Епічна концепція прозаїка
Микола Равлюк
[…] Навіть за частковою бібліографією, К. Гордієнко написав 14 романів і повістей, десятки оповідань, нарисів, статей, ряд ґрунтовних розвідок про мову. До двотомника увійшло лише п'ять найвизначніших творів, зокрема романи «Чужу ниву жала», «Дівчина під яблунею», «Буймир» та повісті «Заробітчани», «Сім'я Остапа Тура». Звертає увагу не тільки вимогливий добір творів до друку, а й порядок їх розміщення. К. Гордієнко подав свої романи і повісті не за хронологією їх написання, а відтворених у них подій і явищ суспільного життя.
Видно, в тому є свій резон. Автор сам розглядає свій доробок під кутом зору головного спрямування творчості, стосовно до мети всього свого мистецького життя. В одному інтерв'ю К. Гордієнко нещодавно відзначав: «Художній літопис села Буймир (збірний образ) я веду від початку нашого століття аж до сьогодні». І справді, кожен, хто знає і стежить за невтомною працею письменника, не може не помітити, що З-поміж різних романів, повістей К. Гордієнка, часто спільних між собою долею одних і тих самих людей, виступає єдиний намір письменника розповісти історію українського села XX віку. Звідси така органічна, ретельна історична послідовність романів і повістей К. Гордієнка.
К. Гордієнко, як і кожен справжній художник слова, має свою ідейно-естетичну концепцію. З твору в твір він простежує, як на кожному з історичних етапів зростає діяльність, свідомість його улюблених героїв, людей трудового села, як невтомно народжується нова, невичерпна творча енергія мас. В кращих, найповніше виписаних героях письменник втілює весь народ. В особі народу він бачить ту єдину й вирішальну силу, яка становить незламну опору суспільства, творить і визначає соціальний поступ. Не в одному творі автор чи то від себе, чи устами своїх героїв визнає могуть і владність народу. У романі «Чужу ниву жала», який написаний на матеріалі подій революції 1905 p., читаємо: «Народ пробудився, народ повстав». Коваль Кузьма, як і мільйони йому подібних пролетарів, які готували й здійснювали Великий Жовтень, міркує так: «Про яку правду народ мріє?.. Взяти в свої руки землю і заводи! Ось про що насправді народ мріє» (повість «Заробітчани»). […] Все це не просто декларації. Такі думки, погляди, власне, вся світоглядна система письменника випливає з усього його доробку, з галереї картин, образів, людських характерів, особистої манери письма, мовних засобів тощо.
Кажуть, перший крок до істини — це порівняння. Справді, коли зіставити твори К. Гордієнка з набутками інших сучасних прозаїків, досить виразно прозирає його мистецька вдача. Так, наприклад, ми знаємо серед повістярів таких авторів, які особливо дбають про гострий сюжет. Інші вдаються до звеличених, піднесених до символів картин, образів, героїв. Треті надають перевагу психологічному умотивуванню настроїв, вчинків людини. Кожен з цих художніх засобів не байдужий для К. Гордієнка. Проте в нього виразно помітне тяжіння і до свого, тільки йому властивого. К. Гордієнко прагне передусім дати якнайдокладніший, якнайвірогідніший малюнок людини, подій, а то й певного відтинку життя суспільства. Інколи письменник так детально виписує свій малюнок, що, буває, він застує чимало чого іншого, важливого, приміром, композицію, сюжет тощо. В такому випадку критики дорікають письменникові, що його творам бракує сюжетної стрункості або ще якихось прикмет прози, регламентованих нормативною теорією літератури. Гадаємо, докори К. Гордієнкові не зовсім безапеляційні. Глянувши глибше в суть справи, неважко переконатися, що манера письма К. Гордієнка єдино доцільна для вирішення тих завдань, які ставить перед собою митець. Адже не завжди гостросюжетний роман чи лірична повість — єдиний еталон у прозі. Досконалим видається такий роман, в якому гармонійно поєднуються всі компоненти прозового епосу. Та коли перед нами дійсно творча індивідуальність, то на неї треба зважати, прагнути зрозуміти її і по можливості пояснити, визнати її право і доцільність.
К. Гордієнко справді самобутній художник. Естетична структура його прози багато чим нагадує поетику Павла Тичини, особливо по лінії сконденсованої виразності образу, його глибокої емоційності й змістовності. Автора «Буймиру» можна відрізнити не тільки від багатьох колег по перу, а й знайти в нього чимало такого, що не захопило уваги інших прозаїків, не стало постійним предметом їхньої творчості. Досить відзначити його уміння бачити багатопроблемність суспільного життя, здатність малювати масові картини, знаходити в них головне, відповідність між масою і окремою особою, людиною в широкому розумінні цього слова. Здається, немає таких форм волевиявлення громади, масових виступів людей, відомих впродовж всього нашого віку, які б не знайшли спроб відповідного художнього перевтілення в романах та повістях К. Гордієнка. В одному випадку це сходки, страйки, маніфестації, повстання («Чужу ниву жала», «Заробітчани»), а то й цілі збройні баталії («Буймир»), якщо йдеться про непримиренну класову боротьбу. В іншому випадку, коли перед нами мирні, трудові будні, письменник також показує масу в русі: різноманітні збори, людні засідання, розмови, суперечки в гурті людей, вдома, в колі рідних, близьких, товаришів («Сім'я Остапа Тура», «Дівчина під яблунею»). А одна з останніх повістей К. Гордієнка — «Зимові записи» (не увійшла до двотомника) — майже повністю, з особливим піднесенням переповідає хід сьогоденних колгоспних зборів. І це не банальний протокол, а справжня динаміка життя маси.
Тут мають місце глибокі закономірності. Виходячи з концепції: маси, народ — рушійна сила історії, письменник показує й найхарактерніші інструменти цієї історії. На зборах і взагалі на народних форумах, як і на полі битви, людські маси, а отже й кожна людина, можуть з надзвичайною повнотою виявляти свою особистість. Письменник певний, що маса сильна, здатна робити успішний поступ лише тоді, коли вона рішуче і своєчасно діє, організовано одстоює свої інтереси. Звідси у К. Гордієнка постійний клопіт про життя великої громади, трудівників села, а в естетичному план і — мальовничі картини багатолюдних зборів. Знедолені, знівечені, закатовані класовим гнітом селяни повстають. Увесь свій гнів вони спрямовують проти панського маєтку Харитоненка.
«Мов буря вирвалася — залюдніло просторе дворище, зашуміло, загуло; де тут було людей ладнати, направляти? — з тиском, гамом хлинули на панську фортецю-палац, що бучною величністю і пишністю гнівив людей. Горорізьба, наліпки, вирізки, всякі оздоби... І як приступити, з чого зачинати? Палац — як мур стоїть, до чого взятися. Недовго думали, жага помсти, ненависті гнала...
J в цьому вихорі пристрастей тяжко було розпізнати, встежити за рухами, вчинками кожного.
Людський потік кинувся на господарське дворище, хто розбивать палац...
Згадували всі кривди панові. Наливалося серце ненавистю.
Молодиця в. лісі зілля рвала, полісовщики зловили, посадили на муравище.
Пан пересунув межі — судися з паном. Межова палата в поміщицьких руках. Земський — слуга панові. Сенат хіба за народ? Огонь хай випече людську кривду!
Люди постягали жниварки, сіялки, молотарки, обклали соломою, запалили.
Хай вигорять відробітки, оренда,
штрафи, що тягнув пан з людей!..
Хай огонь випалить панську наругу над трудовою; людиною!»
Так чинить маса, охоплена ненавистю. Мимоволі постає запитання: а не руйнування це? Звісно, з погляду власника маєтку, як і будь-кого іншого, йому подібного, маса робить неподобство, руйнує. Але ж не забуваймо, що той маєток, і взагалі все, що належить панівним верствам, збудовано не самим власником, а великою трудовою громадою людей, і в силу класового поділу людей привласнено власть імущими. Більше того, наслідки праці трудового люду, витворені ними матеріальні блага, опинившись у руках одного чи купи можновладців, повертаються проти самих трударів.
Руйнування в ім'я творення — ось що становить пафос художньої картини прозаїка. Характерно, що тут ми не знаходимо окремо окреслених персонажів. Автор не називає конкретних імен повстанців. Та в цьому нема й потреби, бо на передній план тут виступає громада, її революційна снага. Однак за кожним із вчинків, за кожною вимогою, кличем бачимо живих людей, представників трудового народу.
Відповідно до волевиявлення маси діє й один з її учасників — ватажок повстання Захар Скиба. Важко накреслити лінію, де починається Скиба як одинак, окрема особа, а де кінчається його єдність з громадою. Він весь злився з масою. Це той випадок, коли маса не обирає собі вождя. Він сам приходить на поклик людського розуму й серця, виступає від їхнього імені, стає їхнім проводирем. Справді, з яким, нічим не відмінним від повстанців запалом діє Захар. Він «мов диявол, скрізь гасав із смолоскипом, мазницею, обливав дерево гасом, підпалював, скрізь залишав за собою вогненний слід». Він збагнув доконче свою силу: «Один помах руки — і село кинеться в огонь і воду за вожаєм». Захарові, як і громаді всього повсталого села, «принаймні здавалося, що Буймир вирішує долю країни». От яка могуть охоплює кожну людину і всю громаду, коли ними керує революційна воля.
У романі «Чужу ниву жала» діють повстанці. Зовсім інший зміст багатолюдної картини з повісті «Сім'я Остапа Тура». Перед нами колгоспні збори. Знімають старого, що не виправдав довір'я господарів артілі, бригадира, а обирають нового. Здавалося б, така звичайна, проста подія. Але й тут, на зборах, письменник виявляє велику громадську пристрасть. він не минає жодної нагоди, аби показати згуртованість колективу навколо своїх інтересів, засвідчити громадянську боєздатність хліборобів села.
Вже під час одного з процедурних питань — обирання голови зборів — колгоспники виявляють неабияку активність. Вони домагаються, аби головою була справедлива людина — «активістка Марта Іванівна». «Здобувши високе довір'я громади, смаглява, кругловида жінка з лагідними рисами за столом ураз перевтілюється, твердою рукою веде збори».
Автор одним-двома, зате дуже рельєфними штрихами виписує риси характерів господарів села. Тут і «сповнений уваги до старих і малих» голова колгоспу Бурмак, і бригадир Улас Жилка, «чоловік літній, бувалий, готовий завжди собі гостре слово дозволити», і колишній комнезамівець Стах, «фундатор колгоспу Мажара», дошкульна жінка Мотря Суха, молоді колгоспники Сергій Сніжко, Хома Лихов. Все це різні за характером, віком, думками і поведінкою люди. Але разом вони становлять міцний, об'єднаний спілною трудовою і громадською метою колектив.
Змальовуючи картину зборів, К. Гордієнко щонайменше схильний вести натуралістичний опис. Автор дбає не так про точний, як типовий виклад подій. Він зводить людей віч-на-віч. Спочатку вони висловлюють своє ставлення до старого бригадира Уласа. Ніхто з них не приховує свою думку про нього. Кожен відверто говорить Уласові правду, яка б вона колюча не була. І хоч боляче, прикро все те слухати Уласові, та й односельчанам від того не легко на душі (все-таки свій чоловік), інтереси громади понад усе.
З не меншою вимогливістю ставляться колгоспники і до кандидатури нового бригадира Гната Тура. Одні його підтримують, другі висловлюють сумніви, застерігають від можливих зловживань, помилок, треті взагалі не виказують йому довір'я. Однак усі виходять з одного наміру: мати на чолі бригади гідного й сумлінного чоловіка. Слухаючи докори на адресу Уласа, проймаючись міркуваннями громади про свою власну особу, Гнат і сам прозріває. Його охоплює палке, щире почуття самокритичності, відповідальності, а головне високої честі перед громадою: «Гната тим часом непокоїла! своя думка: чи не гадають люди, що він тягнеться до високої посади? Гнат, проте, не втрачав самовладання, мовчки, зосереджено сприймав пристрасні слова, вивчав людські характери, обвикався. Як би там не було, збори сколихнули Гнатові думки ...» Як бачимо, письменник прямо наголошує, що саме маса спонукає його до роздумів. А там, де панує невсипуща думка, де б'ють творчі джерела однієї людини і багатолюдних мас, — там неодмінно панує поступ.
Значення цих картин у повісті «Сім'я Остапа Тура», як і їм подібних в інших творах К. Гордієнка, важко переоцінити.
Кожен твір двотомника К. Гордієнка чимось цікавий, спонукає до глибоких роздумів про життя й літературу. Особливе враження справляє останній, найбільш вивершений з усіх поглядів роман «Буймир». Він з гідністю увінчує всю епопею письменника, найбільш повно показує вирішальну роль народних мас у боротьбі за свободу й незалежність. Кожен твір двотомника — багато в чому мистецьки самобутній доробок, а всі разом вони утворюють розгорнуте епічне полотно, наскрізь пройняте однією концепцією. Весь багатогранний зміст, головне спрямування тієї концепції можна висловити коротко: джерело нашої сили — ми самі: люди, народні маси.
Л-ра: Вітчизна. – 1970. – № 2. – С. 150-153.
Твори
Критика
