Кость Гордієнко. Чужу ниву жала
(Уривок)
Частина перша
1
Густа імла село заволокла, заслала світ. Виє, крутить, мете. Завіями заносить, перевіває дороги, буруни намітає, кучугури. Сніговий вихор із свистом мчить вуличкою, б’є в хату, січе в лице. Тріщать дерев’яні закутки. Ревище стоїть надворі.
Зима довго не хотіла стелитися, а тоді як закуріло, завихрило — світу не видно. Котить, верне, нагортає перемети, заносить вулиці, хати.
На просторі є де розгулятися хуртовині. Між лісами, серед поля на пагорбі, вздовж шляху стоять могутні тополі. Сюди і збіглися всі польові вітри, що вирвалися з ярів, балок, мов озлилися на весь людський рід, зітнулися на самому шляху, сичали, бушували, шаліли...
Позалипали кожухи, хустки, бороди. Людська ватага вперто стримувала лютий натиск вітрів, одкидала з дороги сніг. Сніг пухкий, не злежався, вітер б’є, курява дихать не дає, люди невтомно дерев’яними лопатами розвівали перемети. Якби хоч дуло в один край. Вихор крутився між тополями, засипав очі, гасав уздовж шляху, замітав розкидану дорогу, навівав кучугури.
Засніжені люди безпорадно дивилися на шлях. Примітили — ще юрба брела на допомогу з лопатами. В таку негоду заложити б скотині корму та пересидіти в теплій хаті... Старости, десятники місили сніги селом — вигонили людей на шлях. Не послухати ніхто не смів — волосний наказ, могли оштрафувати, посадити в холодну.
Замотаний башликом, в дебелому кожусі, з блискучою ознакою влади на грудях, присадкуватий, як корч, Лука Овсійович Мороз за вітром, під тополею, задумливо вигладжував підгорілі пишні вуса, пахкав люлькою, тоді човгав за людьми. Хто зна, які думи запали в голову
людині. Вже ж без думок, тривог він тут не топчеться, громадськими справами відає — староста.
Затуманило світ, позабивало дороги, завіяло людей — мов снігові баби, стояли з лопатами. Потроху вияснювалося, а сніг усе сипав, рясний, пухнастий, замітав шлях.
Рослий паруб’яга в потертій короткій сірячині, що ледве находила на широкі плечі, розлазилася, мовби з докором осмілився звернутися до старости:
— І на біса нам цей шлях? НГ в ліс, ні до млина, ні на базар Буймир сюди не їздить!
Люди, що їм з голови не виходили ті думки, знали: шлях через великі ліси, повз маєток Харитоненка, веде на Суми. Поставали, скупчилися, ладні послухати старосту.
Слово перехватив рудий сіряк.
— Як же ні? А як чистити ліс Харитоненкові будеш,— громада ще винна за попас злужжя,— куди їхатимеш? — вдавано перечив Павлові завжди гострослівний Грицько Хрін.— Даремно думаєш на своїх землях пасти? Адже десятину в жнива батько відкосив, відробив, а ще ліс чистити треба, забув? — На болючих жилах грав Грицько Хрін, зачепив усіх за живе...
Давні суперечки велися ще із старим поміщиком, який захопив сільські землі, що без них село дихати не могло, ступити скотині ніде було. По смерті старого пана скупив землі Харитоненко. Піп Онуфрій передав панові плани на землю. Тепер, з ласки Харитоненка, село наймало ті землі під випас і мусило за них відробляти — зимою панський ліс чистити, влітку збирати хліб. Отже, люди скрізь у боргу перед паном,— про це глумливо нагадував односельчанам Грицько Хрін.
Староста невдоволений був — насамперед з парубка, що завів тут балачки ні до чого. Де зборище, там і він завжди встряне. Парубкував би собі, аж треба йому в громадські справи втручатися! Мороз у такі літа далі вечорниць нічого не відав. Грицькові Хріну староста не сказав нічого: чоловік громадський, при літах, може собі гостре слово дозволити, відомий горлань на сходці, він і старшині в очі правду ріже! А ось парубка треба провчити, щоб не зазнавався, волі язику не давав, бо навіщо тоді староста? Хоч Мороз і знав Захара Скиби сина Павла, проте спитав для порядку, щоб настрахати, чий він є. Повчав парубка, що з молодого розуму не за своє діло взявся. Розвелися пролази серед молодих мужиків. Кожен норовить розумніше батька стати.
Тверезе слово старости повинно б довести до ума кожного. Лука Овсійович усе знає, тільки мовчить, не з кожним стає до розмови. На цей раз він сповістив людей, що звечора старшина позгукав старост, десятників, наказав, щоб зрання був розкиданий шлях. Увесь повіт на ноги поставлено.
- Дурний наказ,— без усякої шани знов озвався впертий парубок,— заміта вслід...
З усього видно було, що парубок так легко не скориться. Павла Скибу слова старости не врозумили.
Лука Овсійович сторопів. Прилюдно острамить старшину наважився парубок!
- Кого ж ти обзиваєш дурнем? Ти знаєш, що старшину сто голів обирало?
- І всі вони по три копійки варті в базарний день у Лебедині! — аніже не задумуючись, відказав меткий парубок.
Староста ніяк не міг збагнути, що кожному було ясно. Прославлені хазяї з усіх хуторів, сіл старшину обирали. А по три копійки в базарний день продавано баранячі голови в Лебедині. Ось куди вів парубок!
Лука Овсійович отямився... Старості затяло дух. На зневагу перед людьми, на глум наважився одверто виставити старшину зухвалий парубок. Ославити так почесний рід Калиток! Лука Овсійович, безпорадний, не знав, що діяти, озирався, сподівався на людське обурення, що повинно б, здавалося, настати по словах Павла Скиби. Веселі лиця дивилися на старосту. На лихо, ні одного виборного не було між ними. Люди не приховували свого вдоволення. Найдужче реготав, потішався, солопіючи від утіхи, рудовусий Грицько Хрін. Ненадійні люди, пересвідчився староста, на шляху роблять. Не стане він тут з ними баляси точити. Скрутити не тяжко парубка. Та все ж і в старости хата під соломою. На лихо, небезпечний хлопець. Відчайдушний. Тепер не такий час, небезпечний час, виводяться смиренні люди. Ось чи давно в самого старшини стіг сіна спалено. Тривожні часи пішли, берегтися треба, щоб не озлити людей. Не докотилося ще до Буймира... Чутка — скрізь люди колотяться. З ненависті — за подать, певне,— старшину спалено... Романа Марковича не застрахаєш. Нагороду йому за те видано — вірний слуга цареві.
Ставна світло-руса дівчина, що проворно одгортала сніг поряд Павла, стривожена гострими словами хлопця, стримувала, вмовляла його, щоб не нападав, не заїдався з людьми,— чи йому і так лиха мало? — розгнівив старосту, багатого хазяїна прилюдно осміяв. Староста ж йому не подарує, не простить. Лагідно вмовляла хлопця, душею горда зо сміливих, правдивих слів його. Дівчина засмучено дивилася на сильні плечі, руки парубка. Власні думи непокоїли її, застерігала Павла, щоб змовчав, ворогів не наживав, тільки біди накличе на свою голову. Чи йому під силу змагатися з багатіями? Невідрадно і без того. Дивна дівчина, вона навіть на морозі ніжна, ласкава така з Павлом.
Павло мов озлився, наче не знав, куди силу діти, розмітав, розвівав кучугури... Зривався вітер, розносив обурливі слова парубка.
- В печінках уже людям ота казенщина сидить! Чи пожене коли староста Мамая на одбувки? Старшини діти коли відбувають? Старости? Пошле коли староста Мамаївну на ниву? Хазяїв справляти дороги, косить обчеські землі? Я хазяїн! Що ти мою жінку, гладку Секлету, пошлеш волость мазати? Бідняком завжди казенщину відбувають!
- Правда! — несамовито вигукнув Грицько Хрін, завзято розмахував лопатою, шматував, розкидав кучугури.
Орина не рада була, що завела розмову, розгнівила хлопця. Щастя — мете, курить, не долітають гострі слова до вуха старости, що стоїть, понурий, за тополею. Павлові байдуже до того, він навмисне промовляє на весь голос. Люди-то все чують, знають, свої думки вчувають у тих словах.
Прибувала ще підмога з лопатами від кожної громади на чолі з десятниками.
Слідом сам старшина прибув на шлях. Сторож Сидір в сірячині конем правив. На старшині була синя чинарка, хутром підбивана, поверх — просторий, розшитий кольоровими нитками кожух. Люди поскидали шапки, привітали гладку постать. Набубнявіло сите лице старшини, намерзла випещена борода, посинів м’ясистий ніс. Від старшини тхнуло горілкою. Мов кадуб, стояв він серед шляху. Позлазилися старости, десятники до старшини, і Роман Маркович напустився на них, чому досі дорога не розкидана, коли він дав наказ? Щоб йому одним замахом була дорога розкидана! Забойна зима випала, не бачать вони — коням, по черево снігу намело, коні лягають. Харитоненко їхатиме до грахва на іменини, а дороги забиті!
Люди пересвідчилися — високим довір’ям обдаровує Харитоненко старшину. Роман Маркович усе знає — в які часи, куди і чого Харитоненко їхатиме, можливо, із самого міста Сум, тож у дорозі поміщика старшина стріне.
Десятники повідомили, що вже доходять краю. Сотні рук рвали снігові кучугури, розносили, розвівали. А Роман Маркович тим часом не міг одвести помутнілих очей... Дівчина, здорова та дужа, як із землі вирізана, жбурляла сніг, червоні, як мак, литки мигтіли, горіли... Кров’яниста дівка. Роман Маркович дізнався від старости, що Чумакова дочка Орина верне сніг за двох мужиків, а непутящий синок Захара Скиби лише людей збива... А людей на шлях насилу повигонили,— порозпаскуджувалися, з ремством, наріканням роблять, дуже недовольні…
Лице старшини набиралося гнівом. Що? Недовольні? Згадка про спалений стіг сіна вдарила йому в голову.
— Бив ворону-сороку — доб’єшся ясного сокола!
Лука Овсійович покірно усміхнувся. Старшина знає, що каже, з великими начальниками він водиться, із земським, до самого Харитоненка його зазивають... На вітер слів не кидає. Хіба він не знає, як військо задавило бунтарів? Не розбереш тільки... Із землями велика скрута, поперек горла всім стала панська оренда, одрізано від села вигін, всі вигоди в панських руках, хто його зна, як бути. Наказав старшина посписувати, хто не вийшов. Вже не раді будуть — знатимуть, як не слухати волосного наказу. Клопоту завжди повна голова в Луки Овсійовича. Під насумреним чолом товчуться складні думи. Звісно, кого минуть — старосту не треба вчити, знає всю поведінку... Вже ж на Мамая чи виборних не вкаже.
На ту пору з лісу вибиралися сани, виїхали на розкидав ну дорогу, побігли. Перед саньми і позад гарцювало по два озброєних верхівці. Старшина поїхав назустріч, дорога була вузька, по саме черево в сніг старшина загнав коня, звернув з дороги, сам плівся по пояс у снігу, щоб перед самі очі панові стати. Люди під тополями ждали. З подивом розглядали закриті просторі теплі сани (курів димок), чорні, як смола, під лаком, розписані вибагливими розводами, обведені золото-червоною каймою. Четверо коней, вороних, ситих, аж хвиля ходить, порівнялися а конем старшини, гладким гнідим конем, що ледве в голоблі влазив. Кряжі в коней широкі, груди могутні, як заіржали, аж дерево затріщало, луна покотилася шляхом. Старшина забрів у замет, місив сніг, шапкував перед саньми, доложив кучеру, що дорога до лісу розкидана, і кучер ткнув щось старшині в руку. Старшина вклонився, люди також шапки поскидали, хмурні, непривітні, ждали, поки минуть сани, за вікном, проте, нічого не побачили.
З понурими думками йшли додому. Намерзлися, натомилися, тішили себе думкою — хоч погрітися пан дасть. Та хіба в старшини вирвеш? Кожному в очі впало, як старшина топтався перед панськими саньми, поклав щось у кишеню Повні неприязні слова, погляди тяглися вслід за старшиною. Грицько Хрін усе бачить. Знає. Настановив Калитка своїх полюбовниць горілку продавати, відомий женолюб він — і сьогодні з Орини ласих очей не зводив, прогулює людські гроші, позадурював чужі землі, торгує казною, ще з ним писар, урядник, всі хабарники в тій волості сидять, людьми крутять. А топити нічим, хіба, може, Харитоненко продасть, як будуть чухрати ліс,— так купити ні за що, заробити ніде, хліба не стане до нового року...
Люди, нарікаючи, стереглися, щоб старости не почули, а то ще старшині перекажуть. Хвалили Павла — смілий хлопець, правду в очі ріже, осміяв старшину, знеславив. На що Павло відказав: пора вже і нашим людям за розум взятися, вже скрізь села не стали коритися панам, розбивають економії, палять, розплачуються за всі кривди, знущання, тільки наші терплять... Є страшніший ворог за Калитку... Бачили, як він плазував перед Харитоненком? Запобігав панської ласки? А сам нишком зазіхає на панську землю, він та ще Мамай гнуть на те, щоб загарбати панські вигоди, а тоді щоб самим правувати, людей гнобити... Адже панську оренду прибирають до рук, зубами скрегочуть: чи вони б самі не спромоглися вправити ті землі, а то плати панові!
Кому відомо, що Павлові якнайповніше в голову вкладене оте міркування? Тож тепер він сміло людям пояснює. Що від інших дізнався, а що своєю головою додумав. Павлові, звісно, приємно було чути слова людської хвали, звідки кому знати — вияснюються дні перед ним. Одна невтішна звістка серце мучить: не хоче Іван Чумак і слухати про Павла, дочку віддать. Дівчину і парубка одні думки хвилюють.
— Вже задавило військо повстання по селах,— із сумом відказують Павлові люди. — В царя сила, скрутив смілих, тюрми забиті селянами...
- Проти сили, проти вітру піском не посиплеш,- мудрує Грицько Хрін.
- Треба, щоб ми силою були, народ щоб вітром налетів на пана, розбив, знищив, сліду щоб не осталось! — пристрасно Павло відказує. І куди він лишень клонить?
Розбрелися з вічними скаргами, наріканням. Думки, кинуті на шляху, гризли голови.
Орина з Павлом верталися в парі, мовчали, після денної колотнечі спочивали. Хотілося, щоб нескінченна дорога була. Сніг позамітав яри, западини, легко, просторо очам, вітер спадав, вишнева смуга вкрасила захід, а думки невтішні були. Орина намагалася зазирнути в очі Павлові. та він чомусь хмурив чоло, одводив погляд, — мабуть, не легко і йому. Три літа вона знається з ним, дівчата відраджували Орину, щоб Павла кинула, забула – людський робітник. Чи не найшла б собі вона хазяйського хлопця? Батько, Іван Чумак, сам не великий хазяїн, лаяв дочку, щоб не водилася з Павлом: «Павло бідного двора хлопець. Чи він прогодує жінку? Чи хазяйнувать є коло чого?» Нещаслива її доля.
Павло втішав дівчину: скоро полетять корони, засяє правда на землі, люди тоді встановлять свої закони, і тоді кожна дівчина зможе обрати собі парубка і хлопець — дівчину.
Орина з страхом, проте довірливо прислухалася до тих відрадних слів. Ніхто так, як вона, не жде того визвольного дня — побратися тоді з Павлом вони зможуть...
Твори
Критика
Поділитися