26.11.2024
Історія
eye 114

Хоча Індія — постколоніальна держава, її правління в Кашмірі є колоніальним

Хоча Індія — постколоніальна держава, її правління в Кашмірі є колоніальним

Авторка: Хафса Канджвал, доцентка катедри історії Південної Азії в Коледжі Лафаєт у Пенсильванії, США. Вона є авторкою книжки «Колонізація Кашміру. Розбудова держави під індійською окупацією» (2023).

У квітні 1955 року, під час закритого засідання Азіатсько-Африканської конференції в Індонезії у місті Бандунг, прем’єр-міністр Індії Джавахарлал Неру рішуче висловився про необхідність для країн Азії та Африки утримуватися від приєднання до альянсів на чолі з будь-якою з двох великих потуг — Сполученими Штатами та Радянським Союзом — і залишатися нейтральними. Аргументуючи, що союз із будь-якою з цих супердержав під час Холодної війни принизить або зневажить ті країни, які «вийшли з неволі до свободи», Неру стверджував, що моральна сила постколоніальних націй повинна слугувати противагою військовій силі великих потуг. У певний момент він дорікнув представникам Іраку та Туреччини, які висловлювалися на користь Західного блоку і створення НАТО, водночас засуджуючи продовження французької колонізації Північної Африки. Неру сказав: «Ми повинні мати цілісне уявлення про ситуацію і не суперечити собі, коли говоримо про колоніалізм. Ми кажемо «колоніалізм повинен зникнути», і водночас підтримуємо політику чи певні кроки, які утверджують колоніалізм. Це надзвичайно суперечлива позиція».

Кілька років потому, у 1961 році, разом з Йосипом Брозом Тіто з Югославії, Сукарно з Індонезії, Кваме Нкрумою з Гани та Ґамалем Абделем Насером з Єгипту, Неру став одним із засновників руху неприєднання. Скинувши ярмо британського колоніалізму, Індія заявила про готовність взяти на себе моральне та політичне лідерство в світі, який переживає деколонізацію. Можливо, цього слід було очікувати, особливо враховуючи, що Індія була найбільшою за площею і кількістю населення країною, яка здобула незалежність від європейського колоніального правління. Історія антиколоніальної боротьби Індії також була міфологізована завдяки ненасильницькому опору, який очолювали такі індійські діячі, як Магатма («велика душа») Ганді. Неру також вважали харизматичним і освіченим лідером, який виступав від імені народів Азії та Африки і намагався знайти те, що вчений Ян Гол назвав «іншим способом ведення міжнародних відносин». Авторитет обох лідерів зіграв вирішальну роль у встановленні домінування Індії в країнах третього світу, а також у формуванні «ідеї Індії» як світської ліберальної демократії, побудованої на основоположному принципі єдності в різноманітті.

Прем’єр-міністр Індії Джавахарлал Неру оглядає почесну варту в Срінагарі під час свого візиту до міста в листопаді 1947 року

Прем’єр-міністр Індії Джавахарлал Неру оглядає почесну варту в Срінагарі під час свого візиту до міста в листопаді 1947 року. Джерело: Public.Resource.Org/Flickr

Незважаючи на те, що Неру проголосив моральну перевагу Індії через її тверду позицію проти колоніалізму в усіх його формах, він спостерігав за індійською колоніальною окупацією Кашміру. У Кашмірі, за словами Неру, «демократія і мораль можуть почекати».

У середині ХХ століття хвиля антиколоніальних і національно-визвольних рухів здобула незалежність від європейських держав, здійснивши своє право на самовизначення. Проте націоналістичні лідери колишніх колоній залишалися відданими ідеалам національної держави та її територіального суверенітету, які походять від європейської модерності. Багато хто вважав, що незалежність прийшла у формі національної держави, яка затьмарила інші форми політичної організації та можливості. Кордони національної держави стали предметом суперечок, оскільки європейські держави часто встановлювали кордони, які не відповідали баченню того, що становить політичну спільноту. Це мало згубні наслідки для місць, де географія, демографія, історія чи політичні амбіції становили серйозні проблеми для національності. У свою чергу, новостворені національні держави стверджували свій новознайдений суверенітет шляхом насильства та примусу, що мало наслідки для корінних і бездержавних народів в межах їхніх кордонів, чиї паралельні рухи за самовизначення зображували як нелегітимні з точки зору правового порядку суверенної національної держави. Мона Бхан і Гейлі Душинські називають цей процес «імперіалізмом третього світу».

Деякі антиколоніальні націоналісти були справжніми націоналістами, тобто вони вважали претензії на самовизначення в межах своєї уявної спільноти нації «сепаратистськими», «сецесійними», «етнонаціоналістичними повстаннями» або «тероризмом». Подібні формулювання, які широко поширені в індійських дискурсах щодо Кашміру, є позаісторичними та негуманними. Коли ми виходимо за межі розгляду цих регіонів з точки зору панівної національної держави, ми починаємо бачити, що вони є місцями зі своєю власною історією, уявленнями та політичними прагненнями — деякі з яких можуть переозначити націю, тоді як інші прагнуть вийти за її межі через розуміння інших форм суверенітету.

У публіцистичних і навіть наукових дискурсах колоніалізм часто сприймається як явище, що відбувається «за морями» — за межами Європи, десь у країнах Глобального Півдня. Багато хто вважає колоніалізм тим, що ми залишили десь далеко позаду в часовому вимірі, попри визнання його довготривалих наслідків. Форми колоніалізму на Глобальному Півдні залишаються для багатьох важчими для сприйняття, оскільки ці регіони часто географічно суміжні один з одним і тому сприймаються як такі, що мають певну форму культурної або расової єдності, яка могла б формувати націю. Це призводить до явища, яке Ґолді Осурі називає «структурним приховуванням взаємовідносин між постколоніальними національними державами та їхніми [власними колоніями]», а також приховуванням «того, яким чином постколоніальний націоналізм також є експансіоністським проєктом». Сучасні колонії — такі як Кашмір, Західна Сахара, Пуерто-Рико, Палестина, Східний Туркестан та інші — демонструють розмиту межу між колоніалізмом і постколоніалізмом, ставлячи складні запитання щодо нинішнього світового порядку.

Гімалайський регіон Кашмір, розташований на північному краю субконтиненту, оточений Індією, Пакистаном, Китаєм і Афганістаном. Кашмір довгий час був окремим королівством, розташованим на стику перської та індійської сфер впливу — його важко однозначно віднести до перської чи індійської культур (які самі по собі, як зауважує Мана Кія, є дещо аморфними поняттями). Починаючи від XVI століття, Кашмір ставав провінцією під владою Могольської, Афганської та Сикхської імперій. Коли британці володарювали на субконтиненті, вони продали Кашмір дограм, індуїстським вождям із сусіднього регіону Джамму, після завершення Першої англо-сикхської війни у 1846 році. За правління догрів новоутворена держава Джамму і Кашмір стала одним із найбільших тубільних князівств у межах ширшого британського колоніального правління. Його стратегічна важливість на півночі субконтиненту мала значення для британців, особливо під час політичного суперництва з Росією за вплив у Центральній Азії, відомого як «Велика гра».

На відміну від більшості тубільних князівств, Джамму і Кашмір було одним з небагатьох, де релігія правителя відрізнялася від віри більшості його підданих. Догри були індуїстами, у той час як понад три чверті населення штату сповідували іслам. Це, можливо, не було б настільки значущим, якби догри не керували тим, що історикиня Мриду Рай назвала «індуїстською державою», де правителі надавали привілеї індуїстській меншині і не допускали «мусульман до боротьбі за символічні, політичні та економічні ресурси держави». Тож, мусульмани Кашміру зіткнулися з величезними репресіями. Більшість з них були селянами або ремісниками, змушеними платити надвисокі податки догрській владі. У той час як антиколоніальний рух проти британців поширювався по всій Британській Індії, в Джамму і Кашмірі в 1930–1940-х роках набрав сили рух за свободу, спрямований проти правління догрів, але через масштабні події по всьому субконтиненту він, зрештою, відійшов на задній план.

Гарі Сінгх, останній правитель догрів Джамму і Кашміру, на фото 1931 року.

Гарі Сінгх, останній правитель догрів Джамму і Кашміру, на фото 1931 року. Джерело: Вікіпедія

Під час розділу 1947 року, території, якими британці володарювали напряму (Британська Індія) або опосередковано (тубільні князівства), стали двома новими країнами — Індією та Пакистаном. Здобуття незалежності та розділ поклали край майже двом століттям британського колоніального панування. Розділ складно було назвати чимось неочікуваним. Лідери Мусульманської ліги, такі як Мухаммад Ікбал і Мухаммед Алі Джинна, обговорювали створення великої федерації з переважно самоврядними автономними провінціями для вирішення проблем громад, особливо мусульман субконтиненту, які побоювалися домінування індуїстів у демократичній Індії. У 1947 році, коли британці поспіхом провели лінії, себто кордон, який розділив Індію та Пакистан, майже 1 мільйон людей було вбито, а ще 15 мільйонів стали вимушеними переселенцями у результаті насильства, яке спалахнуло в регіоні. Однак закріплення інших територіальних кордонів Індії також не обійшлося без інцидентів. У лютому 1948 року було анексовано Джунаґадг, тубільне князівство на території сучасного штату Гуджарат, правителем якого був мусульманин, хоч і більшість населення становили індуси; тут був проведений плебісцит, і переважна більшість проголосувала за приєднання до Індії. У вересні 1948 року Неру насильно анексував тубільне князівство Гайдарабад під час так званої операції «Поло». Неру придушив рухи за автономію на північному сході Індії, в Наґаленді та Маніпурі.

У середині 1947 року в тубільному князівстві Джамму і Кашмір Харі Сінґх, останній догрський правитель, жорстоко придушив повстання місцевих мусульман проти догрів. Повстанці вимагали приєднання Джамму і Кашміру до Пакистану і боялися, що індуїстський правитель зробить вибір на користь Індії. Пік насильницьких дій Харі Сінґха став відомим як різанина в Джамму і тривав з жовтня по листопад 1947 року. Догри, підтримувані правими силами Індії, зокрема, РСС (Раштрія сваямсевак санґх або «Союз добровільних слуг батьківщини»), провели етнічну чистку мусульман Джамму, змінивши демографічну ситуацію в регіоні з переважання мусульманської віри на індуїстську за лічені тижні. Після того, як мусульмани-патани з північного заходу Пакистану приєдналися до своїх одновірців у повстанні проти догрів і погрожували захопити Кашмір, Сінґх підписав з індійським урядом доволі спірний Договір про приєднання. Згідно з умовами договору, Індія ввела свою армію в Кашмір наприкінці жовтня 1947 року. Згодом Індія та Пакистан розпочали війну, і в січні 1948 року Індія передала питання Кашміру до Організації Об’єднаних Націй. ООН закликала до проведення плебісциту або референдуму в регіоні після припинення військових дій (на вибір приєднання до Індії або Пакистану). У 1949 році за посередництва ООН було встановлено лінію припинення вогню, пізніше перейменовану на лінію контролю, яка розділила регіон між двома країнами.

Спочатку Неру погодився на плебісцит, адже був впевненим, що населення регіону проголосує за Індію. Однак, коли стало зрозуміло, що результати плебісциту будуть не на користь Індії, його прихильність до нього зменшилася. Хоча Неру на позір вважав ООН важливим міжнародним органом, що має на меті сприяти миру в усьому світі, це не заважало йому чинити опір низці резолюцій ООН. Неру заявив, що Пакистан вступив у військовий союз із США, а це робить плебісцит недійсним. Індія називала й інші причини своєї опозиції до референдуму, стверджуючи, що Пакистан не вивів свою армію з Кашміру, до чого закликала ООН, і що місцеві вибори до Установчих зборів Джамму і Кашміру замінили плебісцит і довели, що кашмірці зробили вибір на користь Індії. Неру запевняв, що ці місцеві вибори зробили плебісцит зайвим і неактуальним. Насправді, резолюції ООН закликали обидві країни вивести свої війська, але не було досягнуто згоди ні щодо способу виведення військ, ні щодо їхньої кількості, ні щодо органу, який би здійснював нагляд за проведенням плебісциту.

У 1951 році США також заявили, що місцеві вибори в Кашмірі не можуть замінити плебісцит. У частині Кашміру, яку контролювала Індія, індійський уряд привів до влади клієнтські режими, які підтримували приєднання до Індії, обіцяючи їм більшу автономію в складі Індійського Союзу. Ця автономія була закріплена у статті 370 Конституції Індії, яка надала штату Джамму і Кашмір «особливий статус» у складі Індійського Союзу. Це «дозволило» штату мати власну конституцію, прапор і законодавчі збори; крім того, глава штату називався прем’єр-міністром, на відміну від індійських штатів, де главою був головний міністр. Передбачалося, що Індія відповідатиме за оборону, зовнішню політику та комунікацію. Хоча Індія запевняла, що клієнтські режими Кашміру і місцеві політичні лідери були обрані «демократичним» шляхом, це не відповідало дійсності. Перші вибори до місцевої асамблеї у 1951 році були сфальсифіковані, оскільки Національна конференція, що виступала за приєднання Кашміру до Індії, претендувала на 73 з 75 місць без опонентів. Ті, хто виступав проти приєднання Кашміру до Індії, не були допущені до виборів. Опір Пакистану виведенню своїх військ з Кашміру також ґрунтувався на аргументі, що плебісцит не може відбутися в умовах, коли місцева влада фактично перебуває під контролем індійської держави, оскільки це вплине на його результати.

За кілька років Індія вийшла за межі обмеженого мандату, передбаченого статтею 370, і почала втручатися у внутрішні справи Кашміру. Перший прем’єр-міністр Кашміру та кишеньковий політик, Шейх Абдулла, чинив певний опір. Внаслідок перевороту у 1953 році на його місце прийшов його колишній заступник Бакші Гулам Мохаммад. Згодом індійський уряд замінив його на наступного прем’єр-міністра, Гулама Мохамеда Садика. Тим часом опір кашмірців індійському правлінню посилювався, оскільки вони вимагали проведення плебісциту, рекомендованого ООН і узгодженого між Індією та Пакистаном. У 1960-х роках з’явилися організовані політичні рухи, які почали обговорювати третій варіант — повну незалежність як від Індії, так і від Пакистану. Наприкінці 1980-х років сфальсифіковані вибори та вплив міжнародних подій — зокрема, перша інтифада в Палестині та поразка Радянського Союзу в Афганістані — спричинили збройне повстання проти індійського правління, яке підтримував Пакистан. У відповідь Індія мілітаризувала Кашмір, перетворивши його на найбільш мілітаризований регіон у світі. 1990-ті роки стали для Кашміру жахливим періодом, сповненим щоденних повідомлень про вбивства, масові розправи, насильницькі зникнення, сексуальне насильство, тортури, репресії та арешти. Під прикриттям драконівських законів, зокрема Закону про особливі повноваження збройних сил, індійська армія отримала (і досі має) можливість діяти безкарно заради збереження влади над Кашміром. Як зазначала Amnesty International у 1995 році, а Управління Верховного комісара ООН з прав людини підтвердило у 2018 та 2019 роках, у Джамму і Кашмірі спостерігається «систематична практика грубих порушень прав людини».

Кашмір — це колонія Індії. Здійснення та розширення територіального суверенітету Індії, особливо в Кашмірі, є колоніальною діяльністю. Індійська влада в Кашмірі базується на примусі, позбавлена демократичної основи, заперечує право народу на самовизначення та підтримується посередницьким класом місцевих еліт або компрадорів (лояльних підприємців). Водночас вона є колоніальною і через те, що правління Індії в Кашмірі ґрунтується на логіці більш «класичних» форм колоніалізму, притаманних Європі та Глобальному Півдню: цивілізаційних дискурсах, рятівництві, міфологіях, економічній експлуатації та расизації. Як і всі імперські чи колоніальні потуги, Індія прагне панувати над Кашміром, підкорюючи його народ і зневажаючи його права.

Статус Індії як лідерки глобального антиколоніального порядку ускладнив для світу сприйняття кашмірців як колонізованого народу. Це затьмарило антиколоніальну боротьбу кашмірців проти Індії. Унаслідок цього боротьба кашмірців за деколонізацію не отримала значної підтримки серед різних рухів солідарності та антиколоніальних ініціатив по всьому світу. Протягом десятиліть Індія наполягала, що «кашмірський конфлікт» — це територіальна суперечка, яку мають вирішувати лише Індія та Пакистан. Останніми роками вона заперечує навіть існування будь-якої суперечки чи конфлікту в Кашмірі. Натомість Індія заявляє, що Пакистан втручається у її «внутрішні справи». Такі заяви повністю ігнорують суб’єктність кашмірців, які вже понад сім десятиліть борються за своє право на самовизначення.

Нині від індійських лідерів на міжнародних форумах до акаунтів відділу інформаційних технологій партії Бхаратія Джаната (БДП) в соціальних мережах можна почути, що Кашмір є «невід’ємною частиною Індії». Це твердження часто доповнюють розповідями про 5000-річну індійську цивілізацію, в якій Кашмір відіграє визначну роль, або заявами про те, що Кашмір просто належить індусам. Насправді ж історія Кашміру набагато яскравіша, ніж її зображує дискримінаційна націоналістична індійська історія; Кашмір кидає виклик простим цивілізаційним бінарним категоріям. Завдяки Шовковому шляху Кашмір був ключовою частиною Східної та Центральної Азії. Кашмірські торговці та мандрівники подорожували зі Сринаґара до Самарканда, Бухари, Кашгару та Тибету. Кашмір — батьківщина не лише яскравих санскритських літературних творів, таких як «Раджатарангіні», а також і перських, зокрема, «Вакіат-і-Кашмір» («Історія Кашміру») і «Бахарістан-і-Шахі». Кашмір не належить виключно до якоїсь однієї громади — він був домом для буддистів, індуїстів, мусульман (включаючи сунітів і шиїтів) і сикхів.

Багато індійських науковців також повторюють думку про те, що Кашмір є «невід’ємною» частиною Індії. Розглядаючи історію Кашміру лише з позиції індійського націоналізму, такі дослідники, як Суміт Ґанґулі та Сумантра Босе, не можуть вийти за рамки прагнення зобразити Кашмір інтегральною частиною індійської національної держави. Навіть постколоніальний дослідник Партха Чаттерджі, який критикує націоналізм і є засновником субальтерних студій, концептуалізує Кашмір повністю в індійських конституційних і національних рамках. Зосереджуючись переважно на подіях 1947 року в Кашмірі, а також на десятиліттях після збройного повстання 1980-х років, попереднє покоління індійських науковців намагалося знайти відповіді на «невдачі» індійської демократії щодо кращої адаптації Кашміру до своєї федеральної структури, відмовляючись визнавати відмову у самовизначенні та нав’язування колоніальної окупації. Зовсім нещодавно з’явився напрям критичних досліджень Кашміру, який оспорює ці етатистські формулювання та ставить вивчення Кашміру в рамки антиколоніальної та антиокупаційної епістемології. Науковці з критичних досліджень Кашміру вивчають, як колоніалізм, поселенський колоніалізм і окупація є важливими аспектами відносин Індії з Кашміром, елементи яких Індія використовувала для зміцнення свого панування в Кашмірі з плином часу і для приборкування кашмірського опору.

Насправді, після розділу Британської Індії Кашмір став невідʼємною її частиною. Завдяки клієнтським режимам у Кашмірі, а також типу державотворення, яке відбулося під їхнім керівництвом, Індія мала змогу поглиблювати юридичну, економічну та юридичну інтеграцію Кашміру в Індійський Союз. У своїй книжці «Колонізація Кашміру» (2023) я досліджую період від 1953 до 1963 року, коли правив другий премʼєр-міністр штату Джамму і Кашміру, Бакші Гулам Мохаммад. Як в лояльного політика, у нього було два завдання: підтвердити сумнівне приєднання штату до Індії, а також запевнити кашмірців в тому, що індійське правління принесе їм користь. Індійська влада і маріонетковий уряд Кашміру спочатку вважали, що якщо кашмірці усвідомлять переваги індійського правління, то інші політичні прагнення, такі як досягнення незалежності або приєднання до Пакистану, можна буде стримати. За свідченнями сучасників, Неру сказав своєму попереднику, Шейху Абдуллі: «Індія закує Кашмір в золоті кайдани».

Я стверджую, що Бакші досяг цього завдяки «політиці життя», в рамках якої індійський уряд та клієнтська влада Кашміру обіцяли розвиток та процвітання для того, щоб забезпечити добробут кашмірців і нормалізувати окупацію території в очах численних авдиторій. Задля того, щоб забезпечити достаток кашмірців, «політика життя» надавала пріоритет проблемам працевлаштування, харчування, освіти і забезпечення базових потреб, в той час як вимоги самовизначення серйозно утискали. Політика була спрямована на земельну реформу, побудову шкіл та збільшення робочих місць.

Бакші був глибоко зацікавлений у фінансовій інтеграції Кашміру. Він відрізнявся від Абдулли тим, що вважав фінансову інтеграцію важливою для розвитку. У 1953–1954 роки Бакші переглянув умови фінансових відносин Кашміру та Індії, поставивши індійському урядові певні вимоги про надання грантів та аграрних субсидій. Нові домовленості підірвали автономію Кашміру, адже він більше не міг бути самодостатнім. Так Кашмір став залежним від Індії, що надало її уряду значні важелі впливу на регіон. Приклад Бакші дає зрозуміти, що колоніальна окупація не є одностороннім процесом. Для її успіху також необхідні тубільні поплічники, місцеві колаборанти, які мають суб’єктність окреслювати її контури.

У 1950–1960-их роках Індія також звернулась до кіно і туризму, щоб надалі закріпити колоніальну окупацію Кашміру, особливо в очах індійського населення. Десятки індійських фільмів, серед яких такі провідні блокбастери, як «Kashmir Ki Kali» (1964) та «Jab Jab Phool Khile» (1965), були зняті в Кашмірі в ті часи, індійські туристи-представники середнього та вищого класу протягом року приїжджали до Кашміру для відпочинку та пригод. Через природну красу Кашміру, яку індійці пізнавали з власного досвіду чи фільмів, він став тим, що Ананья Джаганара Кабір називає «територією бажання» для індійської уяви, що в свою чергу укріплювало колоніальні наміри.

Кашмір також був місцем релігійного зв’язку для індійських індусів, і розвиток зв’язків Кашміру з індуїзмом був важливою частиною раннього індійського колоніального проєкту. Неру та інші індійські лідери стверджували, що світські ідеали Індії (на відміну від релігійних ідеалів Пакистану) довели свою перевагу через те, що її єдиний штат з мусульманською більшістю «обрав» Індію. Попри використання «світських заслуг» Кашміру для міжнародної авдиторії, для внутрішньої Індія здебільшого представляла Кашмір як індуїстське місце і серце індійської цивілізації від давніх часів до сьогодення. Мусульманські пам’ятки, мечеті, постаті та історії були стерті або замовчувані в туристичних матеріалах для індійських мандрівників. У десятках індійських фільмів, знятих у Кашмірі в цей період, рідко можна було зустріти мусульманського персонажа, що є дивним, враховуючи мусульманську більшість цього регіону.

Через освітні установи, шкільні програми та культурні реформи уряд Індії та клієнтські режими Кашміру намагалися сформувати певний тип кашмірців, зокрема хороших світських громадян Кашміру. Однак, як частина цього світського підходу, історичні та літературні твори акцентували увагу на індуїстських географіях, уявленнях і історіях, «спираючись на британські колоніальні та брамінські розуміння історії Кашміру». Наприклад, історія «походження» Кашміру (зокрема, як цей регіон утворився), яка використовується в історичних програмах і туристичних посібниках, спиралася на міфологічні санскритські тексти, такі як «Раджатарангіні». Ця хроніка зображала індусів як корінних жителів або тубільців Кашміру, а сам Кашмір як давній центр індуїстської освіти. Мусульмани ж були представлені як «завойовники». Опис Кашміру в минулому спирається на санскритські тексти (які також ототожнюють міфологію з історією), при цьому стираються інші праці перською мовою, які пропонують інші наративи історії та приналежності, звертаючись до значення Кашміру для ісламського світу. Коротко кажучи, індійська націоналістична історія спиралася на орієнталістські та брамінські інтерпретації історії, щоб сприяти анти-мусульманській історії. Це, у свою чергу, зміцнювало ідею, що Кашмір є «невід’ємною» частиною Індії.

Десятиліття перебування Бакші при владі зміцнило колоніальну окупацію Індією Кашміру, але все одно не призвело до емоційної інтеграції кашмірців до Індійського Союзу. У 1963 році, коли Бакші був усунутий від влади, у Кашмірі активізувалися великі рухи за самовизначення. Після того, як індійський уряд масово фальсифікував місцеві вибори у 1987 році, кашмірці взялися за збройний опір. Індійська держава вдалася до вбивств, тортур і викрадення людей. Це не означає, що попередні десятиліття були мирними — рівень державних репресій був високим, але в різні моменти застосовувалися різні стратегії, особливо у відповідь на опір кашмірців та міжнародні події.

У серпні 2019 року Індія скасувала напівавтономний статус Кашміру, фактично анексувавши регіон та просуваючи свої поселенсько-колоніальні амбіції. Уряд скасував закони, які раніше обмежували права на землю, майно та зайнятість для постійних жителів Кашміру. Ці обмеження раніше наполегливо відстоювали залежні від Індії режими Кашміру для захисту демографічної переваги мусульман у штаті. Мусульмани Джамму і Кашміру тепер побоюються демографічних змін та прискорення поселенсько-колоніальної програми, згідно з якою індійці (індуси) тепер можуть купувати землю і майно та оселятися в регіоні, підриваючи рух за самовизначення. Індійські посадовці вже відкрито заявляють про необхідність будувати в Кашмірі поселення для індусів за «ізраїльським зразком». Скасування статті 370 урядом Моді базувалося на давній вимозі індуїстських націоналістів, які були незадоволені тим, що індійська держава під керівництвом Індійського національного конгресу намагалася задобрити мусульман Кашміру обіцянками автономії. Це рішення було надзвичайно популярним в Індії.

Сьогодні Індія знову використовує «політику життя» — ідею про те, що скасування автономії сприяє розвитку та створенню кращих можливостей для кашмірців, щоб виправдати свої дії. При цьому фільми та туризм використовують для демонстрації «нормалізації» ситуації. У нинішній фазі контролю Індія повністю зруйнувала громадянське суспільство. Усі можливі форми протесту — від груп, що виступають за свободу, до журналістики, наукових установ і правозахисних організацій — систематично придушують. Від відключення інтернету та арештів журналістів або правозахисників до стеження за соціальними мережами й обмеження пересування шляхом призупинення дії паспортів, Індія робить усе можливе, щоб криміналізувати політичну мову та створити видимість нормальності для внутрішньої та міжнародної авдиторії. Будь-хто, хто ставить під сумнів суверенітет Індії, отримує нове тавро «білокомірцевий терорист» (англ. white-collar terrorist), а антитерористичне законодавство використовується проти будь-яких форм висловлювань. Наприклад, минулого року студентів, які підтримували пакистанську команду з крикету, було звинувачено за цим законодавством. Через страх втратити засоби до існування або майно багато кашмірських мусульман змушені вдаватися до самоцензури.

Об’єднані Арабські Емірати та Ізраїль підписали угоди з індійським урядом для гарантованого забезпечення потоку іноземних інвестицій до Кашміру. Індія вже давно використовує природні ресурси Кашміру, включаючи воду. У холодні зимові місяці кашмірці стикаються з нестачею електроенергії та віяловими відключеннями. Незважаючи на це, Індія продає кашмірську гідроенергію Раджастану та іншим штатам. Кашмір може стати свідком ескалації кліматичної катастрофи; експерти вже давно попереджають про відступ льодовиків та інші екологічні проблеми, які посилилися за десятиліття військової окупації. Оскільки індійський уряд підписує договори щодо видобутку корисних копалин з індійськими компаніями, Кашмір стає ще більш вразливим, оскільки компанії не дотримуються природоохоронних норм і не орієнтуються в місцевій екології. Сучасна колонізація Кашміру з боку Індії вирізняється технологіями спостереження, торгівлею зброєю, неоліберальним видобутком ресурсів, криміналізацією всіх форм висловлення незгоди та зміною клімату.

Багато країн світу мають власні кашміри — території, які вони підпорядкували собі або за допомогою відкритих форм насильства, або за допомогою асиміляції, а іноді і того, і іншого.

Сучасні форми колоніалізму існують як в авторитарних, так і в демократичних країнах. У випадку Індії вони існують у країні, яка претендує на звання найбільшої демократії у світі. Випадок Кашміру не лише ставить під сумнів це твердження, а й ставить під сумнів саму ідею Індії.

Стаття вперше була опублікована англійською мовою під назвою «India is a postcolonial power. Its rule in Kashmir is colonial» в журналі «Aeon» 31 жовтня 2024 року.

Переклали Ірина Басюк, Вероніка Лутаєва, Катерина Мащенко, Ірина Кудлаєнко, Аліна Калінчук, Данутта Єрахтіна, Анастасія Дьяченко, Надія Дубінчук, Лілія Гутник, Катерина Верясова, Єва Кіріянова та Валерія Гладишева.

Читати також


Вибір читачів
up