Карпатські бокораші: небезпечне ремесло, яке стало легендою
Уявіть собі гірські річки Карпат з їхніми стрімкими потоками, що мчать між високими хребтами. На цих водних шляхах десятки років тому розгорталася епічна праця бокорашів — гуцульських плотогонів. Вони з ризиком для життя сплавляли деревину вниз бурхливими потоками. Ця професія не лише годувала сім'ї, але й стала частиною культурного коду гуцульського краю, надихаючи народну творчість, легенди й навіть сучасну пам'ять про цю небезпечну, але надзвичайно важливу справу. Як же працювали бокораші? Які виклики вони долали? І чому ця професія поступово зникла з мапи Карпат?
Як усе почалося: перші бокораші
Професія бокорашів виникла у XVIII столітті, коли розвиток лісової промисловості й торгівля деревиною стали рушійною силою економіки Карпатського регіону. Ліс — один із найцінніших природних ресурсів цього краю — потребував транспортування до місць продажу або обробки. Гірські річки стали природними шляхами для цього завдання, а бокори — плоти, зібрані з колод — ідеальним транспортним засобом.
Сплав лісу був сезонним, найбільш активно працювали навесні та влітку, коли рівень води в річках піднімався після танення снігів чи паводків. Головними артеріями, якими пливли бокораші, були Чорна та Біла Тиси, Тересва, Теребля, Латориця, а також верхів'я Ужа. Сам процес будівництва плотів і підготовка до сплаву вимагали неабиякої майстерності. З колод збивали дараби — невеликі плоти, які потім об'єднували у великі бокори. Розміри таких плотів могли вражати: довжина деяких сягала 26 метрів, а одна дараба містила до 22 колод.
Це небезпечне ремесло обирали лише сміливці. Плотогонами ставали переважно чоловіки з добрим здоров'ям, фізичною силою та витривалістю. Бокораші становили сільську еліту, адже робота вимагала неабияких умінь і відваги, але водночас приносила стабільний дохід.
Небезпеки та випробування на шляху
Робота бокораша була неймовірно ризикованою. Стрімкі потоки гірських річок ховали підводні камені, пороги й інші природні пастки. Найменша помилка могла коштувати життя. Перед початком сплаву плотогон обов’язково молився, адже вирушав у небезпечну подорож на десятки кілометрів.
На маршруті бокораші мали враховувати кожен вигин річки, глибину, місця можливих заторів. Особливо небезпечними були греблі-клявзи, які створювали на маловодних ділянках. Ці штучні водозбірники дозволяли збирати воду для спуску плотів. Пройшовши через шлюзи-клявзи, плоти часто потрапляли у бурхливі води, і керування ними ставало надскладним завданням. Часто на таких ділянках плотогони травмувалися або навіть гинули.
«Дивлячись, як мчить пліт, ви затамовуєте подих. Спочатку передня його частина піднімається на значну висоту, випливаючи з клявзи, і за частку секунди падає під воду. Масивні хвилі котяться над плотом, а бокораші з великим зусиллям втримують весла, щоб хвилі не знесли їх у хижий потік. Якщо пліт встрягне в дно річки, чи зачепиться за великий валун, — розпадеться, і тоді горе на плоту. Якщо чоловік вчасно не зістрибне з бокори у воду і не звільниться із клубка стовбурів, – його роздавлять колоди. Доведеться заплатити "кривавий податок" річці», — так описував сплав журналіст Юліан Шеремета у своїй статті "Між лісорубами і бокорашами на Підкарпатській Русі" у 1937 році.
На окремих небезпечних відтинках шляху бокораші могли тимчасово зістрибнути з плоту, бігти берегом і потім знову застрибнути. У разі аварії пліт міг розбитися, а водні потоки затягували людей під колоди. Такі затори, які називали гайташами, становили серйозну загрозу для життя плотогонів і зупиняли сплав деревини.
Окрема небезпека — стрімкі повороти річок, як, наприклад, у знаменитому урочищі Кутний на річці Тиса. Тут крутий вигин річки ставав місцем багатьох трагедій. У період з 1945 по 1956 роки на цій ділянці загинули семеро бокорашів.
Техніка та інновації: від дикого сплаву до клявз
На початку своєї історії бокораші використовували так званий «дикий сплав»: деревину скидали просто у воду, а потім збирали її нижче за течією. Аж допоки на річці Тиса та її притоках не звели штучні водозбірники — клявзи (з німецької klause – ущелина).
Клявзи стали ключовим елементом організованого сплаву деревини, особливо на маловодних гірських річках. Це інженерне рішення дозволило накопичувати великі обсяги води у водосховищах, які формувалися вище греблі. На цих водосховищах збирали деревину і формували плоти. Гребля була обладнана спеціальними воротами-шлюзами, які відкривали для спуску води разом із плотами. Потужний потік води підхоплював бокори, забезпечуючи їхнє транспортування до наступної клявзи або повноводнішої річки.
Клявзи зазвичай будували з дерева, а основи споруджували з каміння. Великі греблі могли мати додаткові бокові шлюзи для регулювання рівня води та відведення зайвого потоку. Багато таких споруд отримували власні назви, які збереглися до наших днів: Апшинець, Балцатул, Говерла, Довжьина, Квасний, Козмищик, Рогнєска, Стіг, Тищора, Щауль та інші. Завдяки таким інженерним рішенням сплав лісу став безпечнішим і організованішим, хоча ризики все одно залишалися значними.
У Синевирі на Чорній Ріці діяла одна з найбільших клявз, яка стала основою для створення Музею лісу і сплаву в 1970-х роках.
Занепад професії: чому бокораші зникли
У середині XX століття розвиток інфраструктури, зокрема залізничного транспорту, почав витісняти сплав деревини річками. Вузькоколійні та ширококолійні залізниці, будівництво доріг і поява лісовозів зробили традиційний сплав нерентабельним. На Бойківщині лісосплав припинився у 1940-х роках, а на Гуцульщині останній пліт пройшов річкою Черемош у 1979 році.
Після цього професія бокорашів залишилася лише в спогадах, народних піснях і легендах. Вшануванням цієї професії став Музей лісу та сплаву на Чорній Ріці в Синевирі, створений у 1970-х роках. На жаль, у 1998 році потужний паводок зруйнував греблю разом із частиною експонатів музею, залишивши лише згадки про цей унікальний об'єкт. Відтоді місцева влада неодноразово намагалася відновити цей об'єкт, підкреслюючи його унікальність: він єдиний у Європі та один із двох подібних у світі.
Спадщина бокорашів
Про бокорашів згадують у народній творчості, про них складали легенди та пісні. У 2009 році Національний банк України випустив срібну монету, присвячену цій професії, як символ сили, витривалості й майстерності українського народу.
Сьогодні лише залишки зруйнованих клявз і поодинокі старі світлини нагадують про цей героїчний період у житті Карпат. Бокораші — це не лише про небезпечну працю, але й про силу духу горян, їхню витривалість і вміння працювати у гармонії з природою.
