Поміж чуттями і дивами
А. Гризун
Цього погожого весняного дня 1992 р. в Будинку вчителя був аншлаг, хоч вечори українських поетів у столиці далеко не завжди збирають таку аудиторію. І не було тоді у Володимира Коломійця ювілею, а тільки презентація його нової книжки віршів та поем «Золотосинь». Солідного обсягу (сім з половиною авторських аркушів) фоліант, зрозуміло, інтригував уже своєю назвою: рідні синьо-жовті кольори, віра в національний Ренесанс, який, на жаль, так часто ґвалтовно переривався в недавно минулі епохи.
Мені на тому вечорі особливо запам’ятався виступ академіка І. Дзюби. Він говорив про В. Коломійця як про одного з найцікавіших шістдесятників, який усе ще належно не пошанований. Академік тоді відзначив такі притаманні почерку поета риси, як пастельність, музичність, уміння оркеструвати словом, виняткова увага до образної деталі.
Від себе додам, подібні якості письма щодо П. Тичини діаспорний літературознавець Ю. Лавріненко означив як «кларнетизм». Я, звичайно, не беруся залічувати В. Коломійця до наслідувачів автора «Сонячних кларнетів», але він, либонь, чи не єдиний у нашій поезії нині продовжує ту традицію симфонізації світу, яка почалася від названої вище збірки П. Тичини... До речі, вже наступного, 1993 р. збірку «Золотосинь» відзначено Національною премією України ім. Тараса Шевченка. Це справедлива, хоч і трохи запізніла нагорода. Таке в принципі характерно для багатьох ровесників поета, чиї генеза та еволюція творчості складалися на тлі строкатої доби:
Уламки лір та кров...
А десь палаци. Пальми.
Нервовий світ, агов!
Напалм...
Це, так би мовити, в параметрах світу. А щодо підрадянської України? Не подумай, не скажи, не напиши зайвого. В усьому вбачається двозначність, за всім - сторожкі цензорові очі. І так повсякдень.
Тоді всім діячам української культури важко було «пробивати» свої твори. Та поет працював. Час од часу про нього писали відомі критики й поети.
Л. Новиченко:
Схильний до лагідної задуми, до пильної ліричної зосередженості, В. Коломієць відгукується передусім на звичайні, реальні враження добре знаного ним щоденного життя.
І. Драч:
У характері мислення цього поета багато лагоди і літепла, чистої акварельності, малюнка, на диво органічної доброти душі, що віє тичининським регістром і його м’якою оркестровкою.
А це вже з часів свободи –
М. Ільницький:
Сьогодні спрага простежувати генеалогію роду, племені, нації крізь призму мови знаходить у його творчості своє продовження на новому рівні, коли власну концепцію можна формулювати відкритим текстом, без завуалювання.
І вже зовсім недавнє поцінування -
М. Холодний:
Філософський мотив самотності зміщує акценти в екзистенціалістську площину.
Так, справжній поет завжди перебуває в полоні своєї самотності. У недавній розмові зі мною В. Коломієць зізнався, що для «Бібліотеки Шевченківського комітету» він готує том власних поезій, у якому назва авторської передмови звучатиме так: «Одкровення від самотньої ластівки».
Володимир Родіонович Коломієць народився 2 листопада 1935 р. в с. Вовчків Переяслав-Хмельницького району на Київщині в учительській родині.
Від батька, колишнього фронтовика і вчителя-історика, певно, взяв у життя науку про мужність і правду, а від матері - пильний зір, задивлений у народне мистецтво, заслуханість у мелос, пісню... Блукаючи по Тарасових слідах на Переяславщині, з юності перейнявся щемкою любов’ю до рідного слова, до українства.
По закінченні школи навчався на філфаці Київського університету, а згодом працював у центральній пресі, у видавництвах «Держлітвидав» (пізніше «Дніпро»), «Український письменник», тривалий час був головним редактором журналу «Дніпро», обирався членом Президії та секретарем Спілки письменників України.
Першу збірку поезій «До серця людського» видав у 1959 р. Згодом вийшли «Рунь» (1962), «Планета на житній стеблині» ( 1964), «Поміж чуттями і дивами» (1969), «Партитура» (1971), «Переяслав» (1974), «Роздум» (1976), «На відстані серця» (1978), «Не втратить вічності» (1980), «Подих моєї землі» (1984), «Яре віно» (1988), «Семигори» (1990), «Русло» (1991), «Золотосинь» (1992), «Правнуки Дажбожі» (1999) - всього понад двадцять поетичних книжок. Видав також кілька збірок віршів для дітей, зокрема «Зозулині черевичку» (1971), «Дід Глід і Глоденятко» (1973), «Ярмарок див» (1983), «Весела оселя» (1986), «Лесикова сопілка» (2003) та ін.
Чимало творів українського поета перекладено вірменською, російською, білоруською, англійською... І сам В. Коломієць працює в галузі поетичного перекладу з різних мов на українську.
З роками В. Коломієць помітний і в жанрах есеїстки, народознавства, він підготував до друку книжки «Як молоде вино шуміло...» (мемуаристика) та «Одкровення від ластівки» (дослідження з української міфології, етимології та мови).
Кожен справжній поет мислить історично. На цьому вибудовуються й засади його сприйняття світу. В. Коломієць витоки українців виводить і оспівує ще від язичницьких часів, од Трипільської культури, від напівлегендарних держав Оратанії, Оратти, від їхнього народу: аріїв - русинів - українців. І в цьому аспекті він виступає передовсім як майстер лірики філософічної і сугестивної. Перша раціональна, концептуальна, друга - умовна, навіювальна.
До повноти осягнення цих таких складних жанрів і різновидів поезії він прийшов, долаючи труднощі. Погляньмо на осмислення поетом категорії часу.
Пізнання часу - це теж пізнання життя, найважливіших його вимірів і моментів. Філософський вірш може нести цілу систему осмисленої конкретизації світу, а може обходитися лише одним точним штрихом. Це питання дискусійні. Відомі дослідники філософської поезії В. Соловйов, Л. Шемелєва, Ю. Борєв, Г. Гачев, Г. Тукалова, О. Михайлов, Е. Соловей, І. Шпаковський часом висловлюють полярні судження. Ми є свідками того, як багато нині з’являється творів тільки з окремими елементами філософської поезії. У збірці В. Коломійця «Роздум» (сама назва підказує, що в ній мають бути філософські вірші) є такі рядки, що стосуються часу:
Тут - у цьому часі, в цьому світі - Наше місце. Наша боротьба.
Це уривок з філософського вірша? Ні, вірш має тільки окремі риси філософської поезії (роздумливість, відповідна лексика), але ще не має концептуальності. У «Роздумі край літа» В. Коломієць зауважив:
І мрійно котить осені верета.
І достигають думи пізньоспілі,
Щоби упасти в грунт, мов повні жолуді.
І це твір, у якому філософічність тільки окреслюється. Ось інший тривірш В. Коломійця:
Голоси заповнюють порожнину,
Як вода висохлі колодязі...
Оживає покинутий час!
Тут - концепція. І, безумовно, вона філософська
«оживає покинутий час». Підтекст тут також філософський. Ідеться про відродження священного, сокровенного. Причому тут ніби стороннє споглядання життя закінчується філософським осмисленням вияву часу в навколишньому світі.
В. Коломієць, що здавна здобув реноме лірика малих жанрових форм, останні два десятиліття друкує все нові поеми, до речі, дуже філософічні. Ось тільки назви деяких з них: «Золотосинь», «Горицвіт», міфо-поема «Пастух бджіл», «Сільський учитель, або Сповідь батька», фантастична поема «Не втратити вічності», «Вождь унів», «Семигори», «Партитура концерту», «Сестри Землі» та ін.
В. Коломієць, як і інші поети, розробляє нині складний метажанр сугестії, жанри елегії, притчевих віршів..
Сугестивна та елегійна природа мислення багатьох різних поетів приводить іноді до вельми схожих результатів. Так, В. Коломієць, винахідник власного звукопису й пастельності, майстер уречевлювати природу, у вірші із сугестивними мотивами «Золота Литва», що також дотикається проблем литовської природи, певною мірою перегукується з Д. Павличком, Л. Костенко, В. Герасим’юком:
Черлений ліс, чорноліс...
(Римується: Чюрльоніс?)
На дно не тоне, ясний.
(Лунає: Донелайтіс?)
О повінь листьова...
(Як золота Литва?)
Поет поставив знаки запитання, а могли б вони бути і знаками оклику - адже навіяно піднесений емоційний стан, і теж від уречевлення природи вже в образах - художніх асоціаціях.
В іншому сугестивному творі органічне почуття В. Коломієць передає за допомогою прямого звукопису:
Самота. Се мета?..
Тоскно між сосен у небо струн музика осінь синьо сум.
Тут кольори і звуки приходять до нас не лише візуально, вони відчуваються і внутрішньо. Апріорі можна стверджувати факт народження поезомузики, коли звук, колір і настрій стають єдиним цілим. І все це йде від образного уречевлення довкілля.
Сила сугестивної поезії з-поміж іншого й у тому, що вона здатна навіяти не лише враження про навколишній світ, а часом і умовний портрет душі ліричного героя, що його уречевлює.
Розробляючи якомога глибше сугестивну лірику, В. Коломієць дедалі ширше практикує і засади поетики, характерні для цього різновиду. Це, звичайно, стосується й архетипів, які назавжди ввійшли в його творчість.
Утім, якщо деякі поети черпають теми в сучасності й ретроспективно звертають свій погляд до язичницьких часів і знаходять там пропорції, що відповідають принципам їхньої поетики, інші співці діють майже протилежним чином. Вони, навпаки, у самій системі багатобожжя відшукують своїх кумирів і від них розгортають сугестивні сюжети. Характерний приклад навіювальної стихії у творчості В. Коломійця - його вірш «До пари» з книжки «Правнуки Дажбожі»:
Дажбог дрімав,
як ми - до пари -
в купальську ніч зійшлись.
До пари -
місяцю і хмарі,-
нахмуряться колись.
Могилі з вітряком
так гарно.
Втекла поза село.
А беркуту -
змія до пари.
Прокляття їх звело.
Для кобзи - меч!..
Тривожно в яві,-
нехай охороня.
А для тополі пара –
явір.
Заручені в піснях.
Усі образи цього твору - умовні, всі його сентенції приблизні. Втім, Дажбог народжений уявою наших далеких предків. Отож насправді це один з релігійних культів, а в поезії В. Коломійця він - архетип божества. Знайдена раніше трирядкова строфа згодом доповниться рефреном-повтором і утворить окрему сугестивно-притчеву лінію:
Що - доля?
Край поля тополя...
Вітри напинали!
А їй все мало...
Щоправда?
Грозою протята віть дуба-гримайла! -
а їй все мало.
Що слава?
Шипшина гіллява.
Взяли обламали!
А їй все мало.
Цей вірш складається з трьох автономних сегментів, кожен з яких може існувати зосібна. Власне, це три завершені тривірші, об’єднані рефреном та римою. Схема тексту така: ааб + рефрен, ввб + рефрен, ггб + рефрен. Ознаки сугестивності видимі: кожен тривірш - умовна сентенція майже в стилі фольклору. Такий умовний образ дуба-гримайла.
Образ тополі контекстуально тут уже має іншу ідейну заданість, ніж у попередньому творі, що є підтвердженням багатозначності підтексту в такій ліриці. Вірш позначений певною музичністю. Водночас зберігається явна притчевість і відчуття медитаційності.
Уведення умовних чи напівумовних символів зі світу флори в сугестивній ліриці є чинником виправданої традиції.
Сугестія - лірика багатозначних підтекстів - може навівати і пророцькі прожекти.
Художньо-естетична програма може об’єднуватися з ідеєю твору. У традиційному як для канонів силабо-тонічної системи віршів В. Коломієць приходить до новаторства, яке продиктовує його власна концепція сприйняття неординарних явищ у художній площині. Погляньмо на вірш без назви: Ячить земля, горять Стожари, пливуть собори в чорну тінь.
Тавром покути і покари - золотосинь, золотосинь...
долі лютої удари - безвинні жертви поколінь.
волю понесли на марах - золотосинь, золотосинь...
Та ні! Зі сліз і грізних марень, з тяжкої крові, із болінь
знов усміхнулася крізь хмари золотосинь...
Золотосинь!
Вірш, безумовно, утверджує віру в доконаність національної ідеї. Естетика і символіка його ґрунтуються на різних приблизностях: ячить земля, пливуть собори в чорну тінь. Образ золотосині - символ України втілено у вигляді рефрену.
Навіть цей короткий аналіз засвідчує неповторний поетичний світ В. Коломійця.
Л-ра: Дивослово. – 2005. – № 11. – С. 46-48.
Твори
Критика