Спогад про Хосе Марті

Сталось так, що сам Хосе Марті
В гості до плантатора заїхав.
Блисли панські очі золоті,
Мов кинджали, вихоплені з піхов.

Хоч господар гостеві не рад,
Виставляє він питво та їдла.
Не тиран, а ніжний демократ
Чесний муж, а не личина підла.

Він на учту кличе наймитів —
Глянь, як я люблю народ, поете!
Слуги йдуть, хотів хто чи не хтів,—
Срібна ложка важча від мачете.

Перед тим, як сісти за столи,
Батраки помили руки в дзбані...
Приклад їм, звичайно, подали
Пан вельможний і вельможна пані.

Посідали. Ще один біжить.
Трохи запізнився, бідолаха.
Дзбан йому підносять руки мить,
А його жага, немов наваха,

Встромлена межи плечі, пекла.
Він до дзбана спраглими устами
Припадає, мов до джерела,
П’є — кадик підскакує з нестями.

Батраки мовчать, а панство — в сміх,
Так воно сміється, аж ридає.
Хто б той сміх та зупинити зміг,
Сміх, що шкіру з бідака здирає?!

Встав тоді поет Хосе Марті,
Дзбан узяв і сам надпив із нього.
Регіт стих у панському гурті,
Так немов не сталося нічого.

Ось і все. А ти готов чи ні
Підвестись перед ворожим зором,
Захистити мозолі трудні
І чужий на себе взяти сором?!

1961