Нагайка Салавата Юлаєва

Мій друже, дорогий Мустаю,
Все забувається, але ж
Я Салавата пам’ятаю,
Мов совісті твоєї креш.
Він як тверда земля, що гострить
Моєї думки чересло.
Люблю його вогненну постать,
Його коня, його сідло.
З дніпрової старої кручі
Дивлюсь на нього. Він летить.
Під копитами — хмар онучі,
В руках нагайка миготить.
Ах, той гарапник, до зап’ястя
Прив’язаний,— то панський меч,
Та скільки в нього помсти й щастя
Вплітає гнів, повстанський смерч!
Стоїть цариця на припоні,
Мов кляча прогнута, а він
Б’є по очах та по короні,
Гарапником січе врозгін.
Аж обсипаються рубіни,
Смарагдом зблискує нагай.
Оце за муки України,
А це за твій стражденний край!
А це за Січ січе кодола,
За Калнишевського січе,
Батіг, мужицька правда гола,
Нарешті правду помсти тче;
І на диби стає гетера,
Вельможна пані ста облич,
Це за писання до Вольтера
Брехливі! — свище лютий бич!
А це за кров, що, ніби юшка,
З-під скіпетра змії текла;
А це вперед ще — за Костюшка,
За Польщу, спалену дотла.
Посвистують нещадні леза,
Нагайка вперше рве пітьму.
Це за Радіщева, а це за
Росію, замкнуту в тюрму.
З ненависними канчуками
Я все життя веду війну,
Та піднімаю над віками
Оцю нагайку дротяну.
В ній — непокора блискавиці,
Ненависть до брехні й заков.
В ній запеклася кров цариці,
Отруйна, лицемірна кров.