Марко Черемшина

Тиша на цвинтарі. Тиша. Пустка на цвинтарі. Пустка.
Чути, як з вишні злітає білого цвіту пелюстка.
Плаче Марко Черемшина біля хреста кам’яного,
Чути, як батька він кличе, як промовляє до нього:

«Нащо від барди і довбні ти відірвав мене, тату?
Нащо накинув на мене панську одежу картату?
Нащо хилив мене змалку, ніби до сонця, до книжки?
Нащо мене в адвокати вивів, а не в опришки?

Треба було мені дати панського серця хоч дрібку,
Щоб скаменів я навіки в тім адвокатськім зарібку,
Щоб не почув я ніколи стогонів рідного краю,
Туску, з якого я плачу, горя, з якого вмираю.

Пан закупив наші землі, Зельман полює на душі,
В стужі ми мусимо жити, наче під снігом — бриндуші,
Віддано все на податки — гуні, кожухи, полотна,
Стелиться горами туга, наче та мряка болотна.

Загнані люди в нуждоту, ніби ті звірі у дебри,
Ти допоможеш одному — тисячі ходять на жебри,
Краще замкнутися в гробі, впавши у цвинтарні хащі,
Аніж дивитись на наші села й дороги болящі.

Тату, ти дав мені серце чуле й чутливе, як рана,
Тим-то й не вийшло із мене ані опришка, ні пана,
Став я мужицьким поетом, став адвокатом народу,
Тим, що життя своє губить, наче із пригорщі воду.

Я натомився, мій батьку, випив я доста отрути,
Дай мені тут коло тебе для відпочинку заснути.
Знаю, що прийде свобода, з Києва вітер нагряне,
Будуть ще радісно жити гори мої й підгіряни!»

Тиша на цвинтарі. Тиша. Пустка на цвинтарі. Пустка.
Чути, як з вишні злітає білого цвіту пелюстка.
Чути мені за літами, в гуркоті віку нового,
Як розривається серце біля хреста кам’яного.

1976