25-12-2019 Василь Ґренджа-Донський 153

Василь Ґренджа-Донський. Ілько Липей – карпатський розбійник

(Уривок)

РІДНА ВОЛІВЩИНА

Гарні наші марамороські гори, але гори Волівщини — це розкіш. Ідете від самого Березова до Волового, тільки в небо дивитесь: кругом густий праліс розлягається, тут-там зелена полянка, а з двох боків береги простягаються понад саму дорогу. Гірська річка гадиною в'ється, щоб пробитись попід цими велетнями природи. Над самим Воловим видно прекрасну полонину Лопата-Мирша, що тягнеться понад Синьовир до Імшадей. Зараз на північ видно другу красуню полонину — Кам'янку, висота якої більш ніж півтори тисячі метрів над морем, що починається в Товчці, підноситься стрімко вгору і потім тягнеться хребтом понад Стригальні, Грабовець, аж до озірянсько-бистрянських колосів.

А вже найгарніший гігантський хребет Боржави, що від Гукливого тягнеться більш як на сорок кілометрів, до самого Вучкового, творячи характерні вершки, що носять різні назви, як полонина Кук, Стовба, Жид, Магора, Мідяниця, Високий верх. Стоги й інші.

А там, далі від Волового, на схід — синьовирські гори. У восьми кілометрах від Поляни, на горі, 900 метрів заввишки, знаходиться чудове озеро, понад п'ятсот метрів завдовжки і до двохсот завширшки. Глибини буде там метрів кількадесят. Посередині підноситься острівець, що часом зовсім щезає, як із гір прибудуть зливи. До озера спадають аж три зворини, але з озера — ні одна, бо воно зовсім замкнене. Зате під самою горою на відстані більш кілометра, виринає з-під землі цілий потік. Це не джерело, а просто підземний відплив води з озера. Де, в котрому боці озера знаходиться цей таємничий відплив, невідомо.

От і блукають тут туристи, любуючись небувалою красою природи. Скрізь їх бачите: ходять по берегах і лазять по полонинах. Ночують під кущем і по оборогах і лиш дуже зрідка в хатах.

Вище Волового, на північ від Сеймів, є прекрасне джерело мінеральної води «боркут». Тут пейсикаті марамороські жиди побудували примітивні бараки, гріють воду в котлах і носять в басейни. Люди купаються, бо вода знаменита. Коли б не було чеського Карлсбада і коли б це не було на Закарпатті, за сімдесят кілометрів від залізниці, то був би це світовий курорт. А так, є тут сім бараків і десяток бородатих жидів, що сидять голі в цебрах та в бочках, лікуючи ваннами свої недуги.

А солоно-краснувата водичка в десятьох місцях булькотить з-під землі. З трьох джерел можна воду набирати, а четверте на сто метрів нижче.

АРСЕНАЛ ІЛЬКА ЛИПЕЯ

Попрощався я з сойминськими похиленими бараками й подався через річку. Зараз навпроти підноситься висока Клива, гора вулканічного походження. Хребет тягнеться до села Лозянського. Вже давно збирався я відвідати цю відому мені гору. Колись хлопцем туди ходив. Під час світової війни по самому хребту тяглася тут фронтова лінія. Тижнями лежало військо в окопах, навіть гармати витягли, щоб обстрілювати цілу околицю.

Стало трохи холодно. Одягнув я пошарпаний, але все ще теплий англійський пуловер, через плечі перевісив літній плащ-ґумак, взяв палицю і пішов на Кливу. Любуюсь околицею. Тут сліди окопів, там сліди, он там гейби яма, де колись стояли царські гармати. Ясно, звідси можна тероризувати півокруги. Недарма затягай солдати гармати аж сюди.

Дивлюсь трохи далі, а там старі, травою зарослі окопи зовсім перекопані, гейби їх наново хтось порив. Підходжу я ближче, а два селянські хлопчаки з мотиками в руках перегрібають окопи.

— Що ви тут робите? — питаю їх.

Хлопці злякались і почали втікати. Недалеко стали, а старший і каже меншому:

— Та ж це турист, а не жандарм...

— Турист, та ще й свій! — гукаю я. — Гей, ходіть, хлопці, і оповідайте... А ось, може, закурите... папіроску дам.

Це й викликало довір'я в хлопців. Підійшли до мене, і я побачив в їх полотняних торбинах дивні, напівзаіржавлені та заліплені глиною патички.

— Це «патрони», — відповів один. І дійсно, в торбі зложені були військові набої.

— Тільки обережно треба вигрібати, а то ще й вистрілити може... — сказав молодший хлопець, вибравши з торбини набої і показуючи мені.

— Нащо ж вони вам здались? — питаю.

— Це для Липея... — відповів старший.

— Для Липея? — питаю здивований.

— Так, для Ілька Липея... Ви про нього ще не чули?

— Та чув трохи, — кажу. Сів собі біля них, і старший хлопець почав «фахово» пояснювати мені.

— «Патрони» ці ще добрі... Ілько Липей потребує набоїв, а звідки, бідний, має їх узяти? Тож викопуємо в старих окопах залишені з війни нашої... Тільки вишутрувати треба піском начисто, то ще можна стріляти... а ще ліпше: вибрати кулю, а порох висушити... Ілько має військову пушку...

— Не пушку, а кріс, — виправляє молодший.

— Отже, й шукаємо «патронів».

— А багато їх знайшли? — запитав я.

— Півгори треба перерити, щоб знайти двадцять-тридцять штук... Ілько платить дві крони за один, лише щоби були.

— Я натрапив на один ґранат, просто мотикою в нього вдарив... потім закрив його глиною і пішов за вуйком. Вуйцьо поніс додому, розібрав і вибрав звідтам багато пороху.

Попрощався я з хлопцями. Дуже мене просили, щоб нікому не казав про те, що бачив, бо коли б довідались жандарми, то було б біди, як води... Півсела вже й так відвели за допомогу Липеєві.

Я хлопцям пообіцяв і рушив додому.

ЗУСТРІЧ З ІЛЬКОМ ЛИПЕЄМ

Ловити в Козяї, під самим Куком, пструги й не бути на Куці — так саме, що бути в Римі й не бачити папи...

Кук... найгарніша точка Боржави, прекрасний звідти краєвид. Навколо гори купинами здаються і видно далеко-далеко. Ціла Севлющина, Мукачівщина розлягаються перед вашими очима. То мені не справжній турист, що не вилізе на Кук.

Я мандрую по Верховині в жіночому товаристві. От і запропонував зробити прогулянку на Кук.

Скільки було громів, скільки було лайок, і все те сипалось на мою голову:

— Не діждеш, щоб ми на Куку лізли... там якраз тепер розбійник Липей гуляє... Переставляє людей... і ти бажаєш від нас, щоб ми стрілися з тим душогубом? Не діждеш, не діждеш...

— Слухайте, шановні дами. Я знаю одну приповідку, що голий розбою не боїться. Ну, й стрінемося з Липеєм, і що він нам зробить? Що від нас візьме? А до того він чей же мій шкільний товариш... Ну, ходім...

— Коли хочеш голову зломити, то йди здоров сам, а ми залишимось дома...

Обдумав я справу ще раз. І дійсно, прогулянка трохи ризикована. Але я не був би я, коли б не вибрався на Кук.

Залишив я плаксиве бабське товариство в безпечному місці, набрав консервів у торбу, перевісив туристську фляшку з водою через плечі, взяв палицю в руки і гайда! Просто на Кук...

Козяй... Чистий Верх... а там перед тобою велетенська стіна Боржави... Йдеш і любуєшся чудовим лісом. Прекрасні, мов свічки, прямі буки, тут-там явір, клен, а там далеко видно і клаптик смерекового лісу.

Цілісінький день я мандрую по полонині. Прегарний краєвид, тепленьке сонечко, буйна, недоторкана природа. Самим хребтом мандрував я на північ. На вечір прибув до менчільського салашу і заночував. Вівчарі дивувались, що я одинцем блукаю, а ще в таку непевну пору, коли Липей з Клевцем грабують цілу околицю. Пограбували жидів, селян, туристів, кожного, хто попадеться їм під руку.

Я бажав бачити Липея, пережити щось небуденне, цікаве. Спитати його, вивідати, а може, й умовити вести інше життя.

На салаші заночував собі в колибі з вівчарями.

Другого дня раненько подався знову на хребет Боржави, і вже сонечко було по полудні, як повернув я з полонини Магори в напрямі Тюшки, щоб на вечір дійти до села й заночувати.

Проходжу побіля кущів хамником і опинився на полянці. Нараз чую:

— Стій! Руки догори!

Перелякався я, став стовпом на хвилину, але бачу, що тут нема жартів. Опустив я плащ і палицю, підняв догори руки, дивлюсь в ту сторону й бачу двох чоловіків, що вийшли з-за куща. Приглядаюсь я ліпше й бачу перед собою Ілька Липея. Біля нього стояв з рушницею низький, присадкуватий парубок, також з виставленою на мене «пушкою».

— Гей, туристе, давай все, що тільки маєш! — крикнув мені нижчий розбійник.

— Коли вам треба цього дрантивого, пошарпаного плаща і цих двадцять крон, то беріть, але я думаю, що далеко з тим не підете...— сказав я.

— Нам тільки далекогляд — кукер — потрібний,— промовив до мене Ілько Липей, цей славний опришок, про якого люди пісні складають і якого саме в цей час триста жандармів ніч-день гонило по полонинах.

— Того в мене, брате Ільку, нема!.. Але чи ж тобі не сором нападати на колишнього свого шкільного товариша...

— Ах, та це ти, братику? Ну, дивись, а я й не впізнав... — сказав мені Іпько і підійшов ближче. На всякий випадок обшукав мене, чи нема в мене револьвера, опісля взяв мене попід руку й ми пішли в густі кущі. Там сіли собі і він почав говорити.

— Вибач, що таке сталося, але страшно бідуємо без кукера. Жандарми мене вже роками переслідують. Трохи було затихло, а відколи пожартував я собі з тими туристами і ступив на мозолі двом жидам, то сотні жандармів послали на мене. Живемо зайцем і тільки думаємо над тим, як і де окритись.

Сіли ми під кущ, сів і його приятель біля нас, а Ілько говорив далі:

— Це моя права рука, мій приятель Юрко Клевець.

А відтак сказав приятелеві:

— Юрку, а піди-но на вершок гори і слідкуй, щоб який чорт не напав на нас, поки я отут зі старим знайомим балакаю.

Юрко Клевець взяв рушницю і відійшов стерегти. Ілько закурив цигарку й ми перейшли на балачку.

— А пригадуєш собі, — каже він, — як то ми ходили до народної школи? То був клас, га?

— Гарний клас був, коли дав такого славного чоловіка, як ти, — сказав я не без глуму, але він не зрозумів.

— А що з нашими колишніми товаришами?

— Порозходились, куди котрий. Чимало розійшлось по світу, деякі в селі остались, деякі перейшли на інші оселі. Ті, що живуть, сидять собі вдома, поженились, нажили.

— Скажи мені про деяких, як знаєш, — просив він. Я простелив собі на моріжок старий плащ, підпер підборіддя кулаком і почав оповідати, про котрих знав що-небудь.

— Осип Баранчуків загинув на війні. А здібний був хлопець. Токар також поліг, навіть недалеко від мене, як ми лежали п'ятнадцятого за Ковелем. Михайло Карпа помер, бідний, з війни приніс туберкульоз. Його брата Юрка також скосила шабля... Олекса вибився на знаменитого різьбаря. Подивись, які гарні дерев'яні церкви він будує...

Настала хвилина мовчанки.

— Ільку, ти був, як циган, найчорніший у класі. Пригадуєш, як ми про тебе писали у мадярський шкільний зошит: «Аз ембер теште фегейр. Кіей фекете? Ліпей Іллейшей фекете...» («Тіло людини біле. Чиє тіло чорне? Чорне тіло має Ілько Липей...»)

— Так, так, добре пригадую...

Липей так здорово розсміявся, що почав сильно кашляти.

— Що з тобою? Ти кашляєш?

— Гептика, сухоти, братику... тюрма, злидні і отаке паршиве життя... А ще оті чеські жандарми у печінку мені лізуть... кигикиги, — кашляв він. — Та ще б ніщо, але легені мені не служать... Ноги біжать, як громова куля, але дихати нема звідки... Ой, не повезу довго.

Майже цілісінький день балакали ми собі про наш безжурний дитячий вік. До півночі сиділи на тому місці й балакали про все.

— Ільку, чому ти став розбійником? Дивись, про тебе говорять, про тебе пишуть такі погані речі, чом ти не закинеш отаке життя? Чом ие висидів у тюрмі своєї кари?

— Багато б розповідати про те... — сказав він сумно.

— Чом тоді не зголосишся добровільно? Посидів би, помучився хоч би й пару років, але потім вийшов би між люди, як інші, і жив би спокійно...

— Запізно вже. Вже я на це давно хитнув рукою... Запізно вже повертати, отак я і загину... Але до останньої капки крови боронитиму свою волю... Тільки мертвим дістануть мене чеські жандарми... На мої руки вже більш ланцюги вони не покладуть... ці руки зістануть вільними до останнього, аж поки не задеревеніють... аж доки не випаде з них оця рушниця...

Ілько запалився. Говорив, оповідав про свою молодість, про твердого, мов камінь, батька, про свою велику любов і про свою трагедію.

МАРІЙКА ЛОЛИН

Як почалася світова війна, зараз того самого року, пізно восени перейшли російські війська Карпати. По селах скрізь рознеслась тривожна вістка:

— Москалі йдуть, москалі йдуть...

Люди залишали села, втікали, хто куди міг. Пани та заможніші, жиди тікали на мадярські доли, а селяни залишали рідні хати, забирали найпотрібніші речі і втікали в ліси. А хто вже мав худобу, то стеріг її, як очі в голові, щоб не зреквірували за посвідку, за один шматок паперу, й двох сотиків не вартий.

— Жени, хлопче, корови в Лозянський, в тій зворині буде безпечніше, ніж у Воловому, кожному чортові на очах, — сказав до мене мій батько.

Я погнав корови в Лозянський. Та на третій день гармати почали сильніше гудіти, австрійське військо відступало і фронт наближався до Волового.

В Лозянському вигнав я корови на пашу й дуже здивувався, що в глухій зворині побачив козацьку стежу. Я так перестрашився, що почав утікати. Корови гнав перед собою вишнім кінцем Лозянського у ліс.

Загнав я корови досить далеко вгору й думав, що лихо минуло, аж чую, як кулі свищуть понад мою голову. Нараз почув я сильний удар в ногу, сильно закололо мене й бризнула червона кров. Нога в мене страшно заболіла й я не міг з місця рушити. Куля ранила в ногу. Почав я кричати, кликати помочі, а кров собі шнурком тече й тече. Пробував я завити, але не був у силі. Кров нацяпкала довкола мене і зробила калюжу.

Нараз з'явилось, мов ангел, мале, тоненьке, бліде чорняве дівча, що пасло стрижки нижче мене. Зразу перестрашилось, а потім набрало відваги й побігло в оселю по хатах та призвало людей.

Люди прийшли. Взяли мене на руки і занесли до хати її батька, а коровами заопікувалась від того дня вона. На Кливі гармати ревіли, скоростріли і рушниці торохкотіли, люди з хат не сміли виходити. Деякі позамикали хати й перебували в лісах. А як дуже стріляли, то ховались по ямах, де зимували картоплі.

За деякий час з вузьких зворин почали зникати російські солдати, а на їх місце приходили австрійці та німці.

Гармати ревіли далі, тільки вже за Карпатами, а не в Лозянському. А я собі в хаті Лолина лікуюсь. Ногу завив мені Лолин зараз по зраненню, потім прийшов один вояк з червоним хрестом на рукаві і двічі мене перевив. А далі Лолиха прикладала мокрий платок, і нога гоїлась.

Недовго перебував я в хаті Лолина, бо російська армія відступила. Приїхав батько возом і забрав мене. Навіть вилаяв, чого не уважав на себе. За короткий час я вже бігав на своїх ногах, бо рана не була тяжка. Коли прощався, подякував я Марійці, що вирятувала мене, а може, і врятувала життя, бо була би вся кров витекла, хоч куля прошила тільки саме стегно і кістки не рушила.

Та недовго тішився я волею, бо ще й рік не минув від пригоди в Лозянськім, як повели і мене, вісімнадцятилітнім хлопцем, на заріз. Завидував я братові Іванові, що ще перед війною еміґрував до Америки й тепер, певно, сидів собі безпечно. Але листи від нього не приходили, й ми не знали, що з ним.

Зі мною щось незвичайного не сталось, воював, як і всі інші, яких постигла та сама доля. Хіба ж те, що на італійському фронті біля Доберда застрілив я паскуду капітана, бо то була не людина, а скажена собака.

Нашою кров'ю здобув він цілий ряд відзначень. Гнав нас в огонь, як худобу на заріз. Сам не дуже пхався на першу лінію, але бити вмів навіть в окопах.

Одного дня я вечеряв. Принесли якісь помиї, окріп був гарячий, але я страшно був голодний, просто як вовк. Я їв собі й не побачив, що він проходить біля мене. Мов скажений собака крикнув він на мене: «Чом мене не здоровиш?» — «Я не бачив пана капітана», — відповів я. А тоді він вихопив у мене їдунку з гарячою стравою і вилив мені в обличчя... Я побожився, що пошлю його на той світ...

Так і зробив. Одного разу робили ми наступ, і він попався між нас. Я тоді опинився близько нього й послав паскуду до пекла кози кувати...

Двічі був я ранений і майже півроку вдалось мені «маркірувати» в запіллю. Врешті скінчилась війна й ми всі три брати, Василь, Петро та я, вернулися додому живі і здорові; Батько тішився нами, тільки про Івана з Америки нічого ми не чули. Три роки не мав батько від нього ніякого листа.

ЗНОВУ ДОМА

Ах, з якою радою душею вертався я додому з війни. Загостив я випадково і до Лозянського. Ледве впізнав Лолин Марійку: з малої дитини зробилась прегарна, розкішна дівчина. Ну, правда, відтоді минуло чотири роки, а дівчата ростуть, як гриби по дощі. Чотири роки в дівочому житті — це дуже багато. Ще тоді Марійка соромилась мені в вічі глянути, а тепер радо розмовляє, відданиця.

Дівчата розвиваються, мов квітка навесні. Ще воно мале, ще бігає перед тобою, мов мишеня, а ось промине три-чотири роки і дивись: дівчина, як лілея. Виросла, розвилась, покращала, хоч іди і сватай!

І з того часу почав я до Лозянського заглядати частіше. А як прийшов перший Пилиповець по війні, то на вечорниці ходив я тільки до Лозянського. Лолиновій Марійці подавав я веретено, Лолинову Марійку цілував я в личко.

А як прийшли М'ясниці, то парубки громадами женились, і в кожній п'ятій хаті було весілля... Ще ніколи хлопці стільки не танцювали, як тоді. Хто з війни вернувся, як ще не мав свого теплого гніздечка, то старався його збудувати. Я з Марійкою Лолин гуляю по весіллях, забавляюся. Ще з одної гостини не вернулися, а вже й на другу запрошують.

«Хай леґінить, хай парубкує, чей же молодий. Адже ж бідували хлопці досить навійні, нехай тепер доганяють, що втратили», — висловився один раз батько, а мені цього й треба — мене і по тижневі нема.

ДЛЯ МАРІЙКИ — ВІВЧАРЕМ У БАТЬКА

В мого батька стадо овець. Гарних, біленьких овечок з довгою вовною. Погнали вівці в полонину Менчіл над Лозянським і наймають вівчарів на ціле літо.

— Батьку, і я піду вівчарити, — сказав я своєму батькові, і старий радо погодився. Має свого вівчаря, не потрібно наймати іншого. «Свою худобу Ілько ліпше доглядатиме, як чужий», — сказав батько мамі й радо погодився.

І почав я вівчарити. Щотретьої днини сходив у Лозянський до Лолин Марійки. Було, в неділю рано як заберусь, то поверну десь у вівторок... Товаришам принесу тютюну, часом і пляшку горілки, щоб погостити за збільшення праці... Марійка Лолин варта того. ...

Марійка Лолин тепер не втікає від мене, як колись, не соромиться, як перед чотирма роками, коли я ранений лежав у її батька на постелі... Тепер вона зі мною радо говорить, ще й за руку стискає. А як відходжу і вона зі мною прощається, то годинами стояли б ми біля хвіртки та заглядали б собі в вічі... Щось так тягне... Я зажартую, вона засміється, так весело та гарно, аж любо дивитись. Не дбали б ми, хоч би й до віку отак стояти... Часом прийду до них, увійду до хати, вклонюсь і саду на лаву за стіл. А мати повернеться та й вийде надвір, залишаючи нас у хаті насамоті... Але зате, клята, далеко не відходить: кури виганяє з сіней, тріски підгрібає, грядки поле, джерґи, ліжники витрушує... Нізащо не відійшла б трохи далі... Але зате вона добра, гейби збагнула нашу думку: поговорити зі мною насамоті, бо перед мамою не можна хлопця поцілувати... ніяково...

— Було б тобі, Ілечку, і не снилось, що ти дівчину знайдеш у такій зворині, — сказала вона до мене, а я на те жартом:

— Чорт мусив сім пар постолів подерти, доки нас спарував... Отак сміялись ми й було весело, весело. Ох, цю дівчину я не випущу з рук. Ця дівчина тільки для мене створена. Марійка Лолин така мила, такі солодкі її поцілунки. А як вона підведе свої оченята, то немовби сонечко пригріло. А коли вона засміється й покаже свої, як сніг біленькі, зубки, то любо подивитись на неї. Ще й ямки покажуться на рожевих щічках, такі любі та гарні. Я любуюсь її чарівною красою і вічно стояв би біля неї, коли б не треба вівчарити. А ще й товариші мені докоряють, дарма плачу карпатським тютюном та міцною горілкою. Вчора напав на мене старший вівчар і каже:

— Ти за бабами, а вівцю ведмідь поніс... Що тепер скажеш батькові?

— Дідько мені до вівці! — відповів я йому. — Овець у батька досить, а дівчина в мене тільки одна на світі... Правда, Марусенько?

Замість відповіди Марійка поцілувала мене гарненько. Пригорнулась до мене й гладила моє волосся. Я притулив своє лице до її щічки й так довгенько ми стояли й мовчали. Стара Лолиниха виганяла курей з грядок, трохи закашляла, щоб ми опам'ятались, бо вже таки задовгий був той поцілунок. Ох, матері хитрі бестії, не дуже дозволяють насолоджуватись. «Оженись, а потім цілуй, скільки хочеш», — звикли говорити. Ну, але на стару Лолиниху нічого злого не можу сказати.

Сьогодні знову дують з полонини в трембіту, мов на переполох. Здається, мене кличуть.

— Прощай, голубонько! — сказав я Лолин Марійці, попрощався й махнув на полонину, не зачекавши вечора.

Йшов поволі й прибув якраз на вечерю. Вівці вже були в кошарі. І ось під колибою побачив я не кого іншого, тільки свого батька.

— Та щоб я більше не дочувсь, що ти ходиш до Лозянського... та ще й до Лолиної дочки... — гримнув на мене батько.

Ані півсловечка не сказав я батькові.

А як прийшла неділя й батька не було на полонині, я причесав волосся, одяг на себе новий біленький сіряк, що був гарно викроєний ї обшитий синьою крайкою, й подався в долину та долі звориною в Лозянський...

Отак і літо минуло, гарно та весело. А на зеленій полонині літо скоро минає. Ще добре й не оглянешся, а вже тут осінь. Ще в долині гарно, весело, а на полонині настав уже холод. У долині моросить дрібненький осінній дощик, а на високих горах перший сніжок почне літати у повітрі.

З полоняни ми овець зігнали. Восени вівчариться по кошеницях. Я пас овець над самим Лозянським, понад Сопки, по Кливі, щоб було близенько до Лолин Марійки... Як я не піду до неї, то вона прийде до мене. Сиру вже осінню нема, але сметани досить. А овеча сметана чудова, як загусне, то можна ножем краяти.

— Більше ти мені не вівчариш! — заявив батько й погнав вівці далеко на зимівку.

РОДИННА РАДА

Прибув до мене молодший брат Петро і оповів мені про сварку між мамою та батьком.

— Так тобі треба, старий! — сказала мама. — Коли ти допустив вівчарити сина в Лозянському... Тепер тобі готовий привести до хати Марійку Лолинову... Хто ж таке бачив, дозволити хлопцеві вівці пасти над Лозянським?.. Це те саме, що положити перед котом сало й приказати, щоб не рушив...

— Мовчи, стара, не говори! — озвався батько з печі.

— А хіба ж ти інший був? Думаєш, що не знаю, як ти колись через день косив у Дешеві, а ночував у Калиничах?..

— Але калиничанку таки не привів батькові до хати, — відповів тато.

— ...а тобі син таки приведе Лолин Марійку! — перебила неня.

— Не приведе, кажу! — крикнув батько, схопився на ноги й заходив по хаті.

— Помиляєшся, старий, приведе скорше, як ти сподіваєшся... Ось і Пилипівка, а твій Ілько по вечорницях в Лозянському... І хіба ж не біля Лолин Марійки висиджує?

— Мовчи, кажу! Так буде, як я йому прикажу. Бо хіба ж я рівня якомусь жебракові Лолинові? Хіба ж може він зі мною штани зміряти? Мій син ніколи цього не зробить, бо він знає, що я Липей...

Нема що й казати, мій тато багатий ґазда. З ним не хоч кому рівнятись. Він не тільки багач, але й розум у нього. Був довго старостою в селі. Ціла околиця його шанує. Він колись ходив і до Будапешта з панами, був і в самого міністра в делеґації. Чи раз відвідав він послів, а навіть самого фіюшпана в Сиготі... Жоден пан не соромиться йому подати руку. Він, Юра Липей, не абищо!..

— А я тобі раджу, старий, — сказала неня до тата,— ожени ти сина і будете і він, і ти мати святий спокій. Хто чув таке, пустити хлопця на свої крила? То й не диво, що кожна біда причепиться йому на шию... Ґаздівський син не повинен би мандрувати та тратити дорогий час. Багацькі сини женяться дуже рано... А невістки треба, бо ти лиш подивись: господарство велике, а робітників мало на ґаздівстві... Аби лиш тих вісім корів доглядати, бо слуги — слугами. Чужими руками тільки вогню вигрібати... А Ількові тільки добру челядину, тож він не дивитиметься за всілякою жебротою...

Батько мовчав і лиш крутив вус під носом, а мама молола далі.

— ...слухай, старий, приходять М'ясниці... Ожени ти хлопця і будеш мені здоров'я просити за добру раду... тільки багатої шукай...

Отак турбувались мною мої батьки, а мені женячка ані в гадці. Я собі на вечорницях. Пилипівка якраз на те. Дівчата спакують куделі під пахву і в теревені.

Боже ж, які гарні наші верховинські вечорниці, як там гарно, скільки там краси.

От і вчора, наприклад. Співали пісні, а потім, як надокучило, давай у забави. Тягай ми нитки. А ця забава виглядає ось як.

На лаву сідають дівчата, а проти них на другу лавицю хлопці. Скільки дівчат, стільки і хлопців. Тоді візьмуть саме стільки ниток і кінці подають дівчатам, тримаючи нитки посередині. Коли вже кожна дівчина тримає свій кінець нитки, то протилежні кінці подають хлопцям. Коли й ті дістали, то роздавач нитки пускає і тоді видно, котра дівчина з котрим хлопцем «зв'язана». Щоб розв'язатись, дівчина повинна цілунком викупитись. Гра цікава, ніхто не знає, котра з котрим зв'яжеться. Дівчата цілуються то з одним, то з другим, і ніхто не заздрісний, бо ж це такий звичай. Свого хлопця, дівчина поцілує інакше, а чужого, оттак і «лопне» від біди, аби викупитись.

Потім палили ми клоччя і бавилися в різні забави. Щоб все-таки щось видно з праці, почали дівчата прясти повісьмо. А хлопці так і підглядають та вичікують, щоб випало з рук веретено. А як воно попадеться хлопцям в руки, то і не віддадуть доти, доки його дівчина не викупить, звичайно — поцілунком. Одної неділі прибув я додому. Батько мовчав, мовчав, а потім мені й каже:

— Хлопче, завтра йдеш оголоски записати...

— Я оголоски?.. Та ж я ще нікого не засватав! — сміявся я батькові в вічі.

— Зате я засватав за тебе дівчину, багату...

— Знаю, знаю, з Прохідного... що? ха-ха!

— Чого ж ти регочешся?

— Ну, коли засватали, то ж будете з нею і жити! Ха-ха!..

— Що то за слова? — питав батько.— Я тобі чей же батьком, і як я прикажу, так і має бути... І мені жінку батько вибрав, і я йому ні словечка не сказав...

— То тоді було, батьку, — сказав я, — тепер уже світ інакший... Тоді ні війни не було, люди ще були дурніші... а ми вже й світа бачили і виділи, як у других людей буває...

— Та не йдеш оголоски писати?

— Ніяк не можу... Врешті, ще не думаю женитись...

І почалась війна з батьком. Батько сварив, лаяв, а я втікав із хати, щоб не слухати лайок та докорів. Забрався я далеко на зимівку і зимував вівці. Час від часу відвідував Лолин Марійку, але вже зрідка, бо з Дешева до Лозянського не так близько.

ЗНАЙОМСТВО З ШУГАЄМ

Батько додержав слова: весною не погнав вівці на лозянський Менчіл, тільки в далеку Кам'янку. А мені приказав вівчарити, щоб був чимдалі від Лолин Марійки.

Я вівчарив. Любив я вівці й це ремесло. А до того ж вони були моїми.

Одного разу літнім вечором подоїли ми вівці й готували вечерю. Зорудували сильну ватру, направили колибу й ладились спати. Зразу собаки заревли і пігнались нижче кошарища. Ми думали, що чорт ведмедя або вовка надніс, бо вони на полонині досить часті. Аж бачимо, а то два парубки надходять, молоді леґіні. Обганяються від собачні топірцями, а через плечі перевішені рушниці. Думав я собі, що, може, якісь лісники нові, яких ще не знаю.

— Та відженіть собачню, — гойкав леґінь, — а то уб'ю, застрілю прокляту псоту... щоб їх вовки роздерли!

Побіг мій товариш туди, відігнав псів і випровадив леґінів до колиби.

— Продайте нам кусок сиру і молока, а то прийдеться по полонинах голодом пропасти...

— А ви що за люди?

— Ми ті, яких гонять жандарми по лісах, мов собаки зайців...

— То маємо щастя вітати Миколу Шугая...

Шугай притакнув, і я йому пообіцяв, що в моїй колибі може бути безпечний і завжди може знайти прибіжище.

Погостив я переслідуваного Шугая сиром та молоком, ще урди поставив перед ним та добре його нагодував. Довідався я, що той другий леґінь — це його брат. Нагодував я їх кулешею та солодким овечим молоком і запросив на ніч, бо в колибі є де переспати. Але Шугаї це відкинули і заявили, що спатимуть десь під кущем. Так і покинули нас серед нічної темноти й пішли. Видно, побоювались нас.

Від того часу Микола Шугай часто приходив до нас. Не раз забалакались і до півночі. Говорив нам про те, як він утік із війни, як він вистріляв цілу жандармську стацію у Вічковім.

Ми його просили, благали, щоб оповів нам свої пригоди, але Микола Шугай був досить скупий на слова. Не був хвальком і не любив чванитись, хоч не раз покпив собі та пожартував.

Та замість Миколи говорив його брат, Юрко, нероздільний приятель, дорадник і помічник Миколи. Юрко сідав біля вогнища на колоду, закурював цигарку й оповідав годинами:

«Один раз блукали ми з Миколою понад Нижнім Бистрим. Раз бачимо, а йдуть два жиди. Вийшов Микола на вулицю і крикнув:

— Гей, жиди, куди поспішаєте?

— До Хуста до нафту.

Дивиться Микола, а в молодого жидюка нові чоботи на ногах, а в старого жида обув дуже полатана, до того ще й дірява.

— Долі обув! — гойкнув Микола.

— Чоловіче добрий, леґіню любий, як тоді ми підемо? Та ж сніг паде! — просили жиди.

— Долі чоботи, кажу! — крикнув Микола, і хоч-не-хоч, стягай вони обув і поставили перед Шугаєм.

— А тепер, діряві черевики бери ти, жидюку, бо ти молодший, а нові чоботи хай одягає старий, бо він скорше простудиться...

Другим разом, між Гукливим і Подобівцями, сидить собі Микола біля шляху, « чорт несе жида вулицею. Вискочив Микола із схованки і як не крикне:

— Стій, давай гроші!

Бідолаха жид вибрав мошонку і подав Миколі. Той заглядає, а там тільки дві сотки.

— Куди ти вибираєшся? — питає Шугай.

— Іду на торг корівку купити для дітей.

— А багато в тебе дітей?

— Дев'ятеро, нівроку...

— Плодитесь, як миші... — запримітив Микола і додав: — За дві сотки корову не купиш...

— Тоді куплю хіба ж теличку і вигодую на корівку... .

— Бери собі, чортів жиде, гроші назад, а тут маєш ще п'ять соток і купи корову для дітей... А щоб ти знав, від кого ти дістав такий подарунок, так скажу тобі своє ім'я: я Микола Шугай...

Жид поблід та посинів, тремтів, мов лист на трепеті, з переляку, бо це прокляте ім'я «Шугай» звучало скрізь, як Божа кара, як батіг на жидів.»

Багато разів був нашим гостем Шугай. Аж кількома роками пізніш не стало Шугая. Його приятелі сокирами убили, преславного опришка Верховини.

ЯК СЕРДЕНЬКО КАЖЕ

Настала осінь. Зігнали ми овець з полонини й я вже більше не вівчарив. Нащо? У батька є слуги на те.

Незадовго відбувся крайовий торг у Воловім, останній того року. Від ранку ждав я на свою Марійку, бо давно її не бачив. Зустрілись ми на мості вище села і пішли на торговицю. Купив я їй великий медівник з великим серцем червоної краски, і ми пішли аж до млина, балакаючи про все.

Марійка повертала до Лозянського і я її проводжав. Перейшли ми поля, перебрели річку і допровадив я її аж до Лозянського під саму хату.

— Заходи, дорогенький, — запрошувала мене Марійка, й я її радо послухав. За Марійкою, і в саме пекло був би я пішов.

І знову почалось, як перше. Мене скорше можна було знайти в Лолиновій хаті в Лозянському, ніж дома в батька.

Старий Лолин радо бачив мене в своїй убогій хатині, та ж в його очах я був багацький син. Але ніяк не вірив, щоб старий Липей дав свою згоду. Бо в нас такий звичай, що не молодий жениться, але його женять. Не заручена виходить заміж, тільки її видають. Просто на тому правилі, скільки виторгують. Дасть батько дівчини більше, то візьмуть дочку, а не дасть, то нехай вона чекає. Нема дурних!

Марійка Лолин гарна, Марійка здібна, Марійка читава, шкода дівчини.

«Марусенько, будь моєю жінкою...»

Які ж гарні слова, але ж вони тут замало значать. Було б повне щастя, коли б ці слова звучали так:

«Марійко, будь жінкою мого сина...»

Але таких слів не було. Батько противився.

— Марійко, будь моєю жінкою, — говорив я.

— Ілечку, дорогесенький, повертай ти гарненько додому, бо не схочуть твої батьки нас благословити... А мені, що Бог судив, я бідна... Прийде якийсь бідака, такий самий, як і я, то й зачепить біду на шию, а ні, то дівуватиму... Ілечку, лиши мене, вір мені, ліпше буде.

— Ні, Марусенько, ніколи тебе не залишу. Хай мене праведне сонце поб'є, спалить та розтопить, як я тебе покину. Кохаю тебе, люба дівчино, і візьму тебе за жінку.

— Ну; що ж буде, як твій батько не погодиться, не видасть тобі твою частину, що ж ми зробимо? — питала вона.

— Не бачиш моїх жилавих, міцних рук? Ці руки зуміють заробити хліба. Широкі в мене плечі, загартовані в роботі. Коли батько не погодиться, працюватиму, як інші бідняки, але тебе ніколи не лишу... ніколи, ніколи.

Пригорнув я дівчину міцно до себе. Вона спочивала у мене в обіймах. Так добре біля неї, такий я щасливий, що можу назвати своєю судженою цю пишну дівчину.

Хлопці, що повернулися з війни, майже всі поженились і брались ґаздувати. А праці було коло хат подостатком. Чотири роки все пустіло, бо жінки самі не до господарства. Ми, брати були, крім Івана, всі вкупі з татом і господарили спільно.

Про Івана довідався батько, що під час світової війни він вступив до американської армії і поїхав на французький фронт. Це нам написали його приятелі з Америки. Але що з ним сталось, вони не знали.

Батько тішився своїми синами, особливо любив старшого, Василя, що від малечку був коло нього. Це був слухняний синок, ніколи одним словом не противився татові. Батько йому вибирав жінку, назначував кумів і вибирав імена його дітям. Батько голова хати, голова родини і все так повинно бути, як він прикаже.

Найменшого брата, Петра, батько також любив. Це була найбільш розпещена татова дитина. Дочок однак не міг він так любити, як синів. Він завжди говорив: «Маєш одну дочку, то матимеш дві журби». А він мав більше, бо аж чотири. Дві вже заміжні, а дві наймолодші ще дівували.

Мене батько не злюбив вже від малого. Батько був диктатором, хотів, щоб всі нитки збігались в його руках. Син Василь — це була лялька в його руках, як тільки хотів, так ним і повертав. Одначе я був впертий, такий самий, як батько. Трохи закоштував світа, любив щось перечитати, довідатись щось розумного від мудрих людей. Я хотів, щоб хоч трохи було і по моїй думці. Бодай жінку хай собі вибираю по бажанню мого серця. Що тільки я не зробив, або забажав зробити, батько противився тому. Не терпів жодного бунту.

А з цією женячкою в печінки він мені лізе. Знову підніс ту справу. Надибав для мене вже іншу «суджену» і посилає в свати. Довідався; що її батько, крім маєтку, має ще й «схований грейцар»...

— Слухай, Ільку, — сказав він мені знову, — сьогодні ввечір одягни на себе білу гуню, візьми пляшку горілки, а сватів я вже запросив.

— Ні, батьку, — заявив я йому знову, — як іду зі сватами до дівчини, то піду до тієї, котру з душі кохаю...

— Ти противишся волі свого батька,— заревів він.

— В цьому одному випадку — так! Я собі хочу женитись, мені з нею вік жити, отже виберу таку дівчину, яка мені любиться й яка мене кохає...

— Я знаю, собачий сину, лозянська Марійка тобі на гадці... Так щоб ти знав: коли мені сюди приведеш Лолинову дочку, то я її за невістку ніколи не прийму! Щоб ти знав! — сказав тато грізно і сам він трусився спересердя.

— Батьку, дорогий таточку, та ж порозумійте, що Лолин Марійці я вдячний на ціле життя. Не забудьте, як вона мене вирятувала, щоб я, мов собака на полі, не загинув. Коли б не вона, то я, ранений, був би пропав...

— Нічого було б тобі не сталось! — крикнув батько.— Могла тебе безпечно лишити й лишитись твоєї голови назавжди. Але, коли б і так, це не значить, що ти за те маєш піти аж так далеко, щоб брати її за жінку...

— Ніколи її не покину.

— Мусиш, це я тобі приказую!.. Не забудь, що ти Липей, Лолинову дочку хай бере інший такий жебрак, як вона, а ти Липей, вона не до тебе! Порозумій, це твоє добро. Як візьмеш багату, ти маєш, вона має досить, от і заживете. Та ж я зі собою до могили не понесу, а вам залишу!

— Та хоч що зробите, батьку, — заявив я, — про іншу дівчину ані знати не хочу і тільки Марійку візьму собі за жінку...

— І не буде так, як я того бажаю? — запитав грізно він.

— Не буде! — заявив я.

— Геть мені з хати, собачий сину, — крикнув батько, тупнув грізно ногою і показав пальцем на двері. Вигнав мене, свого рідного сина з хати. Що ж я мав робити? Вибрався і ще того дня прибув до Лозянського, до своєї Марійки. Більше до батька не повертав.

Незадовго зробили ми в Лозянському весілля. На весіллі нікого з Липейської родини не було. Не те, що батько, але навіть ні один з братів не прибув на моє весілля. Не є я такий м'який, але серце в мене боліло, що з моєї великої рідні нікого нема й я сиджу між чужими людьми, мов якийсь байстрюк.

Оженився я з Марійкою Лолин, не послухав приказу батька, а пішов за голосом свого серця.

Бідно жили ми, я ходив працювати, де попало. В більшості працював на чорній роботі. Щасливий був, як міг мелайної муки заробити гарній Марійці.

Батько не виділив мені жодного маєтку. Аж другого року з великою бідою дав мені невеличкий клаптик землі, тільки під хатину.

Я рішив побудувати собі хатину. Бо що ж то за чоловік, що й хати не має?.. Одного літа нарубав я в лісі дерева, а зимою добрі люди повозили додому. Безплатно, за саму гостину. Такий гарний звичай на Верховині, бідному допомогти, щоб і найбідніший спромігся на хату.

Весною виміряв я собі місце під хату, недалеко батькового будинку. Під зиму вже мав я свій куток. З цієї хатини вже ніхто мене не вижене. Я сам, майже, вповні сам, на своїх плечах наносив «кізлів» і драниць з лісу. Марійка не дуже могла мені помагати, бо під серцем носила дитину. Отак і перенеслись ми до нашої хатини і вже там зазимували.

Хоч був я сином багатія, я боровся з недостатками. З глибини свого серця любив я свою Марійку і працював для неї ніч і день. Від самої весни будував я свою дерев'яну хату і час від часу переривав працю, щоб заробити на хліб.

Третього року, по скінченні світової війни, за три неділі перед різдвом обдарила мене жінка дитиною, дівчиною. Та недармо нещасливого дня — 13 грудня — народилась вона, бо в хаті не було ні сотика, не було за що навіть охрестити немовля, бо всі засоби запхав я у хату. Ще й багато довжини зістався. А дитину треба охрестити і зробити кумам сяку-таку гостину, бо так годиться.

В батька овець кошара, в батька худоби повно. А я не маю за що понести дитину під хрест.

Пішов я цим разом до батька і просив підмоги:

— Батьку, ходіть подивитись на вашу внучку...

Але тато й тепер показав мені двері.

Чого ж я, властиво, йшов до нього, коли ж він викинув мене зі свого серця?.. Але дівчатко не може бути без хреста, щоб люди сказали... І зродилась у мене думка: піду вкраду від батька барана і буде на хрестини... Не хотів я красти, тільки взяти, та ж це й моє, я бідував на те, я вівчарив і плекав вівці на зимівці. Якраз того меншого баранчика я вирятував з пащеки вовка, як той закрався до стада. Це баранчик мій.

Як присмерк простелив свої крила, я підкрався і викрав барана від батька... Перший раз крав, це перший випадок був і перший мій гріх... Ні, не крав, а брав своє, що мені по правді належало. Якраз через те і вибрав вакешистого баранчика з чорними плямами на ніздрях, того самого, якого перед двома роками носив на руках. Його мати здохла, і я носив його до іншої вівці плекати. Сам його вигодував, потім вирятував майже з зубів голодного вовка... Тепер він мій.

Охрестили ми маленьку Марійку і зробили гостину. Якраз куми закусували, як вдерся до моєї хати батько і почав шукати в сінях. За бочкою зараз і знайшов обдерту шкіру барана, заніс в руці до хати і кинув на стіл... між гостей...

— З краденого барана їсте ви м'ясо... це мій баран, — сказав батько.

— Я його виплекав, я з ним бідував, більше мій, чим ваш, — сказав я, вхопив шкуру і кинув нею об землю, а батькові показав на двері... так само, як він мені.

Від того дня між батьком і мною вибухла ворожнеча. Прийшла весна, батько і ту землю відібрав, що дав був мені перед роком на картоплю.

Я мучився по чужому і ходив на працю до чужих людей. Не робив я батькові ніяких прикростей, але старався за те його обходити.

Більше разів були ми голодні, чим ситі, бо праці жодної не було. Де була яка робота, то прибули чеські робітники, а ми дивились у небо... Думав, що здобуду яку службу: стану фінансом, чи жандармом, а може, десь слугою при суді, та ж писати і читати вмію. Але чехи не приймали... Виходив я ноги за службою по Ужгороду та Мукачеву, навіть і до партії вписався, секретарем був, але ніщо не помогло.

Через два роки, під самі Покрови, прийшла на світ і друга дитина, хлопчик. Я був щасливий, що маю сина.

Забув я про гнів, пішов ще раз до свого батька, щоб перепросити.

— Батьку, я такий-щасливий, що маю сина... Батьку, ходіть подивитись на свого внука... .

— Що, знову хочеш від мене барана вкрасти?

— Ні, батьку, прийшов перепросити вас і запросити до себе на хрестини. Син мені родився, ваш внук...

— Тим ти мене не вимириш, і до хати я тобі не зайду, не є я цікавий на сина Лолин Марійки...

— Батьку, за що мене так тяжко караєте? Хіба ж я не є вашим сином?

— Хай тобі буде батьком сам чорт, а не я, і мене ти не перепрошуй, бо нічого не дістанеш. Моя земля скорше хай пусто лежить, хай по ній скорше жидівські гуси пасуться, а тобі не дам. Моя капуста хай погниє в бочках, мою бринзу нехай черви точать, а Лолин Марійка її їсти не буде...

І Василька похрестили ми без того, щоб бодай один Липей, крім мене та дитини, був на хрестинах! Ще й тепер не міг батько простити Лолин Марійці, що ввійшла в його родину, дармо, що вже дала на світ двох внучат.

Біографія

Твори

Критика