Невідомий Шевченко: археографічна спадщина Великого Кобзаря

Тарас Шевченко, відомий усьому світу як визнаний геній поезії та живопису, мав ще одну пристрасть, яка залишила значний слід у його творчості та діяльності — археологія. Захоплення старожитностями стало важливою складовою його світогляду, що відобразилося як у його творах, так і в реальних справах. У своєму «Щоденнику» він написав: «Я люблю археологію, я поважаю людей, які присвятили себе цій таємничій матері історії». Назвавши археологію «матір’ю історії», він випередив тогочасні уявлення про значення цієї дисципліни.

Інтерес Шевченка до минулого: перші кроки

Тарас Шевченко з юних років проявляв неабиякий інтерес до історії, який згодом перетворився на його зацікавлення археологією. Одним із перших джерел цього зацікавлення стали легенди про кургани-могили, які він чув від своїх близьких. У дитинстві Тарас з особливою увагою слухав оповідки про поховання козаків у курганах, захоплювався романтичною уявою про їхній героїзм і трагічні долі. Світогляд Шевченка формувався під впливом розповідей діда, що зачіпали теми Гайдамаччини та боротьби українського народу за свободу. Із цих переказів виростала його глибока повага до могил як пам’яток героїчного минулого. У своїй творчості він часто повертається до цих символів, адже вони для нього — не лише історичний спадок, а й джерело національної ідентичності. У його поезіях мотиви курганів згадуються понад 200 разів, що свідчить про особливе місце цієї теми в його творчості.

Так, наприклад, у поемі «Гайдамаки» кургани оживають у літературних образах: «могила з вітром розмовляє», «розвернулась висока могила», «могила сумує». Для Шевченка вони не лише фізичні об’єкти, а й втілення історії, яка живе у свідомості народу.

Інтерес до старожитностей  знайшов своє відображення і в його художніх роботах. Ще до закінчення Петербурзької академії мистецтв, у 1843 році, Шевченко на власні кошти здійснив археолого-етнографічну подорож по Україні. Він збирав матеріали для унікального видання «Живописна Україна», метою якого було зберегти та популяризувати українські пам’ятки історії. У його баченні поєднувалися краєвиди, історичні спогади, зображення храмів, замків і могил, які «час пошкодував».

Шевченко досліджував архітектурну спадщину Києва, особливо вивчаючи скарби Свято-Печерської лаври та Кирилівського монастиря. Його офорти «Видубецький монастир у Києві» і «Дари в Чигирині 1649 року» стали окрасою першого випуску «Живописної України», виданого в Санкт-Петербурзі в 1844 році.

Його роботи поєднували романтичний погляд на минуле з точністю археологічного спостереження. Шевченко усвідомлював значення археології як науки, що допомагає зберегти матеріальне свідчення минулого.

Діяльність Тараса Шевченка у Київській Археографічній комісії (1845–1847)

Друга подорож Тараса Шевченка до України у 1845 році стала важливим етапом його життя. У цей період його діяльність як художника, дослідника старовини та культурного діяча набуває нового значення. Завершивши навчання у Петербурзькій Академії мистецтв, Шевченко отримав дозвіл продовжувати творчі заняття в Україні. Це стало ключовим фактором, що дозволив йому поглиблено зайнятися археологічними дослідженнями.

У березні 1845 року, розпочинаючи подорож, Шевченко відвідав Київ, Віту, Васильків, Білу Церкву, Таращу, Умань, Лисянку, рідну Кирилівку та багато інших місць. Саме в цей час у Києві розпочала свою діяльність імператорська Археографічна комісія, яка займалася дослідженням архівних документів і археологічних пам’яток. Завдяки підтримці ректора Київського університету Михайла Максимовича, Шевченко став її співробітником і зміг реалізувати свої задуми, працюючи у комісії протягом двох років до свого арешту.

Виконуючи завдання комісії, Шевченко провів три археологічні експедиції Україною у 1845–1846 роках. Його робота включала змалювання історичних пам’яток, участь у розкопках курганів, створення ілюстрацій для видань. Він залишив значну спадщину у вигляді малюнків архітектурних об’єктів та філософських роздумів про історичні події на українських землях.

Робота Шевченка в Археографічній комісії мала важливе значення для популяризації української культури та історії. Він не тільки фіксував археологічні пам’ятки на малюнках, а й прагнув розкрити їхню історичну цінність. Шевченко бачив археологію як міст між минулим і сучасністю, що допомагає відродити національну пам’ять і зміцнити національну ідентичність.

Під час роботи в Археографічній комісії Тарас Шевченко мав змогу тісно співпрацювати з видатними діячами української історичної науки, такими як Михайло Максимович, Василь Домбровський, Пантелеймон Куліш та Микола Костомаров. Його участь у археологічних розкопках і дослідженнях зблизила його з визнаними фахівцями, зокрема академіком Федором Солнцевим, професором Андрієм Ставровським і професором Київського університету Миколою Іванишевим, якого Максимович шанобливо називав «генералом від археології».

Перша археологічна подорож Тараса Шевченка

У 1845 році Тарас Шевченко вирушив у подорож на південь Київщини, до Чигирина та Суботова — місць, нерозривно пов’язаних із постаттю Богдана Хмельницького. У Суботові він зобразив пам’ятки, пов’язані з гетьманом, такі як «Кам’яні хрести в Суботові», «Богданові руїни в Суботові» та «Богданова церква в Суботові». Ці роботи не лише відтворюють архітектурну спадщину, а й передають настрій національної гордості та шани до минулого.

У червні 1845 року Тарас Шевченко приєднався до археологічних досліджень групи курганів скіфської епохи, відомого як Перепетиха (або Переп’ятиха), розташованого між Фастовом і Васильковом, які організував дослідник Микола Іванишев. Під час розкопок були виявлені численні поховання та значний речовий матеріал, що дало уявлення про побут і культуру скіфів. Шевченко, на той час вже відомий художник і автор «Живописної України», був залучений до цих робіт саме через свою майстерність і точність у відтворенні археологічних знахідок. Його художні замальовки стали важливими документами, що фіксували відкриті артефакти, вносячи значний вклад у розвиток археології того часу. Цей досвід ще більше укорінив його інтерес до археології та давнього минулого України.

Особливе місце в його подорожах посіли Мотронинський монастир і Холодний Яр, які він відвідав восени 1845 року. Оспівані в народних думах та піснях, ці місця вражали Шевченка ще з дитинства, коли він слухав розповіді свого діда Івана про події Коліївщини. 

Восени того ж року Шевченка, за дорученням генерал-губернатора Дмитра Бібікова, було направлено до Полтавської губернії для вивчення старовинних руїн, історичних урочищ і народних переказів про козацьку добу. Йому рекомендували замальовувати архітектурні пам’ятки й фіксувати свідчення місцевих жителів. Завдяки цій експедиції з’явилися численні малюнки історичних пам’яток, які Шевченко представив Київській археографічній комісії наприкінці листопада 1845 року.

10 грудня того ж року комісія офіційно зарахувала Шевченка до складу своїх співробітників, визнавши його внесок. Його роботи стали не лише мистецькими шедеврами, а й унікальними документальними джерелами, які зберегли для нащадків вигляд і стан історичних пам’яток середини XIX століття.

Друга наукова подорож Шевченка

У грудні 1845 року Тарас Шевченко вирушив у свою другу наукову подорож на Полтавщину і Чернігівщину, отримавши подорожну та фінансову допомогу від Київської Археографічної комісії. Метою поїздки було не тільки вивчення та опис пам'яток старовини, а й збір матеріалів народної творчості, що відповідало завданням, які перед ним ставили в Археографічній комісії. 

Особливу увагу Тарас Григорович приділив Чернігову, місту, яке привертало його інтерес з давніх часів. У лютому 1846 року він відвідав Чернігів, де місцеве духовенство надало йому дозвіл на змалювання церков і огляд старожитностей. Шевченко відвідав численні історичні пам'ятки, серед яких були цитадель, Спаський собор (XI ст.), Борисоглібський собор (XII ст.), церква Успіння в Єлецькому монастирі (XI ст.), а також П’ятницька і Борисоглібська церкви. Він детально описував ці споруди, надаючи цікаві відомості про їх історію та стан на той час. Зокрема, велике значення мав опис Троїцького монастиря, а також колишнього будинку наказного гетьмана Павла Полуботка, який на той момент став духовною семінарією з бібліотекою.

Крім того, Тарас Шевченко продовжив свою роботу в Києві, де на весні 1846 року виконав низку важливих акварелей і сепій. Серед них — «Костьол у Києві», «Аскольдова могила», «Церква всіх святих у Києво-Печерській лаврі», а також «Васильківський форт у Києві». Шевченко завжди підходив до своєї роботи з величезною увагою до деталей, прагнучи не тільки зобразити пам'ятки, але й зберегти для нащадків їх історичну цінність.

Ця подорож стала важливим етапом у розвитку археологічної діяльності Шевченка, що не лише збагатила його художню практику, але й дозволила йому створити незабутні ілюстрації, які стали документами історичної спадщини України.

Третя наукова подорож Тараса Шевченка (1846)

Восени 1846 року Тарас Шевченко здійснив свою третю наукову подорож по Україні, цього разу на Правобережжя. За дорученням Київської археографічної комісії його завданням було збирати матеріали про народні перекази, кургани, старовинні пам'ятки та архівні документи. Подорож охоплювала три губернії — Київську, Подільську та Волинську. Шевченко відвідав багато історичних місць, де вивчав і документував давнину України, а також ознайомлювався з побутом місцевих мешканців.

Одним з головних пунктів подорожі стала Кам’янецька фортеця, де Шевченко не тільки збирав матеріали про місцеві пам'ятки, а й відвідав папську вежу, де з 1814 по 1823 рік був ув'язнений народний герой Устим Кармалюк. Шевченко, захоплений образом Кармалюка, вивчав його слід у народних переказах і на основі цього створив образ народного месника в своїй поемі «Варнак». Тарас Григорович також відвідав Кармалюкову гору та села, де діяли гайдамаки, збираючи відомості про антифеодальний рух.

Після Кам’янця-Подільського Шевченко вирушив на Волинь, де побував у Почаєві, Кременеці, Острозі, Дубно, Кореці, Ізяславі, Луцьку, Новоград-Волинському, Житомирі та інших містах. Відвідування цих місць дало йому можливість дослідити історичні пам'ятки та вивчити місцеві традиції і побут. У ході подорожі Шевченко активно записував народні пісні та перекази, а також робив численні замальовки старовинних споруд.

Попри роботу, яку він виконував для археографічної комісії, Шевченко був сповнений надій на зміни у своєму житті. Йому обіцяли посаду професора малюнків у Київському університеті, а також намічався виїзд до Італії для продовження навчання в галузі малярства. Цим мрії, однак, не судилося здійснитися. Шевченко, не отримавши дозволу від комісії, залишив роботу і поїхав на Чернігівщину, де провів січень, лютий та березень 1847 року. Ця відсутність стала приводом для його виключення зі складу археографічної комісії, про що 1 березня того ж року було підписано офіційний наказ.

Проте важливішим стало те, що саме в цей час Шевченко був заарештований за свою участь у  Кирило-Мефодіївському братстві. 5 квітня 1847 року поет був заарештований і відправлений у десятирічне ув'язнення, що стало трагічною віхою в його житті та творчості.

Більшість зібраних Шевченком матеріалів — замальовок, записів, архівних документів — загинула. Існували чутки, що частина з цих матеріалів потрапила до архіву Івана Фундуклея, який використав їх у своєму дослідженні «Обозрение Киева и Киевской губернии по отношению к древностям», виданому в 1847 році, звичайно без посилання на Тараса Шевченка. Ті матеріали, що збереглися, свідчать про великі наукові досягнення Шевченка як дослідника археології та культури України.

Вплив діяльності Шевченка на науку та культуру

Археологічні, етнографічні та фольклористичні дослідження Тараса Шевченка стали важливим внеском у науку та залишили вагомий слід у розвитку та збереженні української історичної та культурної спадщини. Його замальовки не лише служили науковим документом, а й ставали свідченням глибокого занепокоєння поета з приводу збереження пам’яток, які зникали під натиском часу, військових конфліктів та політичних змін.

Те, що Шевченко встиг зафіксувати у своїх малюнках і записах, стало безцінним для досліджень історії та архітектури. Його роботи, що зображують архітектурні пам’ятки, які потім були знищені під час війн і революцій, мають документальну точність і дозволяють сучасним науковцям відновлювати історичний вигляд споруд, яких більше не існує. Завдяки цим замальовкам, ми маємо змогу побачити знищене минуле, занедбані культурні цінності, що були частиною національної спадщини.

Тарас Григорович залишив значний слід у краєзнавстві, досліджуючи не лише Україну, але й Приаралля. Його праця зберегла унікальні свідчення про історичні споруди та природні ландшафти на узбережжі Аральського моря, багато з яких зникли або суттєво змінилися з плином часу. 

Археологічна діяльність Тараса Шевченка є маловідомою, але надзвичайно важливою сторінкою в історії України. Вона демонструє багатогранність таланту Великого Кобзаря та його глибоку любов до України. Завдяки його творчій та науковій праці ми можемо краще зрозуміти наше минуле й оцінити культурне надбання та багатство України.