K. E. Францоз як соціальний критик (На матеріалі оповідань «Воловецьке повстання», «Суддя із Білої» та повісті «Історія єврейського солдата»)
Маркіян Нагірний
Карл Еміль Францоз (1848-1904), прогресивний австрійський письменник, літературознавець і фольклорист, на жаль, мало відомий широким колам наших читачів, проте його творчість викликала відповідний резонанс у літературознавстві. Ще в 1930 р. у зв’язку з виходом у світ скороченого варіанту російського перекладу його роману «Боротьба за правду» («Ein Kampf ums Recht», 1882) E. Ейхенгольц писав про письменника як про об’єктивного талановитого художника та високо цінив реалізм змальованого ним життя. Дуже прихильно говорить про романіста український літературознавець Б. Гавришків. Він звернув увагу на те, що у кращих своїх творах К. Францоз «з глибоким співчуттям відтворював тяжкі умови життя трудящого народу, викривав паразитизм і аморальність представників вищих суспільних кіл, осуджував завойовницьку політику німецьких мілітаристів, проповідував ідею дружби, ідею національної рівноправності».
Увагу К. Францозу приділяють також інші дослідники його творчості на Україні — Г. Нудьга, Ф. Табак, Я. Погребенник, Д. Наливайко та ін.
А критики Німеччини вбачають в особі К. Францоза «найпрогресивнішого після Анценгрубера буржуазного письменника Австрії свого часу», письменника, котрий стояв на позиціях критичного реалізму та через призму демократичного світобачення прагнув «художньо відтворити правду», письменника, який вважав своєю метою «пластичне відображення інтересів пригноблених народів» і зберіг «вірність ідейним основам прогресивної буржуазії 1848 р. на ціле життя».
Кращу частину художньої спадщини К. Францоза, як вже давно визнала німецька літературна критика, становлять твори, що тематично пов’язані з Україною. І це не випадково, бо письменник народився в Україні, майже шість років виховувався під наглядом няні-українки Марії, добре знав українську мову, а завдяки їй пізнав легенди та пісні про історичне минуле нашого народу; як і його батько, котрий був окружним лікарем в м. Чорткові, він радо підтримував зв’язки з українськими селянами, розумів їх настрої, знав побут. І все почуте й побачене закарбував письменник у пам’яті.
Звичайно, К. Францоз як гуманіст та демократ виступав за суспільну справедливість для всіх народів відсталих окраїн Придунайської монархії. «Я веду боротьбу за рівноправність національностей і віросповідань по ту сторону Карпат, — писав він 20 жовтня 1878 р. — ...Я виступаю проти гнобителів, я стою за пригноблених». Проте глибоке знання західноукраїнського селянства, співчуття до його долі спричинилось до того, що українська тема стала однією з центральних в усій художній спадщині австрійського автора. Цю думку підкреслюють також автори «Історії німецької літератури», виданої за редакцією Г. Ю. Гердца.
Тематика художніх творів К. Францоза, що виникли на матеріалі спогадів про батьківщину юності письменника, різноманітна. Він то піднімає голос протесту проти релігійного фанатизму, який душить найкращі пориви людської душі, позбавляє її щастя — «Подоба Христа» («Das Christusbild», 1868), «Дикий староста і прекрасна Юта» («Der wilde Starost und die schöne Jütta», 1877), — то схвильовано розповідає про дорогих і близьких йому людей — «Естерка Регіна» («Esterka Regina», 1869), «Паяц («Der Pojaz», 1893), — описує зубожіння галицького села після реформи 1848 р. — «Над могилою» («Um das Grab», 1895), — викриває паразитизм і продажність царських чиновників на Наддніпрянській Україні — «П’яний граф» («Der Schnapsgraph», 1868), «Перед олтарем» («Am Altäre», 1870), «Мін дядько Бернгард» («Mein Onkel Bernhard», 1878), «Осуджені» («Die Gezwungenen», 1878) та ін., — або торкається соціальних і національних відносин в буковинському селі — «Жертва» («Ein Opfer», 1893).
Ми ставимо собі за мету простежити лише за розвитком одного мотиву української тематики в оповіданнях австрійського автора. Це тема соціальних заворушень селян Прикарпаття проти польської шляхти та ворожої для народу політики віденського цісаря. Цікаво, зокрема, прослідкувати за відображенням опришківського руху, що був у 30-40-х роках минулого століття проявом збройної боротьби галицьких і буковинських українців проти чужоземного національного й внутрішнього соціального гніту.
Ця боротьба була історичним наслідком основної класової суперечності між українськими кріпаками та польськими феодалами, які після 1772 р. (початку австрійського панування в Західній Україні) і аж до 1848 р. (коли в Галичині та на Буковині було скасовано кріпацьке право) постійно зберігали домінуюче становище в економіці поневоленого краю, нещадно пригнічували селян, відбирали їх землі, збільшували повинності, панщину тощо. І той факт, що К. Францоз оповів у своїх творах про найбільш антагоністичні суперечності свого часу, засвідчує велику об’єктивність, суспільно-громадську зумовленість і політичну спрямованість української тематики письменника, щирого друга волі й свободи пригніченого народу.
Тему соціальної боротьби західноукраїнського селянства К. Францоз порушує і в інших творах. Найбільш палко і гнівно звучить вона в оповіданнях «Воловецьке повстання» («Der Aufstand von Wolowce», 1874) і «Суддя з Білої» («Der Richter von Biala», 1875) та в романі «Боротьба за правду» («Ein Kampf ums Recht», 1882), а також у творах, які, хоч і вперше знайомлять читача з іншими сторонами суспільних і національних відносин нашого краю в середині XIX ст., відображають політичні настрої, гнів, незадоволення і палкий протест народу проти гнобителів.
До цих творів можна віднести і повість «Історія єврейського солдата» («Moschko von Parma», 1880), в основу ідейно-тематичного задуму якої покладено прагнення автора змалювати тяжку долю бідного єврейського юнака, розповісти «про щастя і недолю його життя... від колиски аж до могили». Але поряд з головним героєм письменник виводить ряд образів українців — талановитого учня ковальського ремесла Гаврила Думковича, його сестри Касі, людини із народу — літнього коваля Василя Хрипка та ін.
Люттю закипає серце старого майстра, коли він думає про польських магнатів і шляхтичів, класових приятелів й однодумців Яна та Віктора Ліпецьких, тих аморальних виродків, що зруйнували йому родинний затишок, позбавили його сучасного й майбутнього. Втрата дружини та доньки прокинулись в душі Василя Хрипка лютою зненавистю до панів, якої не в силі згасити навіть час. І кожного разу, як тільки сповнюється річниця смерті дитини, старий коваль виковує тяжку залізну булаву та ставить її під стіну кузні. Тридцять років минуло від цього трагічного дня, і тридцять булав стоять у куті старої майстерні. «Тридцять років — це довгий час, — каже Василь, — але можливо, що такий час і потрібний, поки не наповниться чаша народних страждань (bis das Maß der Leiden voll ist), поки не повстане мій народ».
І хоч усміхнені колись Василеві уста вже давно стали суворими й мовчазними, хоч глибокі борозни поорали його високе чоло та зникли іскри радості з ясних очей, то все ж палка надія на те, що день розплати з ворогами настане, ніколи не згасає в його душі. Він вірить, що час цей обов’язково прийде, і тоді викувана зброя згодиться народним повстанцям, щоб прогнати з рідної землі шляхтичів і магнатів.
Старий коваль ще не наважується самостійно почати одверту боротьбу проти гнобителів. Його протест проти існуючої несправедливості — це пасивний протест «в собі», бо він мало ще робить для того, щоб швидше настав священний день перемоги над неправдою. Образ Василя Хрипка не тільки правдивий, але й типовий, тому що не всі українські селяни середини XIX ст., котрі зазнали тяжкого горя та знущання польських феодалів, ставали послідовниками Олекси Довбуша та Лук’яна Кобилиці. Переважна більшість їх жила такими ж політичними настроями, які характерні для старого коваля. Цим образом К. Францоз переконливо доводив західноєвропейським, зокрема німецьким читачам, що і серед українського селянства вже давно запалена іскра стихійного народного гніву й обурення, а якщо ця іскра ще не розгорілась полум’ям відкритої війни проти ворогів, то вона все-таки ніколи не загасне.
На типовість характерів цієї повісті вказували також і німецькі дослідники творчої спадщини К. Францоза.
Далі йде письменник у розв’язанні проблеми конфлікту героя з соціальною несправедливістю в оповіданнях «Воловецьке повстання» і «Суддя з Білої», що виникли хронологічно на декілька років скоріше, ніж повість «Історія єврейського солдата». «Воловецьким повстанням» К. Францоз започаткував, власне кажучи, опришківський мотив у своїй творчості.
Цей мотив пов’язаний з іменем головного героя твору — молодого, освіченого парубка, колишнього солдата, вродливого, сміливого н кремезного Федька Гавлюка, який, зазнавши тяжкого особистого лиха, прийшов до висновку, що «мужик є також людиною», та очолив селянський бунт проти сваволі шляхтича Вінценті Барвульського, власника маєтку в с. Воловець на Тернопільщині, а потім, коли селянський бунт зазнав поразки, покинув рідне село і став народним месником, опришком, щоб далі мститись панам за кривду.
Характерною композиційною особливістю оповідання є те, що письменник пов’язує конфлікт героя із суспільною дійсністю і інтересами цілої селянської громади. Селяни не можуть залишитись байдужими до підлості «благородного» шляхтича, бо не одному з них довелось відчути міру розбещеності та аморальності феодала на власній шкірі, на що не раз скаржились вони окружному цісарсько-королівському наставнику пану Теофілу фон Струсу, але переконавшись, що цей «поборник справедливості» «ніколи не віддасть до в’язниці заради якоїсь української дівчини іншого польського дворянина», безправні люди вирішили відстояти свою гідність силою. Тому їх організований збройний виступ проти графа читач розцінює не як випадковий, а цілком закономірний і єдино правильний наслідок тих відносин, що склались між Барвульським і громадою.
Інакше, ніж в повісті «Історія єврейського солдата», К. Францоз трактує також образ українського героя. Коли Василь Хрипко — це тільки символ стихійного гніву народу, його зріючої помсти гнобителям, то образом Федька Гавлюка зроблена спроба показати, що український мужик здатний не тільки до пасивного протесту, але й до активної боротьби проти соціального зла. Василь чекає десятки років, поки не повстане народ, і, не дочекавшись, помирає, в той час як Федько звертається до своїх односельчан зі словами: «Ця людина, — каже він про Вінценті Барвульського, — це хижий звір, а ми беззахисні та безправні в його руках... Тому ми мусимо самі помститись йому і власними руками захистити себе. Для нас іншого виходу нема... Так, як ми збираємось, щоб вбити вовка, так і сьогодні давайте підемо всі разом, щоб повісити цю людину, бо це подібний випадок» (es ist der gleiche Fall).
Ставши на шлях боротьби проти несправедливості, Федько вже більше ніколи не сходить з цього шляху і після придушення очолюваного ним бунту продовжує далі боротись як опришок. Симпатія автора повністю на стороні свого героя. І хоч він не розкриває його опришківських вчинків, та все ж застерігає читача від неправильних домислів і догадок, бо зауваживши, що іменем «гайдамака» (der Hajdamak) в Карпатах називають розбійників, К. Францоз підкреслює одночасно, що Федько Гавлюк був особливим розбійником: він не грабував заради власного збагачення, не мав егоїстичних цілей. Його герой, каже письменник, був розбійником з доброю славою, і що «не відбирав він у багатих, то роздавав бідним».
В оповіданні знайшла своє відображення ще одна дуже характерна риса селянських заворушень, що мали місце на західноукраїнських землях перед революційними подіями 1846 р. Це солідарність селян різних сіл у боротьбі проти гнобителів. Як констатує дослідник селянських рухів цього періоду в Галичині Ф. І. Стеблій, заворушення в с. Бабінці на Чортківщині в 1838 р. було підтримано селянами цілого ряду сіл. Ця деталь характерна і для даного твору Францоза. Коли воловецькі повстанці виявились безпомічними перед добре зачиненими брамами панського замку, який захищали озброєні панські слуги, їм приходять на допомогу селяни сусідніх сіл. Ця деталь свідчить про те, що, незважаючи на обмеженість класового розуміння політичних відносин, письменник реально схоплював істотні процеси тодішнього суспільного життя в Галичині, а тому його сповідання має безпосередній зв’язок з українською дійсністю першої половини XIX ст. Воно є одночасно яскравим свідченням глибоких реалістичних тенденцій та історизму письменника.
Звичайно, хоч автор називає свій твір «Воловецьким повстанням», насправді виступ воловецьких селян ще дуже далекий від правдивої народної боротьби. Це тільки окремий спалах народного гніву, сліпий стихійний бунт, а тому він терпить крах при найпершій сутичці з підрозділом регулярного війська. Шольц пише, що в даному творі К. Францоз змалював лише «спробу (Versuch) боротьби проти несправедливості».
Проте значення Францозового твору виходить за межі сказаного.
І полягає воно не тільки в тому, що оповідання познайомило німецьких читачів з життям і долею західноукраїнського селянства 30-40 років минулого століття, але також і в тому, що ним автор вводить в німецьку літературу образ українського опришка, представляючи його як народного месника, як борця проти соціального зла й несправедливості.
Ця тема глибоко зацікавила німецьких читачів, бо як інакше можна пояснити такий успіх, який випав на долю цього твору — за два роки (1874-1876) «Воловецьке повстання» друкувалось і передруковувалось різними німецькими часописами й газетами 32 рази. Але не менше захопила вона й самого письменника, бо вже через рік з-під його пера появляється оповідання «Суддя із Білої», де опришківський мотив має нове образне втілення. Письменник розвиває його образом народного месника Василя Коневки, котрий через свою мужність і відвагу, а також через той страх, який вже одно його ім’я навівало на власників феодальних маєтків і кайзерівських писарчуків у крайзамтах, здобув у народі легендарну славу «великого гайдамаки». Він був великий, каже про нього письменник, бо «багато розбійників було і до нього в Карпатах і ще сьогодні господарює чимало їх на території між Галичиною і Угорщиною, але такої мужньої людини (ein so gewaltiger Mensch) там більше не появилось... Як король почував він себе в горах, ціле Покуття покорилось його владі й він був його фактичним володарем (der wirkliche Herr)».
Характеризуючи діяльність Василя та його ватаги, К. Францоз згадує про те, як одчайдушні опришки чинили наскоки на панські економії або нападали на багатих єврейських купців і кайзерівських службовців, як спускались з гір і розгулювали по всьому терені аж до російського кордону, як в нерівному бою вони знищили військовий підрозділ, що був посланий на ліквідацію «великого гайдамаки», скинувши його недобитків в холодний Черемош.
Подібно до Федька Василя також штовхнула на гайдамацьку дорогу жорстока соціальна дійсність. Він став опришком, щоб мститись панам за кривду, за зруйноване кохання і щастя. В цьому, безперечно, проявилась однобічність письменника у виборі конфлікту для зав’язки дії, який в усіх трьох розглянутих нами творах зводиться до любовної колізії. А дослідження селянських заворушень цього періоду в Галичині, зокрема на Чортківщині, звідки вийшли Федько Гавлюк і Василь Коневка, вказують на те, що поштовхом для виступу селян нерідко була збільшення панщини, різного роду податків, нелюдське ставлення до кріпаків тощо.
За своєю композицією «Суддя із Білої» — це розповідь старого сільського судді Івана Мегеги про найважливіші епізоди із власного життя, в тому числі про історію «великого гайдамаки». Такий художній прийом дав письменнику можливість краще розкрити перед німецьким читачем соціальну основу опришківського руху, дати йому оцінку вустами представників того середовища, за рахунок якого найчастіше поповнялись опришківські ватаги, показати ставлення трудящого народу до тих, хто ставав на захист його інтересів. Правда, це ставлення у Францоза вийшло досить суперечливим. З однієї сторони Іван Мегега як представник конституційної справедливості засуджує вчинки Василя Коневки, відхиляє його пропозицію здійснити спільний самосуд над трьома польськими шляхтичами, заявляючи: «Разом я не суджу. Я — людина чесна, яка бореться тільки за своє право, а ти розбійник. Забирайся геть звідти, Василю, бо на твоїх руках засохла кров». А з другої — він бачить в його особі народного месника, тому що в тон час, коли «селяни мовчки терпіли, не наважуючись розпочати боротьбу», Василь «повстав проти графа і мстився за нас жорстоко, страшно й тисячами різних способів» (rächte uns grauenhaft, fürchterlich und tausendfach). Іван Мегега визнає навіть, що ім’я «великого гайдамаки» ця «страшна людина заслужила собі чесно». А тому одчайдушний отаман став улюбленцем народу, який вже 30 років після його смерті складає і поширює про нього пісні та легенди.
Суперечливість даної оцінки зумовлена перш за все обмеженістю світогляду самого письменника, який не був революціонером, а просвітителем і наївно вірив у суспільну справедливість при збереженні буржуазно-поміщицького ладу.
«Суддя із Білої» — це дальший крок письменника по шляху освоєння ним тематики про українських опришків.
Обидва оповідання К. Францоза написані під впливом асоціацій, викликаних в пам’яті письменника згадками про батьківщину юності. Тон їх, як і повісті «Історія єврейського солдата», спокійний, час від часу обвинувальний і застережливий щодо гнобителів або сповнений гумору та гіркої іронії, коли йдеться про тяжку долю пригнобленого народу. Автор то ховається за особою своїх героїв чи оповідачів, то появляється серед них, щоб дати свою оцінку зображуваному. Розраховуючи на західноєвропейського читача, якому невідомий був життєвий уклад українських селян, автор часто вдається до етнографічних описів, які хоч і применшують художню вартість творів, але збільшують їх історичну достовірність і пізнавальне значення.
Але «Воловецьким повстанням» і «Суддею із Білої» К. Францоз зробив тільки перший крок у зображенні боротьби галицького й буковинського селянства проти соціального та національного поневолення. Другим і значно глибшим екскурсом в цьому напрямку був роман «Боротьба за правду» — твір, який став не тільки найкращим у спадщині письменника, але також одним з кращих у всій німецькій літературі.
Л-ра: Іноземна філологія. – Львів, 1972. – Вип. 27. – С. 135-141.
Твори
Критика
