16.07.2023

Вірджинія Вулф. Пані у дзеркалі

Людям не варто у своїх кімнатах залишати висіти дзеркала, як розгорнуті чекові книжки чи листи, у яких зізнаються в огидних злочинах. Того обіднього пополудня несила було не дивитись у подовгасте дзеркало, що висіло у передпокої. Так повелів випадок. З дивана у вітальні можна було бачити, як у дзеркалі італійської роботі: відбивався не лише мармуровий столик навпроти, а й частина саду за ним. Можна було бачити стежку, зарослу травою, яка звивалася поміж високими квітами, аж поки обід золотої рами дзеркала не ховав її.

Будинок був порожнім, і хтось, оскільки цей хтось був єдиною особою у вітальні, почувався так, як почуваються невидимі сторонньому оку натуралісти, коли, притрушені листям, вони лежать у траві і спостерігають, залишаючись непоміченими, за найполохливішими тваринами і птахами - борсуками, видрами, зимородками, - а ті натомість поводяться цілком невимушено. Кімната того дня була наповнена саме такими полохливими створіннями, світлом і тінями, фіранками, що колихалися від вітру, пелюстками, які опадали, - усім тим, чого ніколи немає, що ніколи не відбувається, якщо хтось за цим стежить. Тиха стара кімната в заміському будинку, із хідниками і кам’яними димарями, осілими книжковими шафами, кабінетами, покритими червоним і золотим лаком, була наповнена такими нічними створіннями. Вони робили піруети на підлозі, делікатно ступали, високо піднімаючи ноги, розпускали хвости і покльовували уявними дзьобами так, наче це були журавлі чи зграї елегантних фламінго, чий рожевий колір дещо потьмянів, або ж павичі з хвостами із вкрапленнями срібла. У кімнаті чергувались затемнені спалахи і потемніння, так наче каракатиця раптом забарвила повітря у пурпурний колір; у ній вирували пристрасть і лють, кімната була переповнена заздрістю і смутком, це все нависало над нею хмарою, так наче вона була живою людиною. Ніщо не залишалось незмінним ані на мить.

Утім за межами кімнати, назовні, дзеркало відображало столик у передпокої, соняшники, стежку в садку, і все це поставало так чітко і виглядало так непорушно, що той стан здавався неуникним. Це був дивний контраст - усе змінювалося тут, все залишалось непорушним там. Не можна було втриматись, щоб не переводити погляд з одного на інше. Тим часом, оскільки через спеку всі двері й вікна були розчинені, всюди вчувалися постійні зітхання, і завмираючі звуки, і затихаючий голос, схожий на людське дихання, тоді як у дзеркалі речі затамували подих і непорушно лежали у стані блаженної невмирущості.

Півгодини тому господиня дому Ізабелла Тайсон, вбрана у легку літню сукню, з кошиком у руці пішла стежкою, порослою травою, і зникла, відрізана позолоченою рамою дзеркала. Мабуть, вона пішла в дальню частину саду нарвати квітів; або, що видавалося природнішим, зірвати щось легке й химерне, з багатьма листками, витке, як клематис, або ж одну з тих примхливих березок, що обвиваються довкола бридких стін і спалахують тут і там білими і фіолетовими квітками. Сама господиня скоріше скидалася на фантастичну тремтливу березку, аніж на пряму айстру, манірну цинію чи на її ж власні троянди, що палахкотіли, наче ліхтарі, на стеблах кущів. Таке порівняння з квітами свідчило про те, як мало по всіх цих роках знали про господиню; адже ж неможливо, щоб будь-яка жінка з плоті і крові п’ятдесяти п’яти чи шістдесяти років була би справді схожа на голівку чи вусик рослини. Такі порівняння не лише безпідставні чи штучні - вони просто жорстокі, бо схожі на саму березку, що тремтить поміж тим, що хтось бачить, і тим, що є дійсно правдою. А правда повинна бути; повинна бути та стіна, по якій в’ється березка. А втім було дивно, що після стількох років ніхто не міг сказати, що ж було правдою стосовно Ізабелли. Все ще вигадували фрази, на кшталт тих про березку чи клематис. Що ж до фактів, то фактом було те, що вона була старою дівою; була багатою; купила цей будинок і із великим ризиком заразитися невідомою хворобою або ж зазнати смертельного укусу зібрала власними руками із найвіддаленіших куточків світу всі ці килимки, крісла й комоди, які жили своїм окремим життям і за якими хтось міг спостерігати. Іноді здавалось, що їм відомо про неї більше, ніж було дозволено нам, тим, хто сидів на них, писав за ними чи ступав по них. У кожній із цих шифоньєрок було багато невеличких шухлядок, і в кожній із них майже напевно зберігалися перев’язані

стрічками з бантиком листи, які пахли лавандою чи трояндовими пелюстками. Позаяк ще одним фактом, якщо саме фактів хтось прагне було те, що Ізабелла знала багатьох людей, мала багатьох друзів; а отже, якби комусь вистачило нахабства відкрити шухлядку і прочитати листи, що були в ній, то там знайшлись би сліди багатьох переживань докази призначених побачень, докори щодо зустрічей, які не відбулися довгі інтимні любовні листи, листи - переповнені ревнощами й докорами, жахливі слова прощання, - однак усе це листування і домовленості про таємні любовні побачення не привели ні до чого, тобто вона так і не вийшла заміж, проте удавана маска байдужості на її обличчі свідчила про те, що вона пережила у стократ більше, ніж ті, про чиї любовні пригоди йшов розголос по всьому світу. Як наслідок напружених думок про Ізабеллу, її кімната ставала затемненішою і символічнішою; кутки здавалися темнішими, ніжки стільців і столів - веретеноподібними і більше схожими на ієрогліфи.

Раптом усі ці роздуми були різко перервані, проте сталось це без жодного звуку. Велика чорна фігура замаячіла у дзеркалі; вона затінила все, розкидала на столі купку мармурових табличок, помережених рожевим і сірим, і зникла. Але картина цілковито змінилася. На якусь мить вона стала невпізнаваною, ірраціональною і цілком вийшла з фокуса. Ті мармурові таблички не мали жодного сенсу для людини. Але поступово думка починала логічно працювати і вкладати все це в рамки узвичаєного досвіду. Нарешті стало зрозуміло, що це були просто листи. Принесли пошту.

Вони лежали на мармуровій стільниці, випромінюючи в першу хвилину світло і колір, нічим не прикриті, не поглинуті навколишнім середовищем. А потім було дивно бачити, як вони стягувались, упорядковувались, творили частину загальної картини, ту непорушність і безсмертність, яку дарує дзеркало. Там вони лежали наділені новою дійсністю і сповнені більшої ваги, так що, здавалось, знадобилося б долото, аби забрати їх зі столу. І ілюзією було це чи ні, але схоже, що з випадкових листів вони перетворилися на таблички з вигравіруваною на них одвічною істиною - і якби хтось зміг прочитати їх, то знав би все, що можна було знати як про Ізабеллу, так і про її життя. Листки всередині цих схожих на мармур конвертів, напевно, були сповнені глибокого змісту. Ізабелла зайде, дуже повільно братиме їх один за одним, відкриє, уважно прочитає кожне слово, а потім, глибоко зітхнувши, з розумінням, так наче вона все бачить наскрізь, розірве конверти на маленькі шматочки, зв’яже докупи листи і замкне їх у шухляді кабінету, сповнена рішучості приховати те, про що вона не хотіла, щоб знали.

Думка прийшла, наче виклик. Ізабелла не хотіла, щоб про неї знали - але вона не могла більше втікати, щось приховувати. Це було абсурдно, це було жахливо. Якщо вона стільки приховувала і стільки знала, то варто було розгадати її таємницю, послуговуючись тим першим інструментом, який міг стати в пригоді, - послуговуючись фантазією. Варто було зосередити свою думку на ній у ту ж хвилину.

Варто було скерувати свою увагу на неї тієї ж миті. Не можна було дозволити, щоб і надалі слова і вчинки, які народжувались у той момент - про обіди, візити і загалом ввічливі розмови - відволікали і від основної думки. Варто було поставити себе на її місце. Якщо ж потрактувати цей вислів буквально, то варто було побачити те взуття, у якому вона була в той момент у дальній частині саду. У той момент вона була в подовгуватих, вузьких модних туфлях, зроблених з найм’якшої і найеластичнішої шкіри. Як і все, що вона носила, вони були вишуканими. Вона стояла під високим живоплотом у дальній частині саду, підносячи ножиці, прив’язані до пояса, щоб зрізати якусь зів’ялу квітку чи пагін, що занадто вигнався вгору. Сонце нещадно палило обличчя, било в очі; але ж ні, у критичну хвилину хмаринка затуляла сонце, і тоді вираз її очей ставав незрозумілим - були вони насмішкуваті чи ніжні, усміхнені чи невеселі? Можна було бачити лише невиразний обрис її досить гарного, але втомленого обличчя, зверненого до сонця. Можливо, вона думала про те, що треба замовити нову сітку для полуниць; що треба послати квіти вдові Джонсона; що вже час поїхати до Гіппслів відвідати їх у їхньому новому будинку. Про такі речі вона звичайно говорила за обідом. Але те, про що вона говорила за обідом, втомлювало. Хотілося вловити і перетворити на слова її глибинний стан душі. Стан, який для думки є тим, чим дихання - для тіла, тим, що називають щастям чи нещастям. При згадці про ці слова ставало очевидним, що, звичайно ж, вона повинна бути щасливою. Вона була багатою; вона була відомою; у неї було багато друзів; вона подорожувала - вона купувала килими в Туреччині й голубі вази в Персії. Задоволення випромінювалося в усі боки з місця, де вона стояла, піднявши ножиці, щоб відрізати тремтячі гілки, у момент, коли мереживні хмарки, наче вуаль, закривали її обличчя.

І ось швидким рухом ножиць вона відтяла пагін ломиносу, і він упав на землю. І коли він падав, звичайно ж, з’явився якийсь просвіток, звичайно ж, можна було проникнути дещо глибше в цю жінку. її думка тоді була сповнена ніжності й жалю... їй було шкода зрізати гілку, яка виросла занадто високою, бо колись та гілка була живою, а Ізабелла цінувала життя. Саме так. Водночас зрізана гілка наводила на думку, що й сама вона колись помре, що життя швидкоплинне і сповнене марноти. Проте, відразу ж ухопившись за цю думку з властивим їй здоровим глуздом, вона подумала, що життя повелося з нею добре; навіть якщо їй і доведеться впасти, то вона лежатиме на землі і поволі перетворюватиметься на корені фіалок. Отож вона стояла й думала. Не формулюючи точно жодної з думок, бо вона належала до тих стриманих людей, чий розум утримує їхні думки, піймані в сіті хмаринок мовчання, - вона продовжувала думати. її думки були схожі на її кімнату, де промені світла проступають і зникають, з’являються, делікатно ступаючи і роблячи піруети, розпускаючи хвости, прокладаючи собі шлях; а тоді усе її єство знову, наче кімната, вкрилося хмариною якогось глибокого знання, якогось невисловленого жалю, і вона стала схожою на шифоньєрки у своїй кімнаті з шухлядами, де було повно листів. Говорити про те, щоб «розколоти її», так наче вона була устриця, скориставшись хай найвишуканішими, найеластичнішими і найбільш піддатливими інструментами, було б і нешанобливо, і абсурдно. Треба було собі уявити - ось вона в дзеркалі. І ось із цього варто було починати.

Вона спочатку була так далеко, що її ледь чи можна було добре розгледіти. Вона наближалась дуже повільно, затримуючись то тут, щоб випрямити троянду, то там, щоб підняти голівку гвоздики і понюхати її, але вона ні на мить не зупинялась; і увесь час збільшувалася у дзеркалі, все більше стаючи схожою на ту людину, чиї думки хтось намагався розгадати. її суть доводилось з’ясовувати поступово - достосовуючи виявлені риси характеру до обрису, що виникав у дзеркалі. Ось з’явилася вона в сіро-зеленій сукні, ось її подовгуваті туфлі, ось кошик і щось, що зблискувало у неї на шиї. Вона з’являлась настільки поступово, що, здавалось, вона зовсім не порушує того, що відображалося у дзеркалі, лише вносить деякі нові елементи, які легко рухаються і змінюють інші предмети, так наче ввічливо звертаються до них з проханням посунутись. І листи на столі, і стежка в траві, і соняшники, які чекали на неї у дзеркалі, - усі вони розступилися, так щоб вона могла з’явитися серед них. І ось врешті вона була тут, у передпокої. Вона зупинилась і застигла. Вона стояла біля стола. Вона стояла цілком спокійно. І відразу ж здалося, що дзеркало почало освітлювати її, так щоб зафіксувати її присутність. Здавалось, якась кислота виїла все несуттєве і штучне, щоб залишити чисту правду. Це було захопливе видовище. Усе спало з неї - хмари, сукня, кошик, діаманти - все, що хтось називав в’юнкими пагонами чи березкою. Нижче з’явилася міцна стіна. З’явилася й сама жінка. Вона стояла оголеною на безжальному світлі. І не було нічого. Ізабелла нічого не приховувала. У неї не було думок. У неї не було друзів. Вона нікого не любила. Вона ніким не переймалася. Що ж до листів, то це усе були рахунки. Подивіться, як вона стоїть там, стара і незграбна, із набухлими венами, із загостреним носом і шиєю в зморшках; вона не мала ані найменшого наміру відкривати ці рахунки.

Людям не варто залишати дзеркала висіти у своїх кімнатах.

З англійської переклала Олександра Дейчаківська

Біографія

Твори

Критика