Ярославу Галану

Знов Галан стоїть переді мною.
— Пізнаєш? — питає.— Пізнаю!
Я ішов за вашою труною,
Як боєць за танком у бою.
Я ішов за вами на Личаків,
Я на тому цвинтарі підріс.
Вами клявся я, й за вами плакав,
І стискав перо своє, мов кріс.
— Ти не споминай про кладовисько,
А про правду думай за столом,—
Він показує, схилившись низько,
В голові чорніючий пролом.
— Це за правду катом я убитий,
Це за серце чесне, вогняне
Ворог підлий і несамовитий
Зарубав сокирою мене.
Не лякайся, підійди-но ближче,
Що? Не легко стати при мені?
Ще ж не понесли на кладовище
Непідкупну правду у труні!
Записали смерть у протоколи,
Розійшлись, а я іще живу,
Я з життя не відійду ніколи,
Свій вогонь не оберну в траву.
Я сильнішим став сьогодні втричі,
Смертна грань дала мені могуть.
Вже круг мене язики лисичі
Павутини з трійла не сплетуть.
Ні брехнею, ні тупим обухом
Не спасти ворожого кубла,
Тільки б друзі не упали духом,
Тільки б їх зневіра не взяла!
Є такі, що нині подружили,
А були невірні, як Хома,
Доки руку в рану не вложили,
Думали, що Галана нема.
А тобі також в тяжкі години
Треба віри, а не похвали,
Не шукай ніколи середини,
Друзям вір, а ворога пали!