Святослав Гординський. Розмови

Виходь самотній уночі
Й, опершись мовчки на воринні,
Зори іскристу височінь:
Нехай в опівнічні хвилини
П'є хвилі зоряних озер
Душа нестямна і шалена,
Хай підіймається в етер,
Немов сосни струнка антена,
Що, увігнавшись до сузір,
У простір зимний і таємний,
Спливає музикою зір
Униз коріннями заземлень.

В долоні снігу набери,
Сніжинок мертвих і холодних,
Що заблукалися згори
На дно піднебної безодні
І м'яко тануть у руці,
В твоїй розжареній долоні...
Ти стій, дивися і кричи
Туди, в розіскрене бездоння:
Нехай летить безмовний крик,
Недовідомий і невломний,
Хай серце полум'ям горить
Від поривань твоїх бунтовних, —
Ти крику того не глуши,
Кінчай підзоряні молитви,
І затули уста душі,
І йди в морозному повітрі
І, нахилившись до землі,
У сніг спокійний і глибокий,
Клади вирізьблюваний слід
Своїх чітких і певних кроків.