Читаючи Шолом-Алейхема

Читаю... лечу на дитинства околи,
Там спінену пам’ять мою зупиня
Мойше, мізинчик яблунівської школи,
Кучерявий і кроткий, немов ягня.

Кукурудзяні джунглі, тінисті городи
Нас ховали від світу в шелесткій глибині.
Я давав йому яблук, а він бутерброди,
Що пахли Великоднем, приносив мені.

Читаю... сміється спечалене слово,
З-під сонця зринає братерства канва...
Чого ж то на серці так льодовиково,
Наче війнуло снігами в жнива?

Ровами і дротом, немов лепрозорій,
Обведене гетто — на брамі кати.
Та Мойше-мізинчик, од горя прозорий,
Приходив до школи — куди ж йому йти?

На мить забувалися біди й тривоги,
Ми друга приймали до свого коша.
Скорились тевтонам церкви й синагоги,
Але не скорилась дитяча душа.

О, як я ненавидів темну потвору,
Що замкнула навіки наш клас перед ним.
Подивився на мене прощально знадвору,
Посміхнувся до мене мій побратим.

Як біблійний Ісус, що рай обіцяє,
На шкільному подвір’ї він ганяв голуб’ят.
Я подумав: стріляли у птиць поліцаї.
Та ні! Мій товариш убитий... мій брат.

Читаю... я очі його пам’ятаю.
Той усміх — як совісті світло в мені,
Як Шолом-Алейхема усміх. Читаю, читаю,
Але не сміюся, бо Мойше стоїть у вікні.

1978