Ярослав Івашкевич

Івашкевич помер.
Похитнулася твердь піді мною.
Наче свічка, зима засвітила на всю далину.
Вмили, втерли його білиною льняною, тужною,
У шахтарське вбрання одягнули й поклали в труну
Так небіжчик велів. Працювати зібрався до штольні.
На поновне життя ще й туди заробляти пішов.
Як метафору, смерть сотворив
і думки непрестольні, мозольні, крамольні
Вклав у темну жальбу, в неоплакану польську любов.
Івашкевич помер. В українській землі від скорботи
Стрепенувся отець — всиротілий, зажурений прах.
Батьку, житиме він!
Не згасити, не вбити, нічим не закрити і не побороти
Того світла,
Що йде з вістуванням життя й доброти на устах.
Того світла — віки. Того сяйва — космічні потоки.
Івашкевич помер.
Він сумний був, неначе любив помирати. Але ж
У скорботних словах почування плекав
яснооке, високе, і, мов древні пророки,
Розтинав рубежі, і народ до народу виводив з-за меж.
Світ ясніший стає від його золотої печалі,
Доки світу цього, Ярослав Івашкевич не вмре.
На братерства огні ми ламаємо царські
і панські позосталі скрижалі, а далі
Палим давню злобу і ненависть,
мов лахміття старе.
Він між нами стоїть. Височезний. Навчає кувати
Те поновне життя, що дається на тисячу літ.
Три народи за ним заплачуть,
а читати, співати, празникувати
Будё людство той день, коли він появився на світ.