27-12-2019 Святослав Гординський 234

В оркестрі кольорів і звуків (Літературна сильвета Святослава Гординського)

Тарас Салига

1933 року видавництво «Ізмарагд» у Львові випустило у світ поетичну збірку Святослава Гординського «Барви і лінії». Для галицького читача вона стала досить несподіваною книжкою, бо її автор досі не мав жодної віршової публікації. Він був знаний — більше того! — популярний як маляр, а за поетичне ім'я ще треба було творчо боротися. Славнозвісний дотепник Еко (Едвард Козак) навіть радив, як це зробити. У гумористичному журналі «Комар», який він, до речі, редагував, Еко помістив дружній шарж на Гординського. Оскільки цієї модерністичної збірки читацький загал не кинувся купувати, Еко намалював поета, що досить успішно продає гарячі ковбаски з доважком своєї збірки.

За свідченням тогочасної преси «Барви і лінії» йшли до читача спочатку важко. Невдовзі збірка мала не тільки багато відгуків критики, а й отримала літературну нагороду Товариства українських письменників і журналістів ім. І. Франка.

Через сорок три роки (19 грудня 1976 р.) у Нью-Йорку на вечорі Об'єднання українських письменників «Слово», влаштованому на відзначення 70-річчя від дня народження Святослава Гординського, Григорій Костюк з цього приводу скаже: «Тодішня критика, що позитивно оцінила збірку, якось не звернула уваги на джерела, звідки ті позитиви приходили й у творчій лабораторії С. Гординського перетворювались на його власний оригінальний стиль... А йшло це, з одного боку, від французьких романтиків, парнасців (Ш. Бодлер, Ж. М. Ередія) через символістів (П. Верлен, Маллярме, Поль Валері) аж до сюрреалістів (Бретон, Елюар)... З другого боку, від українських неокласиків (М. Зеров, М. Рильський, П. Филипович) й активних романтиків (О. Влизько, Ю. Яновський, М. Бажай).

Щодо стилю поезій С. Гординського, то тут думки критиків розбігаються. Одні вважали його модерністом абстрактного космополітичного спрямування (О. Мох), другі — поетом чистої краси і витонченої форми, не визначаючи напрямку (М. Рудницький, М. Гнатишак), треті — запізнілим символістом (критика Вісника), четверті — неокласицистом (В. Державін), і, нарешті, найновіші критики вгледіли в поезії С. Гординського потужний струм романтизму (П. Бойчук і Б. Рубчак»).

Цей вражаючий масив інформації і теоретичних висновків, які подає нам Г. Костюк, дивує сучасного читача — мовляв, як молодий поет міг «розробити» таку гаму стильових напрямів чи, принаймні, як міг «перепустити» через себе стільки різних впливів.

Річ у тому, що на час виходу збірки «Барви і лінії» Гординський пройшов воістину велику європейську науку. До того ж родинні умови, в яких він виховувався, по-своєму були естетичним університетом. Він народився 30 грудня 1906 р. в Коломиї у сім'ї відомого гімназійного професора, знавця давньої літератури, дійсного члена НТШ Ярослава Гординського. Дитинство його минало у Львові переважно у царстві книжкових фоліантів.

З проголошенням самостійної української держави батька його Ярослава Гординського було обрано до українського парламенту. Можна сказати, що батькова наукова праця формувала його душу, а політична — громадянський світогляд. Сім'я Гординських жила давніми українськими традиціями, але водночас мала змогу «шліфуватись» європейською культурою. Сестра Святослава Дарія вивчала фортепіанне мистецтво у Відні в Еміля фон Зауера, учня Франца Ліста, а брати студіювали медицину в Мюнхені та Відні,

Святослав, закінчивши Академічну гімназію у Львові, вступив до Мистецької школи Олекси Новаківського, що була відділом Українського таємного університету, де провчивсь чотири роки. Після того вчився у Берлінській академії мистецтв та мистецьких академіях Парижа — спочатку в Академії Жуліян у класі Жана Поля Лоранса, а відтак у Модерній академії Фернана Леже.

За свідченням сучасників С. Гординський завжди був зразковим і кмітливим учнем, який вирізнявся самостійним підходом до творчості. Слід сказати, що для цього прекрасну основу, міцний фундамент заклав йому батько, а потім розбудував це прекрасний художник і педагог Олекса Новаківський.

Після Першої світової війни Галичина продовжує залишатись українською духовною фортецею. Вона прийняла багатьох утікачів зі Східної України, між якими, зокрема в малярстві, були великі авторитети. Хоча б згадати тільки Василя Крижанівського, Павла Ковжуна, Петра Холодного-старшого, Миколу Бутовича, Роберта Лісовського, Леоніда Перфецького. Вони, безперечно, творили благодатний мистецький клімат у Львові, мали свій добрий вплив і на школу Новаківського.

Через цю школу пройшли в майбутньому відомі такі художники, як Соня Зарицька, Василь Дядинюк, Григорій Смольський, Михайло Мороз, Володимир Гаврилюк, Степан Луцик, Антін Малюца, Дмитро Дунаєвський, Едвард Козак, Михайло Драган, Мирон Левицький, Володимир Ласовський, Марія Морачевська, Ольга Плешкан, Марія Карп'юк, Стефанія Гебус-Баранецька та ще десятки інших імен.

«Під час студій у Мистецькій школі О. Новаківського,— скаже згодом С. Гординський,— я вже дуже цікавився німецьким і французьким мистецтвом і в бібліотеці Промислового музею мав змогу переглядати всю потрібну для цього мистецьку пресу. З кінцем 1927 р. я виїхав до Берліна, але ранньої весни втік звідти до Парижа, бо все найліпше, що бачив у Берліні, це було французьке малярство...

Мене цікавили й інтригували нові форми мистецтва, але не захоплювали ідеї механізованої доби, змішані з примітивним негритянським чи полінезійським мистецтвом, що тоді так епатували паризький мистецький світ. Я почав поволі усвідомлювати собі, що нові форми можна було поєднувати з мотивами українського народного мистецтва...

Творення нових стилів повинно йти природним органічним процесом, бо, як каже латинська приповідка,— «з нічого не постане нічого». В українській культурі, якщо вона хоче такою бути, повинен існувати органічний зв'язок усього нового з тим, що вже було. Тоді це буде природне наростання культурних вартостей, показ її багатства і всеохопності. Саме цей органічний зв'язок нашої культури різні агресори раді були б зірвати».

Ось у такій духовній атмосфері формував свій естетичний світогляд, свою мистецьку конституцію Святослав Гординський. Його європейській ерудованості, як бачимо, сприяли і домашні умови і можливість отримати найкращу освіту і, звичайно, те галицьке культурне середовище, у якому він не тільки перебував, а й сам його творив.

Ми, на жаль, ніколи не мали повного уявлення про це середовище, бо впродовж десятиліть офіційна більшовицька пропаганда робила все можливе, щоб вульгаризувати його, обкидати брудом і лайкою. Та й про самого Гординського в нас можна було прочитати, що він — український буржуазний націоналіст, який ретельно виконував роль гітлерівського розвідника, крутився у шпигунському літературному «штабі» Кракова та Львова, торгував смердючими оселедцями з крамнички жовтоблакитних літераторів, що він фальсифікував українську радянську драматургію, зокрема п'єси М. Куліша,

Не буду згадувати імена авторів таких писань, нехай їх забуває історія. Сьогодні настала пора реабілітувати кривджених, досі оббріхуваних. А якщо йде мова про наукове, мистецьке, культурне середовище Львова, то досить згадати такий документ. Свого часу знову ж таки Едвард Козак на двох картонах нарисував портрети-шаржі на 44 осіб — культурних діячів Львова 30-х років, у цьому славному гроні є місце й Гординському. Тогочасна піднесена галицька духовна атмосфера по-своєму формувала його як особистість, як митця наскрізь національного, але й Гординський також впливав на цю атмосферу. Прекрасно знаючи досягнення українського літературного процесу, він ще й знав новітні досягнення літератур європейських, зокрема французької поезії. Власне, зіставляючи їх з українськими творчими результатами, він свідомо спрямовувавсь у те естетичне русло, яке, на його думку, було найбільш доцільним для загального розвитку рідної літератури. Поезія Верлена, Рембо, Аполлінера, Бодлера йому не тільки імпонувала та була його лектурою, а й мала ще свій інший сенс. Він нею звіряв власні творчі результати, до неї доростав.

Бодлер його особливо вабив. Бодлерові він присвятив ліричний портрет. Він його часто-густо згадує з найрізніших причин: як поета-модерніста, що не боїться конфлікту з версифікаційною традицією, як автора романтично-мандрівних речей («Хто безпросвітньо думками на печі вгруз і носа боїться проткнуть за поріг родинного дому, хай читає Бодлера»). Навіть в «Автопортреті» Гординський не обходиться без цього імені:

Мабуть, не модний я. Що ж — я такий, як є. Звичайно, не такий, щоб гостроту тематик Міняти на легкий ліричний тріолет, Проціджений, немов чайок той ароматний.

Люблю я, признаюсь, чутливий, щирий вірш, Та треба,— то впаду і в політичний нежить І цензору тоді кров напсую не згірш Від рідних мазунів, що шкварять марсельєзи.

Одного лиш боюсь: впадати в трафарет,
Аж надто в нас кому затуплювати пера!
Я хочу, щоб кохав однаково поет
І буревій доби, і квіти, й хмародера,
Та найважніше, щоб зриваючись у лет,
Мав кришечку бодай фантазії Бодлера.

Цей сонет, як бачимо, вельми цікавий з погляду пізнання естетичної програми С. Гординського. Тут його неприховані погляди на поезію у критичному ставленні до певних її напрямів і його позиція щодо того, якою саме поезія повинна бути. Хоч ці думки висловлював поет, який щойно починавсь,— у них закладена така впевненість, з якою міг би виступити хіба що досвідчений майстер.

Правда, Гординський на цей час уже одержав добру освіту в Європі і, повернувшись до Львова, тут у мистецьких колах був далеко не останньою фігурою. У 1934 році він став співредактором газети «Назустріч», біля якої єдналися кращі творчі сили Галичини — симпатики модерну. Редагуючи і журнал «Мистецтво», він також особливо орієнтувався на новітні напрямки у графіці та малярстві. А як редактор українського видавництва у Львові, він ініціював видання поезії символістичного, футуристичного, неоромантичного та інших напрямів.

Отож С. Гординський, як бачимо,— дитя свого часу, майстер слова і пензля, для якого традиції і новітні пошукові процеси були однаково важливими. Він — ерудит з ерудитів. Це легко простежується на його літературній творчості. Такі горизонти античності, європейськості, які бачимо в його поезії, заслуговують на глибокі дослідження. Це не випадкові чи модні мотиви, а глибокі осягнення українським поетичним словом світової культури.

При тих багатьох оцінках високих авторитетів, які давались С. Гординському, гадаю, не повинні загубитись і спостереження Б. Бойчука та Б. Рубчака, що маємо в короткому вступному слові до поетової добірки віршів антології «Координати». «У його багатому поетичному доробку,— твердять вони,— зустрічаємо кілька стилів, які то схрещуються, то розходяться, але ніколи не зливаються. Тому важко говорити про його творчість як про суцільний, монолітний поетичний світ».

Звідси, з цього багатостильового спектру годиться повести розмову про неокласицизм поезії С. Гординського. Навіть виходячи лише з кількості речей, написаних поетом на матеріалі культури Давньої Еллади, з послідовного його припадання до животворних еллінських джерел доречно говорити про авторську природну потребу традицій, про здорове невимушене жадання осягати древню культуру як фундаментальну основу, на якій можна і зводити новітні будівлі.

Та яким би С. Гординський європеїстом не був, як би він «не моливсь» на античність, він добре розумів і високо цінував українські неокласичні процеси. Зеровська формула з сонета «Молода Україна»; «Прекрасна пластика і контур строгий, добірний стиль, залізна колія — оце твоя, Україно, дорога Леконт де Ліль, Хосе Ередія парнаських гір незахідне сузір'я зведуть тебе на справжнє верхогір'я» була не тільки. хрестоматійною істиною окремої групки шанувальників, скажімо, Вергілія, Горація, Марціяла і т. д., а й важливим своєрідним естетичним законом для молодих поетів обидвох берегів Збруча. Скажімо, у поетів празької школи неокласичних засад шукати не треба — вони очевидні, не треба приглядатись до них і в поезії С. Бабія, В. Яніва, Б. Кравціва та ін. Святослав Гординський, мабуть, краще за інших знав літературний процес у Великій Україні. Скажімо, творчість Рильського, Яновського, Влизька поглибила в його поезії доцільність тієї романтичної стихії, яка спершу, очевидно, продиктувалась французькими парнасівцями.

Тільки Гординський якщо й віддававсь неокласичній стихії, то це, однак, не означало, що він присягнувсь їй і не відступав від неї «вліво», чи «вправо». Серед його творів знаходимо такі, що засвідчують, як поет упивавсь таємничістю «білих островів» М. Рильського, його «творчою теорією», викладеною у віршах, скажімо, на захист сонета. У збірках Гординського «Барви і лінії», «Буруни», «Слова на каменях» та й інших подибуємо багато віршів-сонетів, які наче випливають із проголошених у 1927 році поглядів Максима Рильського на жанрову форму сонета:

Коли, втікаючи од пильної роботи,
Сонетні лінії вирізуєш ти потай
І сам милуєшся, немов дитя, на них,—
Нехай тебе тоді ані докір, ні сміх
Не похитне в твоїй солодкій рівновазі
Не для розбещених римуєш ти Аспазій,
Та й не для хлопчиків, що тільки двічі два
В них може здержати безсила голова.
Є ж люди на землі — а то б не варто й жити,—
Що крізь щоденний труд уміють і любити,
І усміхатися, і мислити, й шукать...
Хай навіть двічі два у них виходить п'ять
Та з ними весело, і сором перед ними,
Коли у віршеві кульгають бідні рими.

«Сонетні лінії вирізував» й Гординський, тільки він, одначе, без «мук сумління» міг проголосити й інший погляд:

Ліс у снігу... Слова і маса тем Тиснеться й рими самі лізуть на тямку;

Хай там класики ставлять узори якихось систем, Я — впиваюся сам кожною сонця плямкою.

Сніг на смереках наліг, мов виноград на гілках, Раз у раз опадає пухкими лавинами І на санях розкутався я га уста простяг Скуштувати сніжинок тих морські вина.

Шлях навпрямки у ліс, де що дерево — кипарис, При віжках старий гуцул маячіє чугайстром,

І таким нереальним здається далекий Париж, Вежа Ейфеля, Лувр і горгоии готичних майстрів!

Маємо яскравий приклад поетової естетики, його поглядів на творчість і маємо водночас яскравий зразок того, як поет себе не сковує якимись певними нормами. Адже тут, у випадку, коли почуттєвий матеріал не зміщається в «узори систем», без цих систем, на думку поета, легко обійтися, віддавшись природній стихії творення, миті осяяння, коли зміст диктує форму. Маємо водночас приклад своєрідного віршового «гібриду», що дуже для стильової палітри Гординського властивий. Навіть «неозброєним оком» видно, як тут романтизм зріднивсь із неокласичними нюансами. Тут опріч усього можна ще вловити певні нотки декадансу.

Одно слово, С. Гординський рідко коли творить «чистий» стиль. Врешті, це не було для нього самоціллю. Він не допускає обмежень. Якщо ж він кохається у поезії Рильського, тобто в поезії неокласичній, то це аж ніяк не означало, що йому не міг бути близьким світ поезії Олекси Близька, який так імпонував українським футуристам, зокрема «вождю панфутуризму» Михайлу Семенку і «королю футоропрерій» Гео Шкурупію. До речі, на окремому етапі футуристичної тенденції в українській поезії О. Влизько сам був її активним творцем. До неї приєдналися Лесь Курбас, Амвросій Бучма, Анатоль Петрицький, Грицько Коляда та багато інших поетів, малярів, акторів.

У зв'язку з політичними творчими успіхами українських футуристів Влизько й сам у цьому плані багато експериментує. Він видозмінює форму вірша, вводить у нього так звану «невіршову» лексику, дає неприховану волю «раціо», модифікує метрику тощо.

Гординському не міг не імпонувати висловлений Влизьком погляд на новітні «закони» творчості, які диктувались самим часом. «Поезія в Європі,— підкреслював Влизько,— робить ставку на читача тим, щоб забезпечити його чіткою парадоксальністю теми й техніки вірша... Так от,— віршована техніка в Європі прекрасна. Але парадоксальність тем і саме їхнє оформлення не загальноприступні. Моє завдання, значить, таке: я мушу, користуючись досвідом Заходу у вірші, застосувати його тут, на Україні... Отже, я у вірші застосовую холодну, розраховану базу — тему. Після того я працюю і роблю поступки нашим читачам, а саме — не відкидаю, як в Європі, зовсім — метру. Я його тільки відміняю. Емоцій я не хочу. І з ямбом у мене скінчено».

Нехай творча «технологія» С. Гординського не з усім тут збігається, але все ж із позицією Влизька дуже співзвучна. Співзвучна, принаймні, з тим «холодним розрахуванням бази», тобто теми вірша. Погляньмо хоча б на «Вірш про Влизька»:

Не в очі, а в голову ззаду відстукали кулі,
В коридорах вже крок конвоїрів замовк...
Знаю, солодко вам, прокураторе Ульріх,
Затягатись тепер моссельпромським димком:
На затятих устах — немаскована злоба,
Транспарант самовпевнення — ваше чоло,
Та дарма над частиною шостою гльобу
Гордовито підводите лоб!
Ви — законів державних слуга і захисник,
І черкнути пером не здрогнула рука,
Та написано — де? — що, історія звисне
Вже незмінна на вістрі триграннім штика?
У підвалах в'язниць, і катівень, і каторг,
В усевлонській тайзі, в чорних покладах руд,
В темних штольнях сердець заховавши відплату,
Вже нові царегубці ростуть.
Чи ж не чуєте ще: хід напружених кроків,
Чи ж не бачите вже: блиск народжених сяйв?
Недаремно Поетів під муром цегляним епохи
Вже вітають букетами сальв!

Змістова вартість чи, інакше сказати, проблематичність віршів С. Гординського одна з особливих їх прикмет. Вірш у нього повинен стати значимішим і об'ємнішим, ніж сама закладена в нього тема. Ось і тут не так констатується про болючу трагедію Влизька, як узагальнюється суспільний морально-етичний норматив конкретної епохи. Факт смерті поета служить тільки фактом, а на вищий над ним виток спіралі підноситься розум, дається оцінка, чиниться суд, сказати б, йде смислова розбудова твору.

До речі, поезія Гординського тематично розгалужена. Кожна з його збірок — «Барви і лінії» (1933), «Буруни» (1936), «Слова на каменях» (1937), «Вітер над полями» (1938), «Легенди гір» (1939), «Сім літ» (1939), дві його збірки, що вийшли у Кракові під псевдонімом Юрій Буревій «Сурми днів» (1940) і «Перший вал» (1941), а також еміграційна збірка мюнхенського періоду «Вогнем і смерчем» (1947) не тільки не повторюється у тематиці, а й видозмінюється у стилістиці.

Першу свою збірку («Барви і лінії») поет написав у Парижі. її склали вірші сконкретизованого ліричного стану молодого героя, який потрапив у великий і різнобарвний мистецький світ. Цей світ нуртує у ньому, формує його, спонукає до роздумів, виробляє його власні судження тощо. «Буруни» — друга поетова збірка, це переважно враження поетових мандрівок до Греції та Царгорода. Збірка «Слова на каменях» фіксує поетову поїздку до Рима. Класичне римське мистецтво навіяло на нього вельми цікаві роздуми про високий сенс творчості, про мистецьку магію латинської поезії тощо. А далі збірки з проблематикою тривоги, протесту проти зла, що котиться бурунами по Європі, реакція на сумнозвісні події, що відбуваються у Східній Україні, ліричні медитації про австро-російські бої у Галичині, про роки змагання України протягом героїчних, але не менш трагічних семи літ (1914-1920 pp.). Далі публіцистичні поезії з голосом болю людини-патріота, з історіософічною та релігійно-моральною тематикою, вірші болю за рідну Україну. Україна приходила не тільки у вірші С. Гординського. Любов'ю, ностальгією, вірою, славою, розпачем, історіософічністю найнесподіваніших сюжетів вона оживала у віршах Ю. Дарагана, Н. Лівицької-Холодної, Є. Маланюка, О. Стефановича, О. Ольжича, Г. Мазуренко, Ю. Липи — властиво, усієї української еміграційної поезії.

«Великий європейський світ,— писав Юрій Бойко,— є малим для поетів. Київ перед розстріляним відродженням з-перед 1930 років сягає крилами натхнення поетів до Парижа. Час і простір занедбані: і Бодлер, і Валері, і Рильський, і Зеров, і Хвильовий, що сам хвилюється і всіх хвилює... Простір і час для українських поетів зникають, є тільки цупке тримання за власний корінь. Коли предивно в'яжуться при власному корені гасла неокласицизму і романтики вітаїзму, тоді Гординський чуло сприймає віяння поетичних вітрів, і не диво, що він Париж міняє на береги Егейського моря... Туди ближче до джерел нашої культури.., ближче до Царгорода, що так багато рішив в історії нашого народу, і царські мінарети ранять його душу».

Але це не тільки найзагальніше окреслення поетової тематики, як і найзагальнішим буде окреслення його поетичної стилістики, якщо говорити, що Гординський ішов від ямбічного вірша крізь усі інші системи метрики до формальних видозмін класичних жанрів. Чого тільки в цьому сенсі вартує його поема «Сновидів» (1938), що написана «за рецептою активноромантичної поетики» (Григорій Костюк). Усі 112 октав поеми з Цезурами після другого складу утворюють особливу строфічну будову, своєрідну мелодику вірша.

«Сновидів»,— відзначав Григорій Костюк,— має зовнішню легкість вислову, постійне загравання з читачем, перетканий іронією і сарказмом, гострими філіппіками на адресу уявного й несправедливого критика та негацією поетів-емоціоналістів — «натхненників». І одночасно з цим у поемі панує глибока лірика й філософська розсудливість мислителя».

Поема «Сновидів» справді дуже промовиста річ у творчій біографії поета, і навіть не тільки у творчій, a й у життєвій. Сюди на літній відпочинок він приїжджав із батьком Ярославом Гординським та художниками Бутовичем і Ласовським. Тут познайомився він із вихідцем із цього села видатним ученим і письменником Миколою Шлемкевичем (1894-1966).

Сновидів, згадував потім поет, — це «глибокий яр, який вижолобив собі вже широкий і глибокий Дністер, що в'ється між скельними берегами, не раз 200 до 300 метрів високими. Декуди ріка творить великі петлі, наприклад біля села Луки; пропливши яких сорок кілометрів, вона вертається назад до себе і пливе далі у противному напрямку у відступі одного кілометра. Це було ідеальне місце для пливби каяком, бо пропливши тих 40 км, недалеко було переносити човен додому... Сама назва села — Сновидів — старовинна, нагадувала княжі часи, бо й сусідні села мали подібні давні назви: Княже, Скоморохи, Возилів, а нижче ріки були Незвиська зі своїми старими печерами, де археолог Ярослав Пастернак знайшов кераміку і скульптуру неолітичної доби. По другому боці Дністра було село Герасимів із несамовито багатими жіночими строями і архаїчними типами вишивок... До новішої історії належала татарська могила серед піль, з якої під час Першої світової війни австрійці зробили залізобетонний форт».

Це тут у 1937 році Гординський написав свою знамениту поему, назва якої, як бачимо, пішла від назви села. Оця довідка певним чином пояснює саму проблематику твору, його переповнену мистецьким духом атмосферу.

Важко пригадати нині іншого українського поета, у віршах якого так на поверхні рядків можна було б розгледіти його творчу лабораторію, його естетичну позицію, як це можна у Святослава Гординського. Він постійно вводить читача «у курс »справи», що і для чого робить. Раніше вже зацитовано його «Автопортрет» як ілюстрацію поетового ставлення до сонета, модерну і взагалі до поезії різних напрямів, а тепер маємо інший промовистий приклад. І ще може бути десятки інших. Пригадаймо хоча б такий:

М'яко стікає по грудях солодке й тепле натхнення,
Доторкнувшись несміливо,— чуєш, що пальці мокрі,
І на другий бік таємниці, немов через Сену,
Проходиш римованим мостом, ставлячи боязко кроки.
Потому, вернувшись додому й намацавши в пітьмі поруччя,
Ритми, мов сходи, складаєш один понад другим, таємно
І на поверсі сьомому з жахом, замкнувшись на ключик,
У папір загортаєш скривавлену, теплу поему.

Одвертість, принциповість поглядів, самоіронія у Гординського часто стоять поряд. З них і твориться його, сказати б, мистецька формула. Хтось інший ніколи б не допустив таких самоглузуючих нот, щоб, мовляв, не применшити своєї мистецької вартості, але Гординський цього аж ніяк не боїться. Він ніколи не возвеличує себе, він навпаки — ставить собі високі вимоги, але скільки б він не іронізував, як би «не підсміювавсь», він не допустить манірності, гри. Це все залежить від високої внутрішньої культури, від тієї його унікальної ерудованості та розуміння свого творчого завдання. Хоча за цими високими завданнями, за гуманними і благородними програмами служити ідеалам, розбудовувати рідне слово, рідну культуру був ще власний світ у звичайних житейських потребах, у своїх людських драмах:

Я не люблю себе маніжити,
Ношу затиснуті уста,
Але не раз так прагне ніжности
Моя жорстока самота.

Гординський поліфонічний і багатовимірний. Кажучи ці слова, маємо на увазі тільки його оригінальну поетичну творчість, а не все сукупно: малярство, перекладання, літературознавство та мистецтвознавство. Говоримо тільки про його поезію. Хоча засади його поетичного творення відділити від естетичних засад малярських просто неможливо. Та й, зрештою, не треба. Вони ж являють собою одну творчу натуру, яка володіє різними родами мистецтва. Якби, скажімо, не перегукувався між собою модерн у живописі й модерн у поезії, але те і те рідко коли може творити одна й та ж людина. С. Гординському доля судила таким бути. Тому якою синусоїдною не виглядала б амплітуда його естетичних поглядів, тут завжди знайдемо свій справжній сенс. Що тут мається на увазі? А те, що коли Гординський пише вірші у плані неоромантичних експериментів чи пише вірші явно символістського кшталту, або коли солідаризується із футуристами, він категорично стоїть на своїй позиції, він розуміє що і для чого робить. Він знає, коли йому потрібен ямб, коли — олександрини, коли метрична система, коли класична строгість, а коли модерн, тому він такий ємкий і точний у своїх судженнях.

«Ентузіасти модерного мистецтва,— висловлюється поет,— часто недооцінюють творчість мистців, які продовжують великі принципи мистецтва класичного. «Модерністи думають, що в класичному світі вже все відоме і нічого цікавого додати вже не можна. Вони вважають, що так зване репрезентативне мистецтво належить уже до минулого і що слова Мікілянджело «хто не вміє рисувати, той не дійде до нічого» вже неактуальні. Чимало сучасних мистців вірить, що вистачає уміти аранжувати готові форми і кольори, і що знання рисунку, особливо людського тіла, не конче потрібне».

Це слова зі статті С. Гординського про творчість скульптора Л. Молодожанина, але вони однаковою мірою можуть стосуватися і поетичного мистецтва. Принаймні в українській поезії досі не відомий справжній поет-модерніст, який не володіє класичними нормами версифікації. Зігнорувавши одне, не можна досягнути другого. Це щось подібне до того, що без рисунку нема малярства.

Ось чому С. Гординський, поділяючи смаки модерного напрямку в поезії, так ревно захищає традиції. В його поетиці, як справедливо зазначив Юрій Бойко,— «відчуєте й Шевченків анжамбеман (поетичний прийом.— Т. С), яскраву павзу, що розрізає віршовий рядок на дві окремі частини, й пафосне Маланюка, і наспіваність Сосюри, тут вплив мудрої задумливости Ольжича. А разом з тим Гординський залишається по-своєму тривожним і напруженим».

Від Шевченка в Гординського не тільки поетичний прийом, а й багато чого іншого. Врешті, чи хтось з українських поетів міг перебувати поза сферою Кобзаревого духу? Шевченко так чи інакше для кожного істинного митця ставав університетом. І кожен для себе брав щось найнеобхідніше. Гординський навчавсь у Шевченка як у поета, як у художника, як у громадянина-патріота. Шевченко був його Богом, до якого він завжди йшов.

У тридцяті роки, тобто в пору активного виходу його збірок, власне тоді, коли його активно відвідувала Евтерпа, галицький поетичний процес був досить різноманітний і далеко не ординарний. У поезію приходив Богдан-Ігор Антонич, його поетичні збірки «Привітання життя» (1931), «Три перстені» (1934), «Книга Лева» (1936), «Зелена Євангелія», «Ротації» (1933) засвідчили появу в літературі такої сили, мистецько-філософський світогляд якої творив нову якість. Антонич заперечував собою попереднє покоління, що у складних умовах Першої світової війни та державницького відродження української нації не мало змоги виводити художнє слово на нові естетичні горизонти. Поетичне міфотворення, пантеїстичні колізії, абсолютно унікальна світобудова людини й природи — усе це було не тільки здоровою творчою конкуренцією для його ровесників, а й розвитком тієї поетичної лінії, яку слід було підтримувати, усіляко розширювати й узаконювати.

Під такою ж назвою («Рік 1918») постає в епізмі й динаміці подій, у калейдоскопічності ситуацій, у відтвореності непідфарбованих, а об'єктивних реалій, у конкретності історичної правди.

Сім років драматичної і героїчної української історії — 1914-й, 1915-й, 1916-й, 1917-й, 1919-й, 1920-й і рік вище згадуваний — це своєрідні поетичні документи нашої рідкої історії, це її «кров'ю набряклий епос».

Звичайно, при розмові про публіцистичні речі з темами національного болю легко й самому віддатись сентиментальним слабодам і ці речі перецінювати, перебільшувати їх вартість. Але в даному разі від цього застерігатись марне. Поему «Сім літ» з історичною «біографією» кожного року зокрема С. Гординський написав 1939 року. На жаль, наша доля була така, що від цього 1939 року і буквально донедавна нас примушували вірити у фальсифіковану історію. Художні речі, подібні до «Семи літ», приходять до нас тільки тепер. Правду ж ніяк не приховати, не поховати, не заперечити!

До того ж у цій художній правді С. Гординського нема ні національних розчулень, ні публіцистичних ефектів, ні тенденційної еклектики часу, а є вона — справжня суть історичної дійсності в оцінці поета-об'єктивіста.

Завершуємо нотатки про С. Гординського не тому, що вичерпався предмет розмови. Навпаки, ми до ґрунтовної бесіди тільки про його поетичну творчість — підкреслюю: тільки про поетичну творчість (а є ще творчість Гординського-перекладача, Гординського-літературознавця, Гординського-художника, Гординського-мистецтвознавця) щойно на підступах. Його поезія потребує різнопланових досліджень. Ясна річ, що вони будуть.

Колись Іван Франко в короткій автобіографії «Дещо про самого себе» казав, що є письменники «генії», вибранці долі, великі й оригінальні в добрім і злім, в щастю і стражданню. Таких письменників Франко називав «викладачами того часу, в якому вони жили», корифеями літератури. «За невеличким гуртом цих велетнів, — писав Каменяр, —іде велика юрба письменників — робітників і ремісників, менше чи більше талановитих, менше чи більше працьовитих, впливових, шанованих і заслужених, що, одначе, не доростають до міри тих майстрів.

Печуть вони,— як говорив Крашевський,— щоденний хліб для умового споживання, розбивають на дрібну монету ці грудки ідеального золота, що їх видобули майстри з таємних глибин натхнення, заповнюють своєю працею створені через них рами... Такі письменники не знаходять біографів: вони є ті робітники, що помагають будувати будинок цивілізації, але їх прізвищ не вписують на фронтоні цього будинку».

До речі, Великий Каменяр зараховував себе до таких робітників. Та це був його погляд. Світ визнав його генієм, «викладачем того часу», в якому Каменяр творив. Святослав Гординський як воістину справжній будівничий нашої культури досі не знаходив своїх біографів. Але приходить пора вписати його ім'я на фронтоні загальнонаціонального духовного будинку. А поруч можна і його слова:

Від днів огню своїх спрагненних губ
Не відривай, хай палить необорний,
В його палку закоханий снагу,
Люби свою коротку неповторність;
І не гаси ні полетів, ні мрій,
Умів збагнути крізь щоденну сірість
Те, що тремтить в безодняві твоїй —
Твоїх спромог нечувану безмірність.
Бо знай: життя готов ти перейти,
Шукаючи — до гробу від колиски —
Того, що сам безмірно маєш ти
Далеко вічно і відвічно близько.

Л-ра: Дзвін. – 1993. – № 7-8.

Біографія

Твори

Критика