За правду і красу
Ю. Покальчук
Влучним епіграфом до багатьох поезій збірки Володимира Коломійця «Поміж чуттями і дивами» могли б бути відомі слова Бруно Ясенського: «Не бійтесь друзів, не бійтесь ворогів. Бійтеся байдужих. Лише за їхньою мовчазною згодою чиняться на землі злочини та вбивства...»
Пристрасний, схвильований голос поета закликає кожного прислухатись бодай до себе самого, до голосу власної совісті, пошукати в собі оту «половинчатість», яка мимоволі стає співучасницею зла. Люди не повинні звикати жити «із схованим і тихим серцем», ставати здібними мовчунами, байдужими до всього, що не торкається їх безпосередньо. Поет не ставить і своєї особи поза іншими — він і до самого себе безжальний, шукаючи в собі, як і в своїх персонажах, ознак передчасної духовної старості, хвороби, від якої можна вберегтися і вилікуватися, лише показавши її всьому світові. Такі мотиви звучать у вірші В. Коломійця «Іронічний диптих» і в багатьох інших.
...Але ж були не тільки
хрестоносці,
були — і Дант, і Гус,
і Галілей... —
нагадує поет.
Добро і зло — в шаленім герці.
Намагаючись охопити світову історію і знайти в ній належне місце усім подіям сьогоднішнього дня чи недалекого минулого, В. Коломієць виступає як поет-громадянин, який уболівав передусім за справедливість на землі.
Минуле і сучасне постають у творах поета в діалектичній єдності, коли він міряє життя на смисл і беззмістовність, закликаючи в пам’ять тих, хто поліг у боях за Батьківщину, не забувати про совість людини, довірятися їй, як заповітові загиблих.
У мертвих що ніч — то й день.
У мертвих немає пісень,
Неміряний час...
Неміряні версти,
холодний вогонь...
небуття вогонь.
Не мають сорому мертві, живим
заповівши його!..
Розмірковуючи над працею і долею поета, людини, що працює над словом, поет наголошує істинно людську, духотворчу засаду людської особистості. Незмирливість повносущного правдолюбства і всеохоплююче душевне дійство гуманної праці — живодайні джерела справжньої творчості, її глибинний сенс.
Бог твій — правда. Велика й тривожна. Хай там ділять на часточки ню, правда ціла лиш — правда...
Чи ж можна йменням правди творити брехню. Ран людських торкаєшся м’яко, адже й слово рятунок несе...
І не ждеш там якоїсь віддяки, робиш діло своє та й усе.
Здається, Гесіодові належать слова, що «половина більше, ніж ціле». На наш погляд, цю думку цілком правомірно можна віднести до новітнього мистецтва взагалі і до поезії передовсім.
Сучасне мистецтво повинне враховувати психічний і розумовий інтелектуальний розвиток людини XX століття, однією з головних потреб якої у сфері духовній є творче мислення, образне сприймання з елементом самовіддачі. Твір, який полишає рецепторові можливість власної інтерпретації, незалежно якої (власне, кожен розуміє по-своєму навіть загальновідомі істини), викликає у читача ілюзію повного розуміння думки автора, зацікавлює його, приносить відчуття естетичного задоволення.
У такій творчій манері написані вірші «Овідій», «Холодні гладила руки їй» та інші. Ці вірші належать до кращих здобутків збірки «Поміж чуттями і дивами». У вірші «Овідій», наприклад, дуже вдало поєднуються різні історичні плани, йдеться про вигнання Овідія і його роздуми над життям, і раптом таке закінчення:
...Літа — журавлі понад Колізеєм! — гай-гай, на вічні озера...
...І в сніг плакав, пенсне вронивши, Зеров.
— навертає нас до сучасності, до близького минулого, рідного нам і невіддільного від світової історії, від її помилок і втрат. Точність і лаконізм засобів цього вірша, асоціативність і дисоціативність, поєднання політональності з нехапливістю, несуєтністю створює увиразнену картину життєвої і поетичної повносущності людського існування.
У вірші «Подруги» поет спромігся створити за рахунок вдалої й оригінальної композиційної побудови вірша, застосувавши принцип паралельності зовнішнього і протиставлення внутрішнього, картину, значно ширшу за образи двох дівчат, які стоять у темі вірша. Виростає антитеза село — місто, і діалектика різного світосприймання двох однакових за долею індивідів, і безліч життєвих проблем, великих і дрібних.
Поетичній манері В. Коломійця притаманний м’який ліризм, глибокий, спокійний, часом навіть якийсь ніжно-дитинний:
...Доспіла ніжність біла,
зоревінь доспіла —
в ріллю пахучу гнутись
обважнілому гіллю.
Чи в «Думі про матір»:
Впустила яблука, назбирані
в поділ,—
розсипалися долі.
І я біжу до тебе,
такий дорослий і такий маленький,
до яблуні осипаної
в пізніх соняхах,
і серце б’ється — чи від бігу, чи від того,
що побачив матір.
У віршах В. Коломійця подибуємо чимало точних, сильних, глибоко поетичних образів, як-то: образ дороги («На подив осівши, на подих...»), образ пісні як глухаря («Пісня йшла, немов глухар, на постріл...») та багато інших. Чудовий образний вірш про дитину, в якої вмерла мати («Холодні гладила руки їй...»), побудований на прямій асоціативності, причому не названо ні слова «смерть», ні слова «мати».
Деякі критики (наприклад, Л. Череватенко, «Дніпро», 1970, № 1) закидають поезії В. Коломійця надмірну сентиментальність. Уподобання, безумовно, можуть бути у кожного різні, але хотілося б принагідно ввернути увагу на один аспект критичного аналізу як такого, якому, на наш погляд, надто мало надають уваги автори критичних робіт про молодих українських письменників, зокрема й тих, що з’явилися друком останнім часом.
У статті цього критика звучить якесь небажання зрозуміти поета, стати хоч на якусь мить на позицію, з якої поет дивився на світ. Зрозуміло, щось може вдатись поетові, інше може бути його творчою невдачею. І, напевно, завданням критика є не лише констатувати, що це невдача, але й пройти разом з поетом шлях від задуму до втілення його і показати, чому сталась ця невдача.
Можливо, Л. Череватенко і правий у більшості своїх зауважень, в тому числі і щодо надмірної сентиментальності, але, на наш погляд, оця сентиментальність є атрибутом творчої манери поета, і просвітлена поетичність віршів В. Коломійця подекуди грунтується саме на ній.
Можливо, ця сентиментальність стає більш очевидною, коли поет переходить до конкретних життєвих образів безпосередньо після ніжно-ліричних. Тут поета іноді зраджує почуття поетичного такту, гармонії контексту. Наприклад, гарний початок у вірші «Бажання» губиться вже десь всередині після загальникових образів, а отаке, як:
Повернуть руба —
і почнеться румба! (!?)
зовсім псує враження від вірша.
На жаль, поряд з цікавими і оригінальними віршами у збірці «Поміж чуттями і дивами» чимало і слабших. Часом поет не розвиває до кінця тему вірша, подає її загальними словами, і вона так і залишається поза сприйманням читача («А є художники...» тощо). В інших випадках, а це частіше у В. Коломійця, віршам бракує органічності у поєднанні емоційної наснаги і придумки, чистого домислу. Коли думка не випливає спонтанно із його загального світопочування, не є чистим згустком емоції, підпорядкованим логічному елементові, вона часто млявіє (це слушно зазначали критики як одну з вад поезії В. Коломійця) і плутається сама в собі, відтворюючи картину, неадекватну поетовим шуканням, створюється враження промисленої поезії («Буревісники та пінгвіни», «Конквістадори», «Місто пульсує — з вулиць...»). Не можна не сказати, що у всіх таких віршах цілком бракує емоційної напруги чи настрою, пафосу. Але вони не в злагоді з образом, в якому втілюється поетова думка, і тому створюють враження, що вірш незавершений, хоч з формального боку у ньому нібито все гаразд.
Поза тим натрапляємо й на просто невдалі образи («очі сонце ссуть», «дерева стриптиз чинять» тощо).
Загалом збірка «Поміж чуттями і дивами» дає підстави для визначення творчості В. Коломійця як невпинних і плідних пошуків. Головне, що поет не спиняється на досягнутому, не намагається стояти на здобутих, хай навіть твердих позиціях.
Л-ра: Вітчизна. – 1970. – № 7. – С. 207-209.
Твори
Критика
