Особливості хронотопу в новелістиці Марселя Еме
О. В. Омельченко
Марсель Еме, популярний і визнаний у Франції письменник, маловідомий в Україні, хоча його творчість за своїми естетичними та ідейними якостями заслуговує і на увагу, і на серйозне вивчення.
У трьох своїх новелах Марсель Еме веде своєрідну гру з поняттям часу. У «Талонах на життя» йдеться про те, що під час війни, щоб покращити економічний стан у країні було прийняте рішення ввести талони на життя. Залежно від кількості талонів персонажі мали право жити певну кількість днів на місяць. Таким чином, країна позбавлялася багатьох голодних ротів тих членів суспільства, яких державна влада вважала некорисними (багатіїв, безробітних, інтелігентів і повій). Ці люди існували лише кілька днів на місяць, потім відходили в небуття, а з першого числа наступного місяця знову з'являлися в цьому світі саме там, де зникли, і в такому самому стані й настрої. Час для них «вимикався» на певний період, а потім знову «вмикався» і починав свій рух з того місця, на якому зупинився. Далі хронотоп ускладнюється. Незабаром на чорному ринку почалася торгівля талонами на життя й багатші некорисні члени суспільства змогли купувати собі додаткові талони, які продавали в основному бідні робітники, не здатні прогодувати сім'ю. Завдяки цьому виникла парадоксальна ситуація: ті люди, за рахунок яких повинна була відбуватися економія, почали проживати набагато більше днів на місяць, ніж є в календарі. Наприклад, один мультимільйонер з кінця червня до першого липня прожив 1967 додаткових днів (а це п'ять років і чотири місяці). Головний герой, письменник Жюль Флегмон, прожив лише тридцять п'ять днів у червні і в його щоденнику записано, що тридцять першого червня він купив свіжу газету і серед заголовків прочитав, наприклад такий: «Пан Черчіль відбуває в Нью-Йорк між тридцять дев'ятим і сорок п'ятим червня», а на вулиці він почув, як один чоловік сказав іншому: «Я мав бути в Орлеані не пізніше тридцять сьомого числа». Герой прожив до тридцять п'ятого червня у звичайному для нього Парижі, спілкуючись із друзями, не всі з яких усвідомлювали, що час порушено, і вони живуть у позакалендарні дні. Коли першого липня Жюль Флегмон розмовляв із друзями про тридцять п’яте червня, деякі не розуміли його. Як пише Жюль у своєму щоденнику: «Ці п'ять додаткових днів пройшли повз їхню свідомість. На щастя є й такі, які прожили ці дні й у курсі справ. Як цікаво! У мене вчора було тридцять п'яте червня, а в них тридцять друге або сорок третє», тобто ті, хто жив на зайві талони, знав про некалендарний час і усвідомлював своє життя в ньому. А ті, хто не купував додаткові талони, першого числа нового місяця не пам'ятали про своє життя після останнього дня календарного місяця. Відповідно до змісту даної новели можна виділити такі типи часу:
час буття, який переживається героями; час небуття, який не переживається героями, протягом якого вони перестають існувати;
час, який переживається й усвідомлюється; час, який переживається, але не усвідомлюється; час, у який відходять герої, перед тим як повернутися до життя, час небуття; час суб’єктивний; час календарно-механістичний.
Причому в цій розповіді Марсель Еме не намагається докладно розглянути властивості цих видів часу. Він лише створює героїв, які по-різному переживають час. Одні з них періодично випадають із часу, відходять у небуття. Їх життя схоже на запис на відеокасеті, який можна зупинити, а потім знову ввімкнути з того самого місця, на якому зупинився. Таким чином для них особисто час зупиняється, але в навколишньому світі він продовжує свій рух, все навколо змінюється. Інші герої проживають додатковий час у звичайному для них світі разом з тими, хто навіть не уявляє, що вийшов за межі звичайного або календарного часу. Час для цих героїв розтягується й теоретично міг би розтягуватися до безкінечності. І різниця лише в тому, що одні з них свідомо його проживають, а інші несвідомо, повністю забуваючи про те, що відбулося. Інколи хтось нагадував їм про пережите в некалендарний час, коли почався новий місяць, вони не вірили і взагалі навіть чути не хотіли про такий час. У кінці новели мимохідь дається таке пояснення цих паралельних часових вимірів часу, що може розтягуватись безмежно: «кожен індивідум живе мільярди років, але в цій безкінечності свідомість фіксує лише уривчасті видіння, що чергуються, з яких і складається життя людини». Ці слова Жюль Флегмон почув від одного відомого філософа, який висловив ще багато тонких спостережень, незрозумілих для Жюля. Та й узагалі, тоді Флегмону було не до глибоких роздумів, бо в нього було розбите серце. Жінка, яку він покохав, втілення його мрій, з якою він зустрівся тридцять першого червня, а заручився тридцять четвертого, не впізнала його в липні, і вже не відповідала йому взаємністю. Таке іронічне використання теми додає новелі цікавості.
Зображаючи різне суб'єктивне сприйняття часу, Марсель Еме створив кілька метафор. Так, у фантастичній формі він втілив ідею втраченого часу в образі людей, що періодично випадають з життя, для яких час, життя зупиняється на місці, застигає. Можливо, ідея життя як забутого сну, часу, прожитого несвідомо, подана в згадках про тих персонажів, які не пам'ятали своє некалендарне життя. А мільйонер, що прожив більше п'яти років у проміжку між кінцем календарного червня й початком липня, може символізувати здатність жити діяльним і емоційно насиченим життям. Взагалі, закладений в новелу образ часу надто багатозначний, дозволяє насичену й розмаїту гру смислів.
Цікаві казуси з часом відбуваються й у новелі «Декрет», де уряд країн, втомлених війною, домовився про перенесення людей всього світу на сімнадцять років вперед, так щоб незгоди, злидні й біди війни залишилися позаду. Після виходу декрету у встановлений час весь світ за одну секунду зробив стрибок у часі. Причому, у всіх збереглася повна ілюзія пережитих за сімнадцять років подій. У цій, як і в попередній розглянутій новелі, головним героєм є письменник. За секунду до цього стрибка в часі він сидів за письмовим столом у Парижі, а наступної миті опинився в Гаврі на морському вокзалі, куди тільки-но приїхав після подорожі по Мексиці. Він став на сімнадцять років старшим. Той роман, який секунду тому він писав у Парижі, вже давно опублікований та й інших книжок вийшло вже немало. Після декрету в нього народилося ще двоє дітей і взагалі відбулося багато змін. І спогади про останні сімнадцять років були не менш яскравими, ніж спогади про інші періоди життя.
На цьому гра з часом не завершується. Через кілька днів, під час поїздки до друга головний герой опиняється в минулому, причому він повертається в часі рівно на сімнадцять років. Справа в тому, що цього разу стрибок у часі якимось чудом виконує він один, а всі навколо навіть і не знають ні про який декрет (лише щось колись чули, тільки не поставились до цього серйозно). Спочатку головний герой довго не хоче вірити в повторний sacoвий стибок, цього разу в минуле. А потім з жахом розуміє, що йому доведеться вдруге пережити своє життя, знаючи все наперед, що він вже ніколи не зможе відчути радісного хвилювання в очікуванні якихось подій у майбутньому. У нього виникає відчуття того, що він не живе, а грає в кіно, розмовляючи й діючи точно за сценарієм. Поступово він звикає і забуває майбутнє своє, всієї країни, світу. І, як закінчує новелу Марсель Еме, лише іноді, все рідше й рідше, у нього з'являється всім знайоме відчуття вже баченого колись.
Таким чином, у цій новелі час постає в незвичайному трактуванні. Тут теперішнє і майбутнє героя - це добре забуте минуле. І така концепція часу переноситься і на читача, бо новела закінчується словами про всім відоме відчуття дежавю. Це трактування часу ще розширюється роздумами героя, який після другого стрибка в часі розуміє, що в ньому, у його свідомості співіснують два часові виміри, якими він живе одночасно - це теперішнє, яке він повторює, і майбутнє, яке вже було в минулому. Отже, Марсель Еме створює парадоксальну ситуацію, у якій минуле дорівнює майбутньому й разом з теперішнім створює триєдність, яка реалізується в кожен конкретний момент життя головного героя. А потім робить висновок про безмежну кількість світів, що співіснують у ньому, і про те, що час - це ніщо інше, як перехід свідомості з одного світу в інший. «Ось зараз три години, я усвідомлюю навколо себе світ, у якому я фігурую з пером у руці. Пройшла секунда - навколо вже інший світ, де моя роль змінилася, я відклав перо». Можливо автор хотів сказати, що людина носить у собі безліч світів так само, як і виконує різні ролі у своєму житті. І те, чим людина займається і визначає, у якому світі вона знаходиться. Марсель Еме лише натякає, він не розвиває думку, а кидає ледь названою, переходячи до іншої теми. У будь-якому випадку, одна ідея Марселя Еме висловлена цілком ясно - це думка про існування ще невідомих часових та просторових вимірів, з їх нерозкритими можливостями. Така чітка детермінованість усвідомлюється героєм, і хоча вона його спочатку дуже засмучує, він не бунтує проти неї. Герой покірно говорить-повторює начебто кимось підсуфльовані слова, повторює дії. А зустрівши на вулиці того, хто через кілька років стане його близьким другом, зупиняє себе, щоб не привітатися з ним і не відважується просто підійти до нього, познайомитись і, таким чином, наблизити той момент, коли вони повинні були стати друзями. А якщо розвинути думку автора про відчуття дежавю, властиве як герою, який поступово забув своє вже пережите майбутнє, так і будь-якій іншій людині, то ідея фатуму, детермінованості майбутнього перестає стосуватися лише конкретного персонажа, який опинився в неймовірній ситуацій, а набуває загальнолюдського звучання, з випадковості перетворюється на закономірність.
У новелі «Мертвий час» ідейною віссю всієї оповіді теж є поняття часу, спосіб його сприйняття головним героєм, Мартеном. Молодий чоловік мав незвичайну особливість, він жив через день: від півночі до півночі він жив, а на наступні двадцять чотири години він зникав із життя. Його відхід у небуття був таким самим як і в героїв новели «Талони на життя». Рівно опівночі він тихо зникав, а коли знову з'являвся наступної ночі рівно о двананадцятій, не пам'ятав нічого про час небуття, і йому здавалося, що цього часу просто не було. Іноді герой пробував відслідкувати момент зникнення, але нічого особливого не помічав. І якщо опівночі він був чимось зайнятий, наприклад, пришивав ґудзик, то наступної ночі о дванадцятій виявлялося, що він продовжує шити, і в нього такий самий настрій, як і добу тому.
Це «напівіснування» призводило до того, що в Мартена не було ні вчорашнього, ні завтрашнього дня і в прямому, і в переносному сенсі. Він почував себе нещасним через час, який він втрачав, і був відчужений від людей і від світу через усвідомлення своєї ненормальності, абсурдності ситуації, у якій він знаходився, і яку тримав у таємниці від усіх. У Мартена не було роботи (адже мало кому потрібен працівник лише через день), а жив він за рахунок невеликого спадку, отриманого колись. Не було в нього ні сім'ї, ні дружини, ні друзів. І все тому, що у своєму становищі він вважав це неможливим, і сумнівався в тому, що якась жінка захотіла б бути вдовою через день.
Протягом усього твору Марсель Еме показує еволюцію сприйняття часу головним героєм. Спочатку Мартен постійно намагається уповільнити рух часу, його не залишає думка про втрачений час, він дуже жалкує за ним. Для того, щоб час ішов повільніше герой вишукує найрізноманітніші способи створення ілюзії часу, що тягнеться: ходить довгими вулицями з одноманітним пейзажем або їздить приміськими трамваями в сірі й похмурі дні, коли мрячить дощ і т. п. Однак час все одно біжить швидко й зупинити його герою не вдається.
Незважаючи на те, що герой намагався уникати жінок, він все ж таки закохався й почав жити разом з тою, яка відповіла йому взаємністю. Його життя і його сприйняття часу кардинальньно змінилися. Мартен перестав намагатися уповільнити час, який тепер летів як ніколи. Він був щасливий і не хотів псувати своє щастя пустими жалями. Крім того, його кохана Анрієта тепер розповідала йому про дні, які він був у небутті, і Мартен зрозумів, що нічим особливим дні не різняться між собою, вся справа лише в тому, чим кожна людина їх наповнює. Це зруйнувало Маренове уявлення втрати якихось особливих днів, особливого недосяжного й дещо загадкового часу.
Через два роки спільного життя виявилося, що в Анкети вже не було тієї свіжості почуттів, що збереглася в Мартена, адже її любов продовжувалася повні два роки, а його лише рік. Поступово їх стосунки псуються, Мартен ревнує, а Анрієта починає зраджувати. І вже іноді, повертаючись із небуття, Мартен виявляється один удома й не може заснути, чекаючи на Анрієту. Тоді кожна хвилина чекання для нього - це мертвий час, подібний до того, який минає в небутті. А після того, як однієї ночі, повернувшись із небуття, Мартен застає вдома Анрієту з коханцем, він виганяє її та намагається повернутися до свого минулого життя. Все ж йому страшенно нудно і тепер час тягнеться як ніколи довго, а Мартен навпаки хоче, щоб він летів, прагне перестати його помічати. Йому це не вдається, не допомагають ні фільми, детективи, ні спроби знайти якісь пригоди. І Мартен починає думати з ностальгією про час небуття або мертвий час, він чекає його і вже радий був би жити один день на тиждень або й на місяць. А закінчується все тим, що помітивши Анрієту, Мартен кидається до неї через дорогу й потрапляє під машину. Це відбувається опівночі й саме тоді, коли Мартена збиває машина, він відходить у небуття цього разу назавжди.
Отже, у цій новелі Марсель Еме приділяє найбільше уваги сприйняттю часу героєм, і тому ми можемо говорити про психологічний час як про смисловий стержень усього твору. Саме через суб'єктивну рецепцію Мартена автор виявляє різні властивості часу, переважно пов'язані з характером його руху, уповільненням, прискоренням чи застиглістю. Не менш важливим є протиставлення двох типів часу: мертвого часу, тобто того, що випав із життя героя, і часу, пережитого ним. І тут можна провести паралель із філософією екзистенціалізму, згідно з якою час мислиться лише у зв'язку з людиною, як такий, що пережитий нею, а абсолютний час заперечується. І цією новелою, так само як і розглянутими вище, Марсель Еме знову підкреслює відносність часу.
Л-ра: Вісник Київського національного університету ім. Т. Г. Шевченка. Іноземна філологія. – 2003. – Вип. 34-36. – С. 47-49.
Твори
Критика
