Благословенний «Словом»
С. Пінчук
Чи не найновішою галузкою рекультивації «Слова о полку Ігоревім» в українській поезії є книжка віршів Володимира Коломійця «Правнуки Дажбожі». Вже сам заголовок зобов’язує автора, бо взятий він з контексту «Слова», в якому український народ XII століття іменувався Дажбожим внуком. Внісши поправку на проминулі 800 з чимось років, В. Коломієць по праву називає тепер нас правнуками Дажбожими.
Оскільки ємкий історичний образ правнуків Дажбожих і самого Дажбога, який ознаменовує собою українську націю від часів «Слова» до наших днів, слід розглянути в першу чергу сукупність варіантів цього терміну в поетичній книзі В. Коломійця одноіменної назви. Верховенство цього образу в порівнянні з іншими відкривається у вступній поезії збірки «По праці сівши відпочить», яку можна вважати вступною баладою.
Бог-Дажбог у цій баладі роздає народам світу притаманні їх національній ментальності дари. Грекам він дарує гречність, персам — честь, німцям — порядок, англійцям — глузд, євреям — торг, французам — елегантність. Лише одна босонога дівчина, прикметна хіба своєю сорочкою-вишиванкою, смиренно хлипає в кутку, бо її рідний край, захоплений чужинцями, стогне від болю й наруги. Розчулений болем України Дажбог дарує їй пісню, якою вона має уславити себе на весь світ.
Вдруге звертається В. Коломієць до образу внуків Дажбожих, як до символу української нації у вірші-посланії до письменника-полеміста кінця XVІ — початку XVII століття Івана Вишенського, одначе не знаходить до даного випадку належної історичної конкретності. Справа в тому, що Іван Вишенський був великим патріотом українського народу. Він захищав духовну самобутність і незалежність його від католицизму, що був тоді засобом державно-політичного поневолення українців. Отож він виступав у своїх посланіях з позиції переваги українського православ’я над католицизмом. А довести цю перевагу можна було тільки критикою язичництва, елементи якого були дуже сильними в духовному менталітеті українців. Не витравлені вони й донині. Отже, до Вишенського слід ставитись поблажливіше, виходячи з принципу історизму, як до українського патріота в складній ситуації протистояння українського православ’я, як виразника національного патріотизму, котрий чинив шалений опір польському католицизму, як засобу національного поневолення українців.
У таких умовах Вишенському йшлося про захист православ’я від католицизму як форми національної самооборони і не більше. Не слід забувати, що така позиція І. Вишенського була своєрідною формою українського національного патріотизму. Є в збірці В. Коломійця «Правнуки Дажбожі» поетичний твір «Слідами тура», що має підзаголовок «Мініатюра» як його жанрове означення. Але це жанрове визначення тут не підходить, бо в цій нібито «мініатюрі» аж дев’ять повних сторінок. Тому скоріше всього тут підійшла б назва «мініатюри», бо твір складається з багатьох окремих фрагментів, кожен з яких — це справжній шедевр, ну, скажімо, хоч би такий:
коли боїшся
Жахтить життя, травмує ревом
тремтливу безбереж...
Боїшся вмерти левом,
Тому овечкою живеш.
Частенько буваючи в Ніжині, В. Коломієць робить спробу визначити етимологію назви цього міста, мовляв, вона походить від прикметника «ніжний». Проте в «Слові о полку Ігоревім» згадується битва на Нежатиній ниві. Як гадають дослідники, ця Нежатина нива і дала назву місту Ніжин (від «не жати»). Отже, з містом Ніжин пов’язані принаймні дві трагічні події української історії. Перша з них — це битва князів Бориса Вячеславича і Олега Святославича, з одного боку та з Ізяславом Ярославичем, а також Володимира — з другого. При останніх були ще й їхні сини — Ярополк та Володимир. У цій нерівній битві на Нежатиній ниві і загинув Борис Вячеславич. Це сталося влітку 1078 року. Битва відбулася в полі перед жнивами. Вона була така велелюдна і запекла, що від високого достигаючого жита залишилося тільки стовковисько. Ось чому нива стала Нежатою.
Ну, а друга історична і теж трагічна подія, що трапилася поблизу вже розбудованого і досить великого міста Ніжина в 1663 році під знаною всім назвою Чорна Рада. Ця назва відома чи не кожному українцеві, бо її узяв заголовком до свого знаменитого роману П. Куліш. До речі, цей роман густо пересипаний ремінісценціями зі «Слова».
У невеличкій віршованій мініатюрі В. Коломієць сам підкреслено називає себе Дажбожичем, відпекуючись від кличок язичник чи поганин. Він робить спробу щось таке проректи, яке мало б виражати спосіб мовлення таких ось дажбожичів:
— Ра-ро-лю дана-прі сонцелілейри
ур-ор ярілель укра-ру!
А що воно означає, то треба звернутися до В. Хлєбникова або навіть до самого В. Коломійця. Мабуть, у цьому щось таки є.
У цих же «мініатюрах» «Слідами тура» В. Коломієць критикує «ностальгію відомого російського політика, котрий бачить цю «велич» у падлюцтві, обмані, жертвах, страхові, зашморгу під спільним дахом. Найсмішніше тут — хліб думок, з полови ліплених, найтрагічніше — доля птиць осліплених, найганебніше — дружба, котра павучу сіть сота, а найболючіше, як брату брат наступить на уста.
Цій величі навиворіт поет протиставляє справжню велич нашого одвічного Києва, овіяну правічним духом Дажбога, який постає символом світлої духовності і майбутнього благополуччя нації:
Століттями стояла тут святиня — храм Дажбожий, — де згодом церква Десятинна... У день якийсь погожий визор: небесний знак Дажбожий — засвітився тризуб.
Цій величі і погідності українського духу, що так струмує вже з самого вигляду нашої столиці, поет протиставляє той дух озлоби, який падає з усіх боків на безневинну жертву нашого нічим не заплямованого гетьмана Івана Виговського:
Відроджуємо за ім’ям ім’я...
Він був тероризований попами.
«Ізменником» був названий він москалями
Розстріляний під Корсунем ляхами...
гетьмане! Воістину жива душа твоя,
вкраїнська, світла, — ось вита над нами.
Можна сказати, що В. Коломієць уводить Дажбоже начало, тобто першосимвол української релігійної духовності в побутовий антураж нашого щоденного життя. Свідченням цього є «Грибна елегія», присвячена Вадимові Скомаровському. Вона навмисно приземлено побутова. «Небритий, бо лінивий» ліричний герой пішов між ржищівські яри за грибами. Ім’я Господнє він викликає з найбуденнішої нагоди:
Вересневим пойняті димком,
Мружились переліски погожі.
за кожним знайденим грибком
Я казав: «Хвала тобі, Дажбоже!»
Назустріч грибникові вклонялася красуня-мавка — теж грибниця. З несподіванки ліричний герой привітав її звичним «добридень». Але, оговташись, запитав, чи вона часом не дочка Дажбога. Герой готовий подарувати їй весь кошик з грибами. Але з неї досить і своїх. Закінчення елегії мінорне, але не трагічне:
Звідки знати про Дажбога їй
ще й боліти болем українним?
Молодості все пізнать — самій...
Не шукай, не клич серед руїни.
Одним із найкращих творів збірки В. Коломійця є поема «Вождь гунів» про прагероя нашої історії, як це вже доведено наукою. То як же авторові не згадати Дажбога, тоді як його герой діяв ще в дохристиянський період нашої історії. Саме слово гун поет виводить від слова гнати.
Від бігти — бігун.
Від гнати — гун.
Сама постать Аттіли, як вождя наших прапредків, після роману І. Білика «Меч Арея», вже не викликає ніяких сумнівів. В. Коломійцеві вдалося опоетизувати постать великого завойовника. Щоб не переобтяжувати твору величезною кількістю віршованих рядків окремі менш важливі, з погляду автора епізоди його життя поет стисло подає в коротких прозових ремарках. Зате В. Коломієць надає відповідного значення постаті Дажбога, вводячи його в текст молитовної пісні:
Поміж трьома дорогами, рано-рано,
князь там здибався з Дажбогом та ранесенько.
— Ой ти, Боже, ти Дажбоже, рано-рано,
зверни ж мені із дороги та ранесенько.
Бо ти Богом рік від року, рано-рано,
а я князем раз на віку та ранесенько...
Зате поет природно вставляє імення Дажбога в текст молитви:
Дитина світу я — дивуюся, молодість світу я — милуюся, стиглість світу я — врівноважуюся, чуттями й мислями, Дажбоже мій.
Після всіх військових походів Аттіла загинув, перед смертю звелівши викарбувати «Конспект заповіту Дажбожого Аттілі».
«Жертвуйте добробутом, здоров’ям і навіть життям, коли це потрібно для захисту близьких вам, одновірців, земляків, ба навіть чужих, — заради звеличання Божої ідеї, якій ви слугуєте... Єдиною нагородою вам за це має бути лише почуття моральної втіхи від виконання свого обов’язку — звільнення братів з-під кормиги неволі!» Іменням Дажбога насичений вірш В. Коломійця, присвячений Левові Силенку:
Між урвищ явір, яр
між пожеж гаїв живу — достеменний правнук
Дажбожий...
І гою свій біль,
і гашу свій гнів об хмар візантійську ворожість.
Як виморозять
останню сльозу,
як стиснеться світ цей
в темені скипень, — жарину Дажбожу вхоплю
й понесу
крізь ніч — смолоскипом.
Дажбога, який приносить радість літа, В. Коломієць оспівав в одному з найкращих віршів збірки, який перегукується з творчістю Б. Антонича:
Дажбог на білому коні по зимоньці у літо їде
і щедро кидає вогні землею ген — за круговиди.
А за Дажбогом — і весна, веселе личко в неї — Леля!
До матері-землі вона спішить — золотоблиском стеле
небесний шлях...
Ажурний своєю майстерністю вірш «До пари». Побудований він на своєрідному контрасті. Дажбог — одинокий, зате в парі все інше. Це місяць із хмарою, могила з вітряком, беркут із змією, коса з мечем, явір з тополею. Таким чином В. Коломієць поетично розкриває верховенство божеської постаті, бо її, одинокій, залишається лише оберігати цей гармонійно спарований світ. Такий поворот поетичної мислі В. Коломійця свідчить про його сміливу талановитість. А сам його спосіб міркувань є визнанням як верховенства божественного начала в природі, так і, зрозуміло, в людському суспільному житті.
Невеличка поезія В. Коломійця «Діва Обида» написана у вигляді молитви. Сам образ цієї діви В. Коломієць трактує по-своєму. В ньому поет втілює свій ідеал жіночості. Але це той ідеал, який дає натхнення, не тільки творче, а й життєдайне:
Діво Обидо! Ця ніч — довга... тисячоліття триває.
Щоб знов не прогаять великі дні,
полиновий мед самоти у вогонь виливаю.
Діво Обидо! Зведи — дай попить
із гідності джерела, дай вступить
у стремена хоробрі, за потоптану землю обстати.
Улюбленим образом В. Коломійця є загадковий міфологічний Див. Адже вже саме це тризвуччя спонукає дивуватися. То як не скористатися з такої нагоди? В автора це тризвуччя вписується в образ батьківщини — прадавньої України:
Снаги-жаги — по вінця, бо ясмень неба — Див.
Це ми — праукраїнці, нас волі дух зродив.
Вдруге образ таємничого Дива В. Коломієць посадив у печерні сутінки, звідки він виглибає до славнозвісного археолога Вікентія Хвойки, вченого, який розшукав українську Трипільську культуру:
Ще істиною у пізнанні і не тьохка,
слідами предків бродять сонні тури,
а вже десь народивсь і йде Вікентій
Хвойка
для відкриття Трипільської культури.
І Див звідтам он дивиться, дивується:
людина
в розкопках мудроскарб — кераміку
збирає...
Немов сам Дідух — предок роду нашого,
дух України,
аж з-під п’яти тисячоліть
на ґрунт цей виглибає!
Життєрадісний, веселий настрій, який звучить у строфах автора — ліричного героя — з нагоди одержання листа від особи іншої статі, панує у поезії «А тут — снігур». То як не згадати Стрибога, отого самого, що в «Слові о полку» має за своїх онуків вітрів, які несуть добрі або й погані вісті:
Се вътри Стрибожи внуци въют сь
моря стрълами.
Це в «Слові».
А у В.Коломійця:
І от... після усіх тривог,
по мандрах і по мантрах,
знов тут я... Змерз... Як той Стрибог,
що плута вчора й завтра.
Зі «Слова» В. Коломієць запозичує ім’я Бус — на означення якогось таємничого поганського божества. Слово Бус вживається також як назва незнаного міфічного міста. А ще відіменниковий прикметник бусий — це назва сіро-димчастого кольору, скажімо, властивого забарвленню сірої ворони. Всі відтінки цього троїстого поняття В. Коломієць використовує як засіб створення загадкового романтичного настрою у вірші «Імена», присвяченому Галині Лозко.
В одному з найкращих віршів збірки «Летіли дні календаря» В. Коломієць створює образ і настрій розповні літа, яка припадає на свято Купала. Це справді найчарівніша і найзагадковіша пора року. З нею пов’язується не тільки розповінь літа, а й щемке відчуття, що день уже починає скорочуватись, віщуючи новий незворотній календарний річний цикл. Дві останні строфи цього вірша вміщують у собі два образи, перенесені зі «Слова». Це прислівниковий неологізм від імені Бояна — «боянно» і міфічний Велес — Бог сонця:
Спливав туман із віч — пристріт,
вставало сонце — Велес...
І виласкавлювався світ —
сонцепоклонний велет.
І подивлялася земля
на небо — сяйне люстро...
І хтось боянно промовляв,
уста — як в Заратустри.
В іншому вірші поет жонглює розмаїтим складом звукового та понятійного комплексу лексеми Велес, яке надає образові багатозначності. Автор залучає до цього комплексу цілий ряд споріднених слів, дуже милозвучних фонетично і лабільно ласкавих за своєю семантикою:
Се Велес — сонцевелетом, се Волос — волі власником, се Вилас — виласкавлює, се Влес — рече улесливо...
Складається враження, що В. Коломієць, як ніхто в сучасній українській поезії, пройнявся духом і буквою «Слова». Він не бажає «розтікатися мислію по древу», але образами «Слова» подекуди сипле, як з рогу достатку. Він захоплюється іменням «Ходина — автор «Слова»... — от ім’я!» Ім’я то справді загадкове, але Ходина — все ж не автор «Слова». Він, очевидно, співець з когорти Боянових сподвижників.
В іменні Святослав поет, як і автор «Слова», вчуває «слави дзвін».
В цей емоційно-смисловий комплекс потрапляє й іменник Славута:
Гучить прасловом оріянським, снагує із джерел трипільських
Блакитне дерево Дніпра із праім’ям — Славута.
Саме автор «Слова» дав назву Дніпру — Славута, Славутич. Цю прекрасну назву взяв своїм псевдонімом український поет з Канади Григорій Жученко. Загадкова назва річки Стугна у В. Коломійця постає в трагічному світлі. Адже в ній утопився молодий княжич Ростислав Всеволодович під час утечі від нападу половців в 1093 році:
Не тако ти, рече, ръка Стугна:
худу струю имъя, пожръши чужи ручьи и струги,
рострена к устью, уношу князю Ростиславу затвори.
Днепръ темнъ березъ плачется мати Ростиславля
по уноши князі Ростиславе.
Униша цвъти жалобою и древо с тугою
кь земли пръклонилосъ.
У вірші «Вже мов нічого серцеві не жаль» В. Коломієць протиставляє минучість військової слави у порівнянні зі славою творця, зокрема такого, як автор «Слова». Теза не беззаперечна, як і припущення В. Коломійця, що автором «Слова» був якраз Ходина — сподвижник Бояна, який чомусь сам себе згадує нібито у своєму творі. Аналітики-дослідники не визнають Ходину за автора «Слова» зокрема тому, що в ті давні часи не було прийнято писати чи говорити про себе в третій особі. А саме такою, — відстороненою — є розповідь про Ходину в «Слові».
Вже мов нічого серцеві не жаль — отрута висохла...
Зіржавіла скрижаль. Лиш пада сніг на скроні, пада сніг.
І в череп Святослава печеніг даремно наливав терпке вино.
Зотліла й чаша, й печеніг — давно...
Та не зотліла золота стріла, яка Ходини серце протяла!
І автор «Слова» впав — лицем на Русь...
— Русь-Україно! — Диву помолюсь,
і ластівоче одкровення збережу,
і що душі байдуже — не скажу.
Цілком справедливо можемо сказати, що в останньому десятиріччі В. Коломієць збагатив своєю поезією українську літературу новими творчими надбаннями завдяки осмисленню і переосмисленню великих творчих набутків світового масштабу нашого незбагненного і загадкового автора «Слова о полку Ігоревім».
Л-ра: Київ. – 2002. – № 1-2. – С. 96-101.
Твори
Критика
