Василь Земляк

На могилі — портрет. Резеда.
Василеві усміхнені очі.
Павутиння дощу.
Серед ночі
Затікає під серце вода.
Тиша, наче в космічному вусі,
Благодатнішої — не знайдеш.
Вовна коренів ніжна, та все ж
Краще дома було на кожусі.
Зеленіє важка сивина
І виходить на світ споришами.
Був. Немає. А з товаришами —
Тільки спогаду хмарка сумна.
Та ні блискавки з неї, ні грому,
Бо та слава мала, наче хміль,
Обвиває тебе звідусіль,
Доки твердо стоїш, а потому
Нову тичку шукає... Забудь.
Невмирущість твоя не в печалі.
Не в маскованому карнавалі,
Де з брехнею братається нудь!
Лиш веселий цапок Фабіана,
Що сміється й дівкам загляда
Під спідниці, лиш Пріська руда,
Лиш та Мальва, єдина й кохана,
Що бентежила вавілонян
Білим тілом своїм гріховодним,
Лиш той сміх, що зоветься народним,—
Твій безсмертний і чесний талан!
Цокотить по бруківці Європи
Твій рогатий філософ — цок-цок,
Бородою трясе, як пророк.
Що пани йому? — Пишні холопи!
Наче маятник повних століть,
ходить гойдалка у Вавілоні.
І на ній твої люди, і коні,
І зірниці відчахнута віть.
Будеш вічно як радості подив,
Як під сонцем весняні степи.
О мій брате натомлений, спи!
Ти до нас недаремно приходив!