична. Нічого зайвого в характеристиці персонажів і в описі оточення. Цілковита сконцентрованість думки і слова навколо головної проблеми.
«Побачення в Брюгге» лише умовно може вважатися романом. Сто років тому подібний твір міг би називатися «фізіологією», тобто нарисом, що містить всебічну, деталізовану характеристику певного суспільного типу або ж явища. Лану — художник, щільно зв’язаний з традиціями французького критичного реалізму XIX ст., очевидно, свідомо користується прийомами цього популярного в часи Бальзака напівпубліцистичного жанру. Принаймні одну зі своїх книжок Лану сам назвав «Фізіологією Парижа» (1954). Однак «Побачення в Брюгге» — «фізіологія» своєрідна: ускладнена, поглиблена, замкнена у виразне сюжетне кільце. Сума наведених тут фактів використана автором для широких, далекосяжних висновків.
Події, описані в творі, відбуваються в 1956 році. Робер Друен, працівник французького телебачення, разом із дружиною й маленькою дочкою їде до Бельгії, щоб провести різдвяні канікули у свого друга Олів’є Дю Руа. який працює асистентом в психіатричній лікарні поблизу Брюгге. Олів'є, захоплений своєю діяльністю, докладно знайомить приятеля з життям величезного шпиталю Маріакерк. Побачене глибоко вражає Робера, призводить до рішучого зламу в його свідомості.
Докладний опис лікарні для душевнохворих, її вигляду, обладнання, режиму, найновіших методів лікування, всіляких форм і виявів божевілля, довга галерея індивідуальних і групових портретів пацієнтів Маріакерку, — все це становить, так би мовити, «фізіологічне» ядро твору. Зібранні тут матеріал має, безперечно, документальне значення. Як видно з авторської примітки, Лану написав цю книгу на підставі відвідувань кількох аналогічних закладів і користався науковою консультацією лікарів.
Наділений рідкісною спостережливістю, Лану створює колоритну панораму Маріакерку, або краще сказати, своєрідний словесний фільм, де все рухається, живе і набуває, за виразом автора, якостей «психіатричної драми». У кожного з хворих є свої життєва трагедія. Та в центрі уваги оповідача страшна й жалюгідна історія колишнього солдата, «героя війни», алкоголіка і епілептика Вельде, який симулював самогубство, щоб повернути коханця своєї дружали, санітарки з Маріакерку.
Творові бракує тієї простоти і бездоганної реалістичності стилю, що так полонила нас в «Майорі Ватрені». Намагаючись передати похмуру обстановку психіатричної лікарні, цього «кафкіанського» світу марення та галюцинацій, Лану, часом, впадає в тон «клінічного дослідження» в дусі «Терези Ракен» або, навпаки, починає зловживати занадто витонченими екскурсами в світову літературу та образотворче мистецтво; подекуди він непотрібно ускладнює словник, затемнює метафори та порівняння. Однак ані в ідейній трактовці теми, ані в її словесній інтерпретації Лану не має нічого спільного з будь-якими варіантами модерністської літератури.
[...]
У Лану — опис притулку для божевільних не тема для містичних роздумів, не привід для того, щоб навіяти читачам настрої відчаю, безсилого жаху перед життям, і не предмет безсторонніх психоаналітичних студій. Лейтмотивом цієї книги лишаються ті ж самі ідеї, що становили пафос попереднього романа — віра в гідність і силу чесної людини, у її здатність боротися за краще майбутнє свого народу.
У «Побаченні в Брюгге» програмні авторські думки втілені у двох головних персонажах — Робері Друені та Олів’є Дю Руа. Ці образи не розкриті письменником з тою життєвою повнотою й психологічною багатогранністю, якою позначалася постать молодого лейтенанта Субейрака. В книзі, де соціально-філософські роздуми переважають над сюжетністю, Лану ставить собі інше завдання. Робер і Олів’є виведені ним передусім як носії цих роздумів, як виразники суспільних ідей та шукань передової французької інтелігенції.
Олів’є Дю Руа, в минулому студент-медик і герой макі, в умовах післявоєнної Франції спочатку губить орієнтир, стає спекулянтом і світським денді. Але зустріч із великим людським стражданням в Маріакерку надає йому нових сил. Зрікшися багатства й безтурботного життя, Олів’є знаходить свою втрачену людську гідність і цілковите моральне задоволення в невтомній праці лікаря на користь сотень бідняків, фізично й духовно понівечених буржуазним суспільством.
Робер Друен — виходець з народу. Ставши видатним спеціалістом і забезпеченою людиною, він, проте, не втрачає чуття братерської солідарності з трудящими. Колишній фронтовик, він зневажає тих, хто зрадив Францію в 1940 році і готовий зраджувати її знову. Але й його придушили, обеззброїли плутані післявоєнні роки. Робер повний співчуття до пацієнтів Олів’є. Та видовище Маріакерку викликає в нього й іншу реакцію. Маніакальні ідеї мешканців притулку для божевільних здаються Роберові згустком того загального психозу, що опанував порочний світ капіталізму. Невідступні думки, які й досі потаємно переслідували Робера, тепер спалахують у його мозку з страшною силою, «його знову хапає за горло війна». Хрипкий голос війни, жахна мелодія смерті вчуваються йому в тужливій, безнадійній пісні «Троянди Пікардії», яку сімнадцять років тому співали солдати, а тепер співають в шпиталі. Тавро війни бачить він і на воскових обличчях хворих, в їхніх порожніх очах. Робер поважає діяльність Олів’є, він захоплений знайомством з безкорисливим ученим-гуманістом, головним лікарем Маріакерку. Але сам він прагне діяти рішучіше. Повертаючися до Парижа, Робер готовий стати до лав тих, хто активно бореться проти загрози нової війни, проти вовчих законів імперіалізму.
У розповідь про Маріакерк вплітаються фронтові епізоди 1939 року, викликані спогадами Робера. Ці епізоди, написані в манері «Майора Ватрена», допомагають авторові розвінчати Ван Вельде — «героя» імперіалістичної війни як тупого, боягузливого вбивцю, якому протистоїть справжній патріотизм Робера. Робер і Олів’є протиставлені також колезі Олів’є — Фреду, спустошеному індивідуалістові й космополіту, типовому представнику розтлінної буржуазної молоді 50-х років.
Роман Лану про Маріакерк сповнений гострих відгуків на політичні події останнього часу. Так, у розмовах друзів, у їхніх суперечках з Фредом виявляються погляди автора на розбійницьку війну Франції в Індокитаї та Алжірі і т. д.
Чимало питань, до вірного розв’язання яких поволі, навпомацки наближаються улюблені герої Лану, для нас вже давно вирішені. Є в романі й спірні положення. Читач не може також не нарікати на властиві «Побаченню в Брюгге» описовість та риторичність. Але в цілому ця книга є гідною відповіддю передового письменника-реаліста на ті проблеми, що їх поставила перед французькою прогресивною громадськістю післявоєнна дійсність
Л-ра: Всесвіт. – 1959. – № 11. – С. 124-125.
Твори
Критика
