Ніколас Гільєн

Скроні його сиві, мов крила голубині,
Очі його тихі, як мить передгроззя,
слова тугі, як пласти глибинні,—
Іншим сягнути до них не вдалося.

З ним ми пили чародійний «Mogito» *
У поетичній гаванській таверні.
Він повернувся у вічне кубинське літо,
Находившись доволі по снігу й по терні.

Він часу не мав на хвилину присісти
Край дороги вигнання, боротьби і розпуки.
Сьогодні йому із віконець таксисти
Подають шанобливо мозольні руки.

* «Mogito» — тонізуючий кубинський напій.

Пісні його вийшли із підземелля,
Пошикувались у взводи і роти —
Ось найвірніші бійці Фіделя,
Яких неможливо перебороти.

Ніжно він любить поля цукрові,
Де лісом тростина стоїть висока.
Знає він, скільки негритянської крові
Під пильним наглядом електричного ока.

Скільки загусло її по сейфах
І злотом у більма банкірів блискоче.
І біль його розуміє сельва *,
І море гнівом його клекоче.

Як армія, сила його розлилася,
Хоч він тут єдиний без карабіна.
І любить Куба свого Ніколаса,
Як любить Тараса моя Україна.

* Сельва — праліс на Кубі (ісп.).

1961