Літературна спадщина К. Францоза та український фольклор

Літературна спадщина К. Францоза та український фольклор

Маркіян Нагірний

Про австрійського поета і прозаїка, видатного представника критичного реалізму в німецькомовному красному письменстві Карла Францоза (1848-1904), що походив з України, як популяризатора пісенного фольклору народу Шевченка і Франка згадують не раз українські дослідники. Однак в їхній інформації використано надто мало конкретного матеріалу. А що стосується питаним про українські фольклорні мотиви та асоціації в його художній спадщині, то воно залишилось поза увагою літературознавців. Таким чином зауваження Ф. Погребенника, що зв'язки К. Францоза з пісенним фольклором України заслуговують більшої уваги, ніж на це спромоглися дослідники, не втратило актуальності ще й сьогодні. Та й справді популяризація народнопоетичного надбання нашого народу посідає значне місце в спадщині письменника. Доказом цього є не лише статті й нариси «Українці та їхній співець» (1877), «Ярмарок в Барнові» (1877), «Русинські народні пісні» (1877), «Література українців» (1889), «Народна пісня українців» (1889) та ін., а й переклади самих пісень, які К. Францоз виконав і опублікував у своїх багатотомниках і на сторінках періодичної преси ("Oesterreichische Gartenlaube», «Die Dioskuren», «Neue Freie Presse», «Neue Illustrierte Zeitung», «Deutsche Dichtung» та ін.). Це підтверджує теж аналіз художніх творів новеліста, зроблені до них авторські ремарки тощо. У примітці до юнацької поеми «Цеціно» (1869), написаної за мотивами буковинських переказів, сказано, що автор наважився на її публікацію головним чином, щоб дати «поштовх до опрацювання майже цілком занедбаного ... світу казок і легенд» його Батьківщини.

Як фольклорист К. Францоз починається з нарису «Людвіг Адольф Штауфе-Сімігінович» (1869), в якому він критикує австрійського поета за змішування українського елементу з румунським в добірці «Буковинських казок», опублікованих у «Zeitschrift für deitsche Mythologie» (І ч. — 1853 р., II ч. — 1855 р.), але схвалює його зусилля щодо перекладу народних пісень, зокрема українських. У праці критик уперше дає високу оцінку «запашній, своєрідній і такій чарівній поезії» українців. Одночасно в журналі «Oesterreichische Gartenlaube» (1869, Beilage) з'явились його власні переклади в даній царині — чотири побутові співанки «Ой на горі ялиця зелена», «Люблю тебе, моя мила», «Зчарувала тебе, квітко» і «Спокусив пан дружину гуцула», записані на Чортківщині та біля Шипота в Карпатах. Але К. Францоз часто публікував свої перелицювання українських народних пісень у контексті культурологічних нарисів, щоб, посилаючись на них, дати аргументовані оцінки тим чи іншим суспільним явищам Україні або вказати на органічний зв'язок красного письменства народу з його словесною творчістю. Якщо, приміром, поданий у примітці до нарису «Українці та їхній співець» переклад піснетвору «Сьогодні — Великодний день» слугує з'ясуванню історизму шевченкових «Гайдамаків», причин Коліївщини і т. д., то передрук вищезгаданих співанок і публікація нових («Гамалія», «З трояндами кохання починалось», «Ой не бійся старих відьом», «Ой піду я до Відня» та ін. у праці «Ярмарок в Барнові» підпорядковані меті охарактеризувати народні типи галицького села (Ксеня, Василь, війт Івон Мегега, вояк), відтворити його соціально-політичні симпатії та антипатії, познайомити репертуаром ярмаркового лірника тощо.

Не маючи на увазі сьогодні аналізувати переклади К. Францоза з українських народних пісень, зауважимо, що перекладач прагнув насамперед передати деталі сюжету, менше дбав, на жаль, про відтворення їхньої художньої форми. У 70-х роках сам писав з цього приводу так: «Що стосується співвідношення моїх перекладів, до їхніх оригіналів, то воно переважно ... дослівне відтворення останніх, бо мені здається, що такий принцип..., коли йдеться про народні пісні, єдино правильний». Автор схильний навіть добачати в цьому перевагу свого методу. У примітці до перекладу пісні «Ой не бійся старих відьом» він зауважує: «Хай той, хто помітить, що я часто змушений задля змісту жертвувати красою поетичної форми, врахує намір і мету праці».

Нехтування поетичною формою, зрозуміла річ, применшували емоційний вплив перекладів на читача. І це К. Францоз добре розумів. Коли він, публікуючи в «Neue Illustrierte Zeitung» (1881, № 25, 26) «Усе найкраще, що є в українській ліриці», перекладає та інтерпретує такі пісенні перлини як «Ой вернися Сагайдачний», «Ой ти, князю місяченьку», «Чи я в лузі не калина була», «Сидить голуб на березі», «Віють вітри», «Ой горе тій чайці», «Не ходи, Грицю» та ряд інших козацьких, чумацьких і жіночих пісень, то вже, наприклад, застерігає: «якщо та чи інша пісня не зробила бажаного враження, виною є мій недосконалий переклад, а не український оригінал».

Взагалі, на наш погляд, К. Францоз заслуговує менше уваги як перекладач пісень. Значно більше ми зобов'язані йому за те прихильне слово, яке він сказав про них світові, справедливо добачаючи в пісенній поезії національне самовиявлення нашого народу. І в цьому контексті заслуговує найбільшої уваги студія «Народна пісня українців», в якій автор підсумував свої аналітичні спостереження, дав їм всебічне наукове трактування на основі критичних джерел українських, російських і німецьких дослідників (О. Бодянського, М. Костомарова, О. Пипіна, Ф. Боденштедта, Тальві та ін.). К. Францоз відзначає тут жанрове багатство українського пісенного фольклору, високу художньо-естетичну вартість і метафоричну наснаженість пісень, вказує на їх масовість і постійне новотворення.

Українські фольклорні ремінісценції присутні також у новелах письменника. І хоч це констатують не тільки українські, а й німецькі дослідники, докладнішого з'ясування цього питання ні в зарубіжному, ні в нашому літературознавстві й досі нема. У праці Ф. Табака, де автор, якщо судити за назвою («Український фольклор у творах К. Францоза»), найбільше претендує розв'язати це питання, ідеться про використання фольклорного елементу для художньої тканини тільки у двох останніх абзацах. Насправді спадщина новеліста дає вдячний матеріал для такого дослідження. Оповідання «Воловецьке повстання» (1874) невипадково починається спогадами про пісні, що їх автор чув у дитинстві вид старого Яся, учасника бунту проти дідича. Щодо «Старости з Білої» (1875), то фольклорну основу цього твору підтверджують навіть літературні противники К. Францоза. О. Вагнер, приміром, звинувачував письменника в наслідуванні якоїсь комедійної історії, котра, за його словами, багато років поширювалась серед гімназистів.

Народні джерела, без сумніву, дали поштовх для опришківського мотиву, започаткованого «Воловецьким повстанням» і з апофеозом завершеного в романі «За правду» (1882). Але й слід пам'ятати, що на образне відтворення боротьби карпатських гайдамаків чималий вплив зробили М. Гоголь і Т. Шевченко.

Співають чорноморські плотарі («В Одеській гавані» (1872), пісня ллється в місячну ніч із вуст закоханого Грицька («Історія єврейського солдата»), зажурено пливе понад чумацькою валкою («Відьма»), вона допомагає Янкові висловити почуття до Маріам («Над могилою»), нею виражають розпач розлуки селянські юнаки, коли їх збирають для асентирунку («Блазень»). Таку ж роль виконують и легенди. Декотрі з них — про створення Карпат («За правду»), про походження пряжі «бабиного літа» («Відьма») — мають апокрифічне забарвлення. Але зустрічаються соціально-побутові та історичні з національно-актуальним підтекстом. У романі про Тараса такою є розповідь про англійця, який прийшов у карпатський праліс на полювання і загинув від морозу разом з тими гуцулами, що за подарунки повели чужинця в рідні гори.

Часто письменник переплітає твори демонологічними віруваннями у відьом, чаклунів, могильних духів ... На них багата повість «Німий». У тому, що «мандрівна великанка» має «отруйний подих» і приносить смерть, стара гуцулка переконана так само, як і у «злому погляді» добрих Маткових очей. На руїнах замку Бортинських («Блазень») навіть у білий день «з'являється» примара «жінки в білому» з піснею на устах і дитиною на руках. Вона пестить немовля, на шиї котрого «видно плями від крові». Є й такі, що чули в замку голос невидимого дзвона. І таких історій у К. Францоза чимало. Якщо вони й не збігаються в деталях, та все ж дуже близькі до тих, які свого часу записав і опублікував В. Гнатюк. Невидимий дзвін нагадує, приміром, небіжчиків, які співали на цвинтарі під землею, а примарна жінка з немовлям перегукується з повір'ям про матір, котра після смерті ще довго відвідувала свою дитину.

Складніше виділити фольклорний елемент у тих новелах, де мова заходить про творче осмислення суспільних явищ у дусі народної традиції. В цьому випадку перед нами органічний сплав, і ми можемо шукати тільки окремих фольклорних інтонацій, праобразів, мовностилістичних засобів, типологій тощо. Передусім це стосується реалізації теми опришківства, яка увібрала численні ремінісценції народних пісень та оповідань про мужніх поборників справедливості. Відомо, що ставлення до опришків фольклор відтворює у вигляді соціальної антитези — вони нападають на багатих і заступаються за бідних. А хіба інакше чинять опришки К. Францоза?! І Федько («Воловецьке повстання»), і Василь («Староста з Білої»), і Тарас («За правду») — усі вони ідеально чесні народні месники, які мстять за кривду, беруть у кривдників, віддають покривдженим. Вони гордість народу, і він дарує їм безкорисливу підтримку. Навіть процісарськи настроєний війт Івон визнає, що ніхто із селян не видав би «несамовитого Василя», бо він мстив графові за кривди своїх односельців.

У дусі народної традиції письменник описав і той резонанс, який його опришки залишили після себе. «Великий гайдамака» з Білої «уже тридцять років після смерті оспівується у піснях». Тарас ще при житті здобув славу «справедливого судді» і «хороброго старости». Його пам'ять оберігають не лише легенди, а й ті місця, де він перебував з ватагою. В таких назвах, як «Тарасове озеро», «Тарасів яр», «Тарасів притулок» та ін. легко вловлюються ремінісценції переказів про «Довбушеву криницю», «Довбушеві печери», «Камінь Довбуша» тощо.

Фольклорними асоціаціями зумовлено тенденцію наділяти народних заступників предивною красою, силою, розумом, спритністю. «Гарний як ніхто інший», Василь був «стрункий, мов смерека, сильний, мов ведмідь, сміливий, мов сокіл». Завдяки розсудливості й працьовитості Бараболя вважався «найкращим легенем у селі». Про нього йшла така слава, що сам «милостивий граф Голоховський» міг би віддати йому у дружини доньку та ще й сказати: «це честь для мене, добродію Тарасе».

Читаючи народні оповідання про опришків, переконуємось, що К. Францоз запозичує з них найтиповіші ситуації. Довбуш, за однією з легенд, став опришком, бо не міг добитися права в суді, куди він звернувся зі скаргою на дідича, який привласнив його гроші. Жулавецький війт теж оголосив «війну» цісареві, тому що не знайшов справедливості в його імперії. Звичайно в романі цей конфлікт набуває принципової трансформації: він виникає не через присвоєння власності однієї особи, а цілої громади, що надає проблемі глибокого соціального звучання.

Гумористичні народні історії та анекдоти були тим джерелом, звідки К. Францоз черпав матеріал для реалізації образу Івона Мегеге («Староста з Білої»). Перш за все, це стосується тих фантазувань війта, що пов'язані з його військовою службою. Солдат у творах фольклору, як відомо, завжди бувала людина, дотепна, весела, хитра. Таким переніс його, приміром, Г. Квітка-Основ'яненко в українську літературу. Згадаймо оповідання «Салдацький патрет» і комедію «Сватання на Гончарівці». А цим даром відзначається і герой К. Францоза. Війт із захопленням розповідає про похід у Тіроль, де «гори такі високі, що з них, якби не фіранки у вікнах, можна б побачити уже всіх святих на небі». Чого варта одна його розповідь про несення варти перед «золотим будинком» у Відні, коли бравого Івона «запросив у гості» цісар Фердінанд, пригостив «чаркою і варениками з каші», що плавали в «найкращому свинському смальці», і котрі подавала на стіл «сама фрау цісарева».

Час від часу письменник звертається до української народної символіки. Окрик пугача, наприклад, для нього завжди провісник небезпеки і лиха. Його чує священик Лев напередодні кривавих подій у Жулавці («За правду»). Зловіщий птах попереджає Гардера в нічній лісовій хащі про зустріч з бандою Ангела («Німий»). Символічний зміст має знак топірця в оповіданнях «Воловецьке повстання», «Шіллєр в Барнові», «Над могилою» та ін. творах. Як і народна поезія, автор асоціює його з волелюбністю народу, з віковічним прагненням прикарпатського селянства до свободи й державної незалежності. Пригадаймо слова коломийки:

Єсть у мене топір, топір, ще й кована бляшка,
Не боюсь я того німця, ані того ляшка.

Також образ криничного джерела — не просто пейзажна деталь, а символ життєвості народу, що продовжує виживати усупереч усім історичним негодам. Над джерельним струмком просиджує, пасучи чужих гусей, безпритульний Тарас («За правду»), його цілющою водою вгамовують спрагу Таня і Матко («Німий»), з нього черпає наснагу роботящий Янко («Над могилою»).

Без перебільшення можна сказати, що все найкраще в художній спадщині К. Францоза виникло на ґрунті українського фольклору.

Л-ра: Політологія. Етнологія. Соціологія. – Харків, 1996. – С. 86-92.

Биография


Произведения

Критика


Читайте также