На відкритті пам'ятника Т. Г. Шевченкові в с. Лозівці

В селі Лозівці це було...
Розвіяв вітер, як солому,
Всіх ворогів. Стоїть село
І пам’ятник Тарасу в ньому.
Та пригадаймо, що було!
Приходили сюди пани,
І підпанки, і яничари.
Пілати мовили: — Розпни!
— Розпни! — убивці закричали.
І кидали в лице йому
Свою ненависть і гранати.
Вони взяли б його в тюрму
Довіку мучитись, конати,
Та він із каменю. Колись
Живим і зрячим знав усе це:
Всі муки й злигодні зійшлись
В його селянське добре серце,
Хто краще нього знав, яка
Гірка й тяжка сльоза вдовина,
Чия давила нас рука,
Чия ганьба, чия провина,
Що Україна, як мара,
В чужому чорному лахмітті,
«Дітьми» зневажена, стара,
Ходила, жебрачи, по світі!
Хто краще нього знав ціну
Словам учених лицемірів!
Хто так у волю осяйну,
Як ранок, неминучу, вірив!
Він був пророк великий наш,
Знав таємницю слова-грому.
Він слово гостре, як палаш,
Подав народові свойому...
І від панів тікали сни,
Зникали супокою чари.
Боялись Кобзаря пани,
І підпанки, і яничари.
І двічі знищили дотла
Поета кам'яну подобу.
Та в тому камені жила
Снага, що встала тричі з гробу!
Бо то не камінь, а душа,
Його не зрушить жодна сила;
Не з’їсть іржа того ножа,
Що правда на брехню гострила!
Здихаючи у тінях ряс,
Пілати, вбивці, словоблуди
Здалека дивляться на нас,
Як псища, загнані до буди.
Дивіться: ось він, наш Тарас!
Там, де стояв, стояти буде!