Могила Райніса

Що єсть життя? Нить павутини
Чи за свободу й правду бій?
Могило Райніса, святине,
Підріс я в тишині твоїй.
Я бачив, як піднявсь поволі,
Утер зі скроні блиск слюди,
Пішов і зник на видноколі
Юнак з гранітної плити.
А потім другий встав і п’ятий,
Двадцятий — сонце на очах.
У світ роздертий і розп’ятий
Ішли по пояс у лісах.
Я одного спитав: «Куди ти?»
І відповів мені граніт:
«Ми йдем неправду й зло палити,
Ми рвати йдем колючий дріт
На африканськім сивім лузі,
На всіх кордонах між людьми,
На чесних душах, що в нарузі
Шукають виходу з пітьми.
Ми народилися з розпуки
Поета, що заснув на мить.
не кривавлять наші руки,
І наше тіло не горить».
Вони ішли — в плечах похилі,
Закохані в свою мету.
І я на Райніса могилі
Сказав: «Пождіть, я з вами йду!»