До Маяковського

Дмитро Павличко. Твори. До Маяковського

Я, обдертий у тернових пущах
Сумнівів, жадань і суєти,
Хочу знову до джерел цілющих
Сходами твоїх поем зійти.

Я на них, немов на ескалатор,
У лінивстві вбогім не стаю,—
Хай, мовляв, несе поет-новатор
І мене у новизну свою.

Не одне на тих високих сходах
Зжалюгідніло поетеня,
Не одному там заперло подих
Після хореїчного коня.

Гупаю — аж рвуться черевики,
Весь — надія й болісний нестрим.
Зацвітають сальви і гвоздики
Над багнетами залізних рим.

Лорку я люблю й Аполлінера,
І Богдан Антонич — мій поет,
Але ти — як серця хромосфера,
Кров, що кличе радісно — вперед!

Хочу бути й вибути — собою.
Та живе в мені твій гнівний ген:
Чуюсь добре лиш на полі бою,
Під вітрами ленінських знамен.

Можна жити, як святець у ніші,
Шелестом плаксивих молитов,
Можна так сплітати тихі вірші,
Як сплітає сіті птахолов.

Але крил чужих мені не треба,
Я свої плекаю — від хребта.
І мене втинає в нішу неба
Мого часу блискавка крута.

Мова, що тобі сурмою грала,—
Музика моїх нових зачать.
Світ мечі перекував на рала,
Треба танки ще перекувать.

Та не з поетичного обозу,
Де в моторах кров, а не гудрон.
Ти любив позицію, не позу,
Слів патрони, а не слави трон.

Ти — Життя, од плісняви обдерте,
Запахуще, як весняний грім.
Тій весні не згаснути й не вмерти,
Що збудилась гуркотом твоїм.

Чую, чую під ногами землю —
Дорогу й пекучу, мов черінь.
Все твоє, страждаючи, приємлю —
Гаряч слова й кулі гарячінь.

1984


Читати також