Володимир Гжицький. Опришки
(Уривок)
ВСТУП
Звістка про те, що князь Яблоновський по шлюбі з княжною Євою осяде на деякий час у маєтку молодої дружини, облетіла і стривожила всю околицю. Тяжке ярмо панщини за довгі роки добре вгризлось у селянську шию. Жорстокість правителів і гайдуків, нестатки й голод змучили народ, а тут ще приїзд князя!
Різні чутки полинули горами. Але найупертіше кружляли дві: одна — що князь хоче в тиші, далеко від світу, поправляти здоров'я, підірване в частих війнах, а друга — ніби це його послав король, аби винищив "чорних хлопців", які не давали спокою польській шляхті, що увіп'ялася в гуцульські землі.
Хоч які неясні були ці чутки та поголоски, проте одно було певним: князь Яблоновський з величезним почтом і власним військом, мов сам король, прибув до Космача і справді мав намір на деякий час осісти у космацькому замку, збудованому ще старим князем Каліновським на зразок замку якогось венеціанського вельможі. Ніхто не сумнівався, що тепер гуцулів чекає багато несподіванок. Може, то будуть нові податки, а може, й різки. Князь був магнат і шляхтич, а такі мало чим різнилися між собою. Хіба що тільки апетитом на чуже добро.
Апетити ці часто викликали серед доведеного до відчаю селянства бунти, втихомирювані криваво й безпощадно.
Хвиля заворушень піднялася особливо високо з приходом на польський престол недолугого Августа III. Цей король дбав тільки про свій двір, витрачав на власні розкоші неймовірні суми державних грошей. За королем тягнулись магнати, їх наслідувала дрібна шляхта. А щоб покрити величезні витрати, накладалися все нові податки на селян. Народна приказка, що "за короля Caca їж, пий та попускай паса", звучала в цих умовах, як знущання.
На Гуцульщині довго не вдавалося подолати селянський опір панському засиллю. Гуцул, закоханий у свої гори й волю, так легко їх не віддавав! Проте з плином часу повінь панщини піднімалась усе вище, кривава рука шляхетська все міцніше стискала селянське горло. І ось настав час, коли вже тільки на верхів'ях Карпат, з орлами і вітрами гірськими, жила воля. То були сміливці, що не хотіли скоритись, ще й самі наганяли жах на панів, стримували панський розгул в околиці. То були вільні опришки, "чорні хлопці".
Ішов тисяча сімсот сорок третій рік...
РОЗДІЛ ПЕРШИЙ
Як тільки сповзли з верхів сніги і гори вкрилися зеленими килимами полонин, на долах, в оседках гуцульських, завирувало життя: гуцули готувалися до "веснування".
Гарний то був час, веселий. Люди й тварини вичікували його довгу гірську зиму, і ось він нарешті прийшов. На кожнім подвір'ї гуцули в барвистім одязі поралися біля маржини: одні робили позначки своїм вівцям, щоб їх восени можна було розрізнити серед інших дроб'єт на полонинах, другі таврували для того ж самого корів, телиць, випалювали на рогах різні позначки, числа, найчастіше номери своїх хат, треті виписували дьогтем різні прикмети на спинах флегматичних волів, а ті мрійно поглядали своїми великими очима на далекі сині верхів'я гір і тихенько порикували.
З чоловіками пильно працювали жінки. їхнє завдання було теж неабияке: мусили маржинку забезпечити від людських уроків. Адже на світі багато недобрих людей. Прив'язували вівцям до хвостів червоні стрічки, щоб відвести злі очі з тварини на її хвіст, бо "хвоста вректи ніхто не годен". Дбали хазяйки й про те, щоб дроб'єта на полонинах були жваві та жадібні, як оси, щоб вишукували найкращу пашу й давали найбільше молока. Для цього терли заздалегідь заготовлені осині гнізда, мішали з сіллю й давали вівцям лизати.
Старшим допомагали в роботі діти. Переважно там, де стригли овець. Діти підбирали вовну й носили в хату, пильно дбаючи, щоб не змішати різні сорти. Бо ж інакша вовна з ягняти, інакша з однорічної вівці і зовсім інакша з вівці, вдруге стриженої.
Та найбільший рух був в оседку космацького війта Дідушка, побудованому на широкому плоскогір'ї і оточеному тісно насадженими деревами й плотом в людський зріст заввишки. Дідушок тут не лише війт, а й славний на всі гори дука. Самих овець має вісімсот, не рахуючи баранів, кіз і валахів. А скільки корів, волів, скільки коней, що цього року літуватимуть на полонинах! Усе треба перестригти, усе якось перезначити, а значити треба доконче, бо мішав Дідушок із своєю до вісімсот штук людської маржини. Он вона вже кілька днів реве та бекає в сусідських оседках.
Тому раннього ранку ґазда взявся і сам порядкувати. Але за кілька годин втомився. Раніш не втомлювався. Даються взнаки п'ятдесят прожитих років і те, що погладшав останнім часом. Пожалів себе, підвівся з землі, став серед подвір'я, широкий, кремезний, мов ведмідь. Витираючи з чола піт, оглянув свою отару й задоволено всміхнувся — було на що подивитись! Постояв отак кілька хвилин і рушив до хати.
Та не пройшов і десяти кроків, як знов довелося зупинитись. Біля воріт товкся гурт людей. Дідушок зробив поважне обличчя. Знав заздалегідь, що вони прийдуть, бо це ж його щорічні мішанники. Але що ж це? Як насмілився прийти сюди ще й отой старий Василь! Дідушок швидко одвернувся і вдав, що не бачить гостей.
Сам тутешній гуцул, Дідушок, проте, помітно відрізнявся від одноплемінників. Мабуть, багатство й сила влади вирізьбили на його обличчі ту рису відмінності. Та й одягався зовсім інакше. Не носив постолів, як решта гуцулів, а чоботи шкапові, та й сорочку впускав у штани, а не поверх штанів, як колись, коли ватагував ще на горах. Ходив як зиму, так і літо в камізельці. Це відколи став війтом. А що він ще й коротко підстригав волосся й вуса, то й скидався на якого-небудь містечкового крамаря, котрий недавно почав багатіти, або на дрібного шляхтича, яких багато крутилося по панських маєтках на посадах підстаростів, управителів чи факторів. Гуцули боялися Дідушка й не любили за скупість і надмірну пиху, проте підлещувалися до нього, бо він поскуповував найкращі полонини, і щастя мав той, кому Дідушок дозволяв мішати свої вівці з його маржиною.
Мішали з ним здебільшого ті, що йому колись свої полонини попродали. Оце й зараз вони прийшли спитати, коли можна виганяти маржину. Бо непокоїться вона в стійлах — зачула вже пашу.
Дозволивши селянам полюбуватися його багатством, Дідушок нарешті повернувся до них із здивованим виразом, неначе оце тільки їх побачив. Селяни поскидали крисані й привітали господаря. Він кивнув їм здалека головою.
— Що скажете? — спитав, наче не знаючи, чого прийшли його щорічні мішанники.
Гуцули тупцювалися на місці й мовчали. Кожний волів переступати з ноги на ногу й чекати, щоб хтось інший почав першим. Найбільше очей було звернено на Танасія Єлейчука, старого балакуна. І він по добрій хвилині мовчанки заговорив за всіх:
— Прийшли ми спитати, коли можна буде мішати маржину? — вдруге скинув він крисаню, а за ним те ж саме зробили й інші. Дідушкові це сподобалось, і він підійшов ближче до огорожі, за якою стояли селяни.
— Як упораюся оце, то й можна буде виганяти,— сказав повагом,— самі бачите, ще роботи та й роботи.
І він повів рукою в бік своєї худоби, що вкривала величезну обору, немов живий барвистий килим, на тлі якого де-не-де видно було похилених над тваринами людей.
— Дай боже швидко впоратися,— загули ґазди і сумно похилили голови, бо швидкого кінця тій роботі годі було сподіватися.
— Я так міркую, що позавтра, як бог дасть дочекати, можете приганяти вдосвіта маржину, та й рушимо,— заспокоїв їх Дідушок.— Ватаг уже на горах, та й люди згоджені... А дат буде добрий, бо трави великі. Сам був на полонинах і бачив.
Селяни повеселішали, аж язики їм розв'язалися, і вони заговорили мало не всі враз. Дякували та прибутків зичили.
— Ви не скривдите,— знов сказав за всіх старий Танасій,— мішаємо з вами не перший раз, знаємо...
Мовчав увесь час тільки дід Василь. Коли Танасій скінчив свою мову, Дідушок раптом повернувся до старого Василя. Він кілька разів уже поривався заговорити до нього, та якось не наважувався. З Василем не можна було розмовляти як з першим-ліпшим, це всі знали. Знав і Дідушок. Може, тому й не зразу наважився.
— Гнівайтесь або не гнівайтесь,— сказав, не дивлячись тому в очі,— а вам я цього року мішати не дам.
Василь здригнувся, мов старий дуб, коли вдаряє в нього грім, але, не можучи розколоти міцну столітню деревину, збігає по твердій корі на землю. Такого не сподівався. Навіть вірити не хотілось!
— Жартуєте,— сказав, криво всміхаючись,— щороку мішали, і стільки літ...
— А цього року не будемо,— перебив Дідушок.— Я з опришками гендлювати не маю охоти... Мені з опришками не по дорозі...
Тепер Василь усе зрозумів. Це його син є причиною неласки сільського дуки, це син Олекса, котрий кілька років тому утік на гори від ярма панського і чия слава гримить тепер на всі Карпати; це син, що став улюбленцем бідних і пострахом панів, підпанків і їхніх посіпак. Проте старий Василь Довбуш ще пробує пояснити, що це несподіване рішення Дідушкове розорить його, бо якби ж знав раніше, що таке буде,— знайшов би собі десь депутата1, а тепер де його знайдеш, коли вже майже всі повиганяли маржину на гори?
Дідушок не слухає й не хоче слухати,— мовляв, він сказав, і слово його святе.
— Ви ж розумієте, чого він пішов в опришки,— аж стогне старий,— не було виходу.
Дідушок тільки зневажливо махнув рукою,— знаємо, мовляв, що то за цяця!
— Ви ж самі з опришківського роду, пане війте,— почав тоді Василь з іншого боку, — Я ще вашого гедю пам'ятаю. Який то був опришок гідний та файний!.. А тепер...
Останні слова Василеві обурили війта. Хай пам'ятає, з ким говорить!
— Що було — давно минуло, й згадувати нічого,— грубо перебив він старого,— тепер інакші часи.
— Я стільки років ватагував вам,— тихо каже Василь,— стільки мучився не раз із вашою маржиною. Невже ви все забули?
— Ватагували ви мені не задурно,— одрубав Діду-шок.— За роботу я вам платив, і кривди вам від мене не було!
Василь більше не просив. Надягнув крисаню на голову й відійшов. Кланяючись війтові, пішли й інші селяни. Дідушок постояв хвилину й плюнув їм услід. Радий був, що нарешті пішли. Тим більше радий, що забачив, як плаєм спускається з гори підстароста княжий, пан Вижлінський-Псович, і прямує до його двора.
Дідушок обтягнув на обдутому череві камізельку, крекнув і пішов Псовичу назустріч...
А в цей час ватаг Федір Штола мандрував з двома пастухами до Дідушкової полонини. Поспішав, щоб уже на місці до вечора стати і поробити ще завидна деякі приготування в стаї та й в усьому стоїщі. Виходячи звідти торішньої осені, він залишив там усе в порядку. Однак не надіявся все в порядку застати. Могли там, у стаї, вітри ночувати з бурями сніговими, могли гостювати в кошарах кабани дикі й ведмеді, а від таких відвідин завжди якийсь прикрий слід лишається. Торік дикі кабани повалили всі стайки пастуші.
Ішов мовчки й думав. Цього року віддали під його опіку самих овець півтори тисячі, а ще й рогатої худоби та коней скільки! Гей-гей, яка сила! За життя кожної овечки з нього спитають. Та він цього не боявся. Пастухів підібрав собі добрих, а його старший пастух Данило Вовк-Устеріцький був славний на всі гори. Отже, не майбутнє на полонинах турбувало Федора, а те, що залишалося в долині. Турбував приїзд князя.
Ось які думки снувалися в голові. Поспішав, немов утікав від тих думок.
Перед ним біг великий вівчарський пес, а ззаду йшли два вівчарі. Зрідка перекидалися словами, а більше роздивлялись навколо, пригадуючи дорогу, що нею торік навесні йшли на полонину і восени вертали додому. Час поробив тут великі зміни. То траплялися нові повижолоблювані водами рови, яких торік не було, то перетинали дорогу величезні гнилі колоди, що торік ще деревами гордо дивилися вгору й шуміли зеленим гіллям, то купи каміння, назношені гірськими потоками й повимивані талими водами. Усі ці зміни, усі перешкоди примічав ватаг і пастухи, уявляючи, як їх завтра долатиме маржина.
Раптом ліс скінчився. Минули ще широку смугу заростів, і перед очима розкинулась велика, залита сонцем полонина. На ній вдалині бовваніло їхнє стоїще. Побачивши його, люди зітхнули радісно, й пес загавкав. Назустріч прибулим вибіг срібний потічок і кошеням замуркотів під ногами; знали, що біжить із холодного джерельця під скелею.
Перший напився з потоку втомлений пес, що давно вже біг з висолопленим язиком. Гуцули підбігцем подалися до стоїща, оглядаючи його здалеку бистрими очима. Було тихе, мертве. Кошари позаростали травою і бур'яном, попід воринням повипиналися дурні гриби. На даху стаї, в якому бракувало двох дощок, сиділа синичка і дзвінко прощалась із передвечірнім сонцем. Принадно зеленіли по всьому стоїщу смеречки, що їм два роки тому Федір повтинав верхи, аби вшир розросталися. На них он вже нові паростки, густий мох. Вже зможуть захистити худобу і дроб'єта від зливи та спеки.
Усередині стоїща в багатьох місцях було поламане вориння, повалені пастуші стайки, подекуди зруйнована струнка 1. Усе це треба було полагодити до приходу маржини.
Але сьогодні на вівчарів чекала ще й інша, нагальніша робота. Сьогодні мали добути живої ватри й поробити порядки в стаї. Першу роботу мав виконати сам ватаг. Переступивши поріг стаї, він зразу ж узявся до цього щорічного полонинського ритуалу, який так само виконували протягом століть його предки в цих горах.
Струнка — відгороджене місце в овечій оборі, де доять маток.
— Дякую тобі, боже, що ти мені допоміг увійти в цю стаю в мирності й радості. Так мені, боже, допоможи з неї зійти у мирності й радості. Єк мені господь святий допоміг зиму перезимувати, так мені, господи, допоможи літо перелітувати, товаришам моїм та всему народові православному.
Проказавши цю давню молитву, Федір Штола зняв сардак, кинув у кут, обійшов заватру і загнав навідліг сокиру в стіну. Тоді поклав на старе ватрище підкову, що її приніс із собою з долів, і проказав:
— Ти вже доста піхана й бита, але ще не горена, тепер маєш горіти — піхати й топтати тебе вже ніхто не має!
Молоді пастухи стояли в кутку й мовчки стежили за кожним рухом ватага, прислухалися до його слів, щоб, як колись самі стануть ватагувати, могли їх точно повторити.
По тих приготуваннях ватаг заходився робити живу ватру. Це й була найважливіша частина ритуалу. Не хвилювався, був певний, що добуде вогонь. Без поспіху, поволі витягнув з череса стару кількарічну букову губку, що її вдома добре випарив у лузі, а коли висохла, потовк так, що стала м'яка й піддатлива, розділив її надвоє і половинки повтикав у два кінці розколеного заздалегідь патика. Далі один кінець патика упер в одвірок стаї, а другий — в дошку, що її тримав один з пастухів. Залишалося ще намотати на патик посередині ремінь. Намотавши його двічі, Федір Штола один кінець передав пастухові, другий сам узяв у праву руку. Тоді, зручно впершись ногами в землю, моргнув хлопцеві й потягнув свій кінець ременя до себе. Хлопець шарпнув свій до себе, і вони, як пилу, почали тягати ремінь в протилежні боки. Патик, затиснутий між одвірком і дошкою, жалісно заскрипів і вже за кілька хвилин почав від тертя затлівати. Від нього затліла губка, і синій димок, перший раз цього року, вибіг весело зі стаї і полинув на гори, даючи знати сонним верхам, що на полонині з'явились уже люди, що пора прокидатись, вилазити з-під снігових покривал, бо все одно за людьми прийдуть скоро отари і мусянжевими дзвіночками, веселим блеяниям розвіють їх сонний спокій.
Від затлілої губки бухнуло вгору велике вогнище, що не сміло вже загаснути протягом усього перебування пастухів і маржини в горах. А на підкові розкладено ватру тому, що на таку стаю, де лежить у ватрищі підкова, ніколи град не б'є; вона ж бо вже "бита й топтана".
Ватаг узяв із ватри головню і обійшов з нею стої-ще, проказуючи оченаш. Нарешті зупинився і проголосив:
— Як мене ніщо не перейшло, коли я тебе обходив з вогнем, так аби мені ніщо не перейшло через ціле літо худобу.
Сказавши це, кинув головню у воротях, якраз насередині. Цими ворітьми мала завтра входити маржина і, як сотні літ тому, мала переступати через грань. Щоб грань цю зберегти до приходу маржини, ватаг накидав на головню сухого хмизу і наказав пастухам увесь час підживляти огонь.
Поки впоралися з ватрою, залягла ніч. Нашвидку повечеряли харчами, що їх принесли з дому, і полягали покотом на купі смерекового гілля. Мали спати по черзі, бо хтось один повинен був підтримувати вогонь. Першим узявся вартувати ватаг. Казав, що спати не хоче, а насправді жалів молодих хлопців. Сів коло вогнища, підкликав пса, закурив люльку й задумався. А пастухи, потомлені цілоденною дорогою, одразу ж і поснули. Заснули перший раз цього року на горах. Крізь діри в даху моргали їм блискучі зорі, а вони уві сні щасливо всміхалися до них.
Пан Вижлінський-Псович з'явився в замку незадовго до смерті старого князя Каліновського. Мав він тоді одне прізвище — Псович. Привіз його князь із Варшави й одяг у лакейську ліврею. Ходили тоді чутки, що князь його в карти виграв. Молодий лакей Ян був високий на зріст, вродливий і припав до серця княгині. Службу свою виконував сумлінно, може, навіть надто сумлінно, бо по смерті князя, якого під кінець життя розбив параліч, він з лакея став відразу підстаростою і найближчим порадником княгині-вдови. Відтоді до прізвища Псович він і почепив додаток Вижлінський, ба й поставив його на першому місці. Так наказано було в дворі величати новоспеченого пана підстаросту. У селі, проте, він так і залишився Псовичем.
І от сей самий Вижлінський завітав тепер до війта. Розмовляли повагом. Дідушок частував дорогого гостя, а сусіди з острахом поглядали на війтову оселю, бо прихід цього панка не віщував селу нічого доброго.
Пішов Вижлінський з Дідушкового двору аж надвечір, і війт провів його далеко під лісок. Злегка похитувався після частування. Був задоволений. Пан підстароста повівся дуже ввічливо, називав його, Дідушка, паном війтом, розказав багато приємних новин, різних замкових пліток. Князь, виявляється, житиме в Космачі доти, доки не винищить опришків і не повісить Довбуша. Ця новина була для війта найрадісніша. Іще довідався, що шлюб князя з княжною відбудеться десь через тиждень-два, дізнався, які будуть гості. Правда, пан Вижлінський називав такі титули й ранги, що Дідушок навіть вимовити їх не міг. Якийсь французький віконт став у нього французом без вікон, коли він оповідав вже своїм домашнім за вечерею про двірські події.
А ще повідомив Вижлінський, що завтра оголосять нові податки селу. І Дідушок, як війт, висловив співчуття княгині, якій доводиться робити дуже багато витрат на це весілля.
— Князь просить по весіллі до себе для знайомства,— гордо повідомив своїх рідних Дідушок.— Що ж, треба буде піти познайомитись, коли вже так дуже хоче,— додав по хвилині.
Другого дня вранці, тільки-но сонце позолотило снігові верхи Чорногори, у селі з'явився двірський возний. Старий, марний, згорблений, у коротких завузьких штанях і білих панчохах до колін, він зупинявся мало не коло кожних воріт, бив у барабан, а коли збиралась хоч невеличка купка людей, хрипким голосом проголошував:
— Від сьогоднішнього дня — першого червня 1743 року — вірні піддані пані своєї повинні за те, що в своїх печах спалюють її ліс, сплачувати їй щорічно по пів-дуката з печі. Дань ця називатись буде пєцове...
Після цих слів западала мовчанка. Тільки смуток колихав людськими головами, мов вітер колоссям, і хилив їх долу. Ніхто не перечив, ніхто не озивався, тільки іноді в чиїхось грудях вибухав плач, мов полум'я у кепсько затоптаній ватрі. Одначе його заглушував дріб барабана, за яким, мов рінь по узбіччю, котився знову майданом і ранив селянські серця хрипкий, байдужий голос возного.
Важка була його робота. Треба було вийти з дому дуже рано, щоб до вечора обійти село, всі в ньому кутки. Гуцульські оседки розкидані дуже широко по горах. Бо ж кожен ґазда шукає сухіше місце під хату, заслонене від вітрів, виливу потоків, де б близько був шматочок ситої землі на город чи царинка на весняний випас маржини, сіножать, поле чи лісок, та звідки приступно людині й маржині до головних доріг, що йдуть понад більші ріки.
Відбарабанивши в одному місці, старий возний ішов далі, постогнуючи. Крутило ревматичні ноги, а обійти ще треба он скільки хат.
Твори
Критика
