16.07.2023

Вірджинія Вулф та англійська романтична традиція

Наталія Любарець

Стаття присвячена аналізу ставлення Вірджинії Вулф до романтичної традиції в англійській поезії. Фокус дослідження охоплює безпосередні згадки про поетів у щоденниках письменниці, алюзії на постаті та твори романтиків у художній прозі модерністки, а також спробу літературно-критичного осмислення та оцінки доробку Колріджа та Байрона в її есеїстиці. Акцентовано значення художньої традиції романтизму у формуванні стилю письменниці, її прагненні поетизувати прозове слово.

Ключові слова: модернізм, романтизм, В. Вулф, В. Блейк, В. Вордсворт, С.Т Колрідж, Дж. Г. Байрон, П.Б. Шеллі, Дж. Кітс, художній стиль.

Вірджинія Вулф почала свій шлях у літературу в 1904 році, опублікувавши рецензію на сторінках газети «The Guardian». Згодом майбутня письменниця стала однією із регулярних дописувачок багатьох періодичних видань, у тому числі «The Times Literary Supplement». Есеїстика була важливим кроком у формуванні художнього стилю письменниці. Вона спонукала і надихала Вулф до власних творчих пошуків у царині художнього слова. Щоправда, в есе «Жіночі професії» (1931) авторка досить іронічно зауважила, що на свій перший гонорар в один фунт десять шилінгів і шість пенсів купила собі кота, гарного перса, через якого згодом пересварилася із сусідами. З часом її амбіції зросли: «I grew ambitious. A Persian cat is all very well, I said; but a Persian cat is not enough. I must have a motor car. And it was thus that I became a novelist - for it is a very strange thing that people will give you a motor car if you will tell them a story» [9]. Виношуючи ідеї майбутніх романів, Вулф не полишала праці у звичному жанрі, результатом чого стали дві прижиттєві збірки есе «Звичайний читач» (1925) та «Звичайний читач: Друге видання» (1932), а також численні їх посмертні видання, останнє з яких не так давно було завершено публікацією шостого тому (1986, 1987, 1988, 1994, 2009,2011). До нього увійшли як відомі, так і нещодавно віднайдені есе, що містять міркування Вулф про сутність літератури, авторське прагнення втаємничити читача у процес написання художнього твору та безпосередню апеляцію до літературних зразків та імен.

Як свідчать есе, щоденники та власне художня практика авторки, ставлення Вулф до творчого надбання її сучасників та попередників було вибірковим. На разі завдяки перекладам російською мовою вітчизняним читачам добре відомо, що вона високо поціновувала доробок Монтеня, Дж. Остін, В. Скотта, сестер Бронте, віддаючи перевагу Емілі, Д.Г. Лоуренса, К. Менсфілд та І. Тургенева [2, с. 501-557]. Проте типологічні зв’язки модернізму з романтизмом й авторське прагнення поетизувати прозу змушують нас перечитати і відшукати в доробку письменниці свідчення про оцінку поезії англійського романтизму та її вплив на формування художнього стилю Вулф. У нашій розвідці ми зосередимось переважно на постатях таких відомих англійських поетів, як В. Блейк, В. Вордсворт, С.Т Колрідж, Дж. Г. Байрон, П.Б. Шеллі та Дж. Кітс.

Звичайно, цими іменами обізнаність Вулф із поезією англійського романтизму не вичерпувалася, проте саме до них вона найчастіше апелювала у своїй творчості. Записи про В. Блейка, В. Вордсворта та Дж. Кітса неодноразово знаходимо у її щоденниках, а також у списках творів для читання, які авторка складала сама собі. Вулф часто міркувала про поетів, перечитувала їхні окремі твори і листи, знаходила в них розраду та «поживу для мозку», а часом і матеріал для власних есе. Донька відомого англійського автора і критика Леслі Стівена зросла в атмосфері постійного читання і, напевно, була схожа на героїню власного оповідання «Предки», яка «перечитала всього Шеллі у віці від дванадцяти до п’ятнадцяти, і, бувало, тримаючи руки за спиною, читала його вірші напам’ять батькові, а той замислено дивився на неї’ [там само, с. 473]. Як зауважує один із сучасних біографів письменниці Е. Куртіс, Вулф пригадувала, як Леслі Стівен відкидався на спинку крісла і, заплющивши очі, промовляв чарівні слова, а його діти «felt he was speaking not merely the words of Tennyson or Wordsworth but what he himself felt and knew. Thus many of the great English poems seem to me inseparable from my father; I hear them not only in his voice, but in some sort his teaching and belief ’ [4, c. 49]. Попри неоднозначність ставлення Вулф до батька, його авторитет був опертим на академічну та художню обізнаність, до якої він навертав і власних дітей.

Письменниця часто згадувала В. Вордсворта у своїх щоденниках, оскільки регулярно перечитувала його поезії [10: І, с. 131; II, с. 94; III, с. 247-248]. Останні не рідко викликали спогади про батька та його «книжкову шафу» [там само: IV, с. 228]. Шукаючи прихистку і розради, Вулф метафорично «звивала собі гніздечко» з поетичних рядків Вордсворта та Колріджа [там само: V, с. 289], а на початку Другої світової війни називала вордсвортівські слова «єдиними ліками» [там само: V, с. 295]. Так, романтична поезія рятувала від складних переживань та заспокоювала письменницю, а водночас і надихала, адже саме автобіографічну поему Вордсворта «Прелюдія» Вулф перечитувала у серпні 1929 року, починаючи роботу над «Хвилями» (1931) [там само: III, с. 247-248]. У дні повітряних атак на Лондон письменниця- модерністка шукала підтримки неодмінно у романтиків. В есе «Роздуми про мир під час повітряного нальоту» (1940) Вулф цитувала В. Блейка: «I will not cease from mental fight, « - Blake wrote «[12]. Боротьба розуму для неї означала «думати проти течії, а не в ній». Вулф закликала жінок не лишатися осторонь проблеми війни, працювати над викорінення гітлеризму з ментальності чоловіків, які направляють зброю на жінок, і невтримно боротися за інтелектуальну незалежність. Поети-романтики, вочевидь, оповиті в уяві Вулф ореолом не стільки слави, скільки авторитету, слугували їй певною опорою і в творчості, і в повсякденні. Так, часто авторка шукала відповіді на болючі питання у Дж. Кітса. Його поезію жваво обговорювали в оточенні письменниці [10:1, с. 111]. Щоденники свідчать, що Вулф читала книги про нього [там само: І, с. 108], шукала його листи [там само: І, с. 113] і планувала прочитати їх [там само: II, с. 114], обговорювала як нові дослідження присвячені його творчості [там само: III, с. 92], так і безпосередньо його твори [там само: IV, с. 178], мала намір відвідати будинок, де він проживав [там само: IV, с. 13], а також вносила його ім’я у список читання чи роботи на перспективу [там само: IV, 346]. Свідченням того, що листи цього поета письменниці поціновувала надзвичайно високо, є її слова, які знаходимо в огляді листів А.Ч. Свінберна для «The Times Literary Supplement»: «no one would wish to sacrifice a line that Keats ever wrote; but we cling as firmly to some of his letters as to some of his poems « [цит. за 5, с. 136]. Вулф визнавала, що Дж. Кітс був наділений найрідкіснішими рисами, якими може володіти людина, - «геніальністю, чутливістю, гідністю, мудрістю «, але не ідеалізувала його як чоловіка. З властивою їй феміністичною відвертістю вона стверджуючи, що поет поводився зі своєю коханою Фанні Браун суто по-чоловічому, водночас «як із ангелом і какаду» [там само]. Прикметно, що у творі, який прийнято вважати найбільш профемістичним у доробку Вулф - есе «Власний простір» (1929), Дж. Кітса вперше згадано як одного із тих сором’язливих поетів XIX століття, які сприймали процес письма як боротьбу і відчували, що світ є байдужим до їхніх творів [1, с. 49 - 50]. Зрештою саме Дж. Кітс допоміг Вулф опанувати себе у хвилини, коли письменниця очікувала й передчувала критику на свою адресу, спричинену публікацією збірки есе В. Льюїса «Чоловіки без мистецтва» (Men without Art, 1934). «Praise or blame has but a momentary effect on the man whose love of beauty in the abstract makes him a severe critic on his own work <...> I think I shall be among the English poets after my death» [цит. за 10: IV, с. 250-251], - ці рядки з розкритого майже навмання томика Кітса природно викликали у Вулф риторичне питання, чи залишиться вона по смерті в ряду англійських романістів.

Все ж найчастіше з-поміж поетів-романтиків Вулф подумки поверталася до П.Б. Шеллі. І хоча вона не завжди могла з легкістю пригадати рядки його поезій [10: III, с. 295; V, с. 307], саме цей романтик був близьким їй в емоційному плані. Те, що ім’я поета декілька разів фігурує у щоденнику Вулф у контексті смерті, а цей мотив є характерним для творчості письменниці-модерністки, дозволяє проводити певні пророчі паралелі між долями обох авторів. Так, одного дня Вулф занотувала, що блукала кладовищем, «де ступали ноги поета», коли їй принесли звістку про смерть однієї знайомої [там само: III, с. 180]. Іншого разу вона згадала про обставини смерті Шеллі [там само: II, с. 130], згодом розмірковувала про те, що він загинув у воді, втопився [там само: IV, с. 155]. Додамо до цього, що у романі «Хвилі», щедро пересипаному численними алюзіями до поезії романтизму, цитатні вкраплення з творів П.Б. Шеллі відстежують у лінії Роди [6, с. 72], яка виступає своєрідним alter ego самої Вулф. До того ж цей персонаж покінчує життя самогубством. Можливо, письменниця інтуїтивно передчувала, як завершиться її власне життя. Звісно, таке припущення не виходить за межі здогадок, але фактом залишається думка про те, що зароджену в юності любов до Шеллі [10: II, с. 310] Вулф пронесла до останніх років, коли знову перечитувала та аналізувала його поезії [там само: V, с. 206].

Якщо П.Б. Шеллі радше насичував поетичну складову прози письменниці (щоправда, Вулф написала для нью-йоркського видання есе - огляд наукової праці, присвяченої творчості поета [там само: III, с. 158]), то С.Т. Колрідж неодноразово поставав безпосереднім об’єктом її досліджень. Вона читала його поезії [там само: II, с. 77; IV, с. 298], листи [там само: IV, с. 117 і 289], твори, присвячені йому [там само: II, с. 129-130], зокрема, перечитувала есе свого батька про С.Т. Колріджа [5т, 300] і, звичайно, писала про нього [там само: І, с. 118; V, с. 305-308]. У 1940 вона опублікувала два есе «Capa Колрідж» та «Чоловік біля воріт». Перше з них вона присвятила дочці великого поета, яка успадкувала від нього талант есеїстки. У цьому творі крізь образ Сари проглядає сам С. Т. Колрідж як люблячий батько, який опікувався своєю дитиною і дав їй шлях у життя. Друге есе присвячене останнім рокам життя поета, коли, скутий хворобою, з паралізованими руками, він залишався абсолютно вільним у своїх думках, які невтримно виливалися на папері у листах. С.Т. Колрідж постає перед читачем сильною особистістю, яка перейшла межу часу: «Coleridge the innumerable, the mutable, the atmospheric; Coleridge who is part of Wordsworth, Keats and Shelley; of his age and of our own; Coleridge whose written words fill hundreds of pages and overflow innumerable margins» [11] Слушною є думка Г. Лi про те, що Вулф перетворила голос Колріджа на певну «ауру», розкриваючи в ньому цілий потік образів: «бджолиний рій, падіння крапель води, обвал стін, стиглі фрукти, димову завісу, гіпнотичні аромати « [7, с. 103]. Письменницю особливо цікавила проза С.Т. Колріджа, як і кожного з поетів-романтиків. Вона називала обшир його листів «галопом каракуль « і вбачала у їхньому художньому стилі не стільки і не лише ознаки майбутнього Ч. Діккенса, а й Г. Джеймса та М. Пруста. На думку модерністки, цей романтик не тільки випередив свій час стилістично, а й володів істинним баченням сутності творчого процесу: «коли впускавшу свідомість речення Колріджа, воно вибухає й породжує найрізноманітніші ідеї, і це - єдиний вид письма, про котрий можна сказати, що в ньому прихований секрет вічного життя» [1, с. 97]. С.Т. Колрідж також допоміг Вулф збагнути сутність процесів, що відбуваються у свідомості автора, адже його есе підказало їй думку про андрогінний тип авторської свідомості: «Якщо ви чоловік, все одно у вас має діяти жіноча частина мозку, так само й жінка повинна спілкуватися з чоловіком всередині себе. Можливо, саме це мав на увазі Колрідж, коли казав, що велика свідомість - андрогінна. Саме коли відбувається це злиття, свідомість запліднюється й використовує всі свої здібності. <...> Для того, щоб твір мистецтва був довершеним, у свідомості повинна відбутися певна співпраця між чоловіком і жінкою « [1, с. 94-100]. У переліку митців, наділених андрогінним типом свідомості, який Вулф наводить у тому ж есе «Власний простір», серед романтиків знаходимо самого С.Т. Колріджа та Дж. Кітса. Далі Вулф класифікує В. Вордсворта як митця, у чиїй свідомості домінує чоловіче начало, а також припускає, що як поет П.Б. Шеллі «не мав статі « [там само, с. 99]. Ця фраза ретроспективно може стати своєрідним ключем до щоденникового запису письменниці від 15 серпня 1924: «why is poetry wholly an elderly taste? When I was 20, <...> I could not for the life of me read Shakespeare for pleasure <...>. It’s poetry that I want now - long poems. <...> When I was 201 liked 18th Century prose; <...> I read masses of Carlyle, Scott’s life & letters, <...> & Shelley. Now it’s poetry I want...» [10: II, c. 310]. Тридцятишестилітню письменницю не просто не задовольняла поезія П.Б. Шеллі. Вона шукала таких поетичних прийомів, які мали влитися в її власну прозу.

Проблема поєднання поезії і прози, збагачення прози засобами художньої виразності, запозиченими у поезії, винайдення нового мистецького жанру була засадничою для Вулф. У сузір’ї поетів англійського романтизму в цьому аспекті Вулф імпонував Дж.Г. Байрон. Для неї він був не тільки поетом, адже його поезію вона називала «надзвичайно поганою», а радше прозаїком, чию «блискучу силу доводять його листи» [там само: І, с. 180]. У щоденнику письменниця зізналася, що готова була закохатися в нього, а тому боялася, що її оцінка «Дон Жуана» могла бути упередженою: «It is the most readable poem of its length ever written» [там само]. Коли друком вийшло нове видання листів поета, Вулф намагалася будь-якою ціною знайти час ознайомитися з ними [там само: II, с. 168]. Читаючи «Чайльд Гарольда», письменниця виписала у щоденник уривки з поеми та виділила її три стильові домінанти: образ темнокосої жінки, енергійну риторику прози, яка звучить майже як поезія, та сатиру. Вулф жалкувала, що Дж.Г. Байрон не був романістом, [там само: III, с. 287-288]. Листи поета були однією з відправних точок для Вулф у пошуку нового типу художньої прози. Дж. Бріггз наголошувала, що прочитання поета як експериментатора спонукало Вулф написати есе «Байрон і м-р Бріггз», роботу над яким письменниця не завершила [детальніше див. З с. 61-79]. Все ж Дж.Г. Байрон подолав межу щоденників та есе Вулф і увійшов у майже кожен її роман. Вже у другому творі письменниці «Ніч і день» (1919) фігурує книжка невідомого автора, яку героїня бере мимохідь і кладе на стіл як певний вододіл між собою та молодим чоловіком. Мати героїні, впізнавши у книжці збірку поезій Дж.Г. Байрона, вибудовує ряд хибних припущень, а тому можемо говорити, що поезії Байрона символізують недоречність, що суголосить авторській оцінці лірики поета. Проте вже в наступному творі «Кімната Джейкоба» (1922) збірка поезій Байрона сигналізує про особливе бачення світу головного героя, його мистецький потенціал, якому не довелося розкритися, оскільки Джейкобу судилося загинути на війні. Коли улюблений вчитель трьох малих братів Флендерсів від’їздив і дозволив кожному з них взяти щось із його речей на згадку, Арчер та Джон взяли складаний ножик та кошеня. Вибір Джейкоба зупинився на поезіях Байрона. Однак часи змінюються, і молоде покоління героїв останнього роману письменниці «Між актами» (1941) вже не впізнає рядки з поезії Байрона, які цитує літній патріарх родини - Джайлз Олівер [8, с. 6]. Здавалося б, Вулф винесла невтішний вирок романтику. Та заради справедливості варто звернутися до роману «Хвилі». Три чоловічі персонажі цього твору асоціюють себе з трьома поетами: Невілл - з Кагулом, Луїс - з Вергілієм, а Бернард - з Байроном. Зауважимо, що саме останній персонаж все життя мріяв написати роман, але так і не реалізував свій намір. Вулф проектує у лінії Бернарда власне жалкування за ненаписаними романами Дж.Г. Байрона. Єдиним твором героя «Хвиль» можна назвати фінальний розділ роману, у якому з шести голосів персонажів звучить лише один - голос Бернарда, голос Байрона, голос самої Вулф.

Таким чином, здійснений нами аналіз дозволив пересвідчитися у тому, що типологічні зв’язки модернізму та романтизму легко відстежити у творчості Вулф, адже творчість англійських поетів-романтиків постала важливим складником у формуванні її художнього стилю. Щоденникові записи засвідчили високий ступінь обізнаності Вулф із поезією В. Блейка, В. Вордсворта, С.Т. Колріджа, Дж. Г. Байрона, П.Б. Шеллі та Дж. Кітса. Кожен із них цікавив письменницю не лише як поет, адже їхнім прозовим творам: листам та есе - Вулф приділяла значну увагу як текстам, написаним на межі двох родів літератури. Особливо продуктивними для осягнення модерністських експериментів Вулф вважаємо концепцію андрогінної свідомості, запозичену у Т.С. Колріджа, та риторичний пафос байронівської прози. Проза написана поетом була близькою її баченню нового художнього слова, знаходила відгук у її спробах поетизувати прозове слово.

Література:

Вулф В. Власний простір. / Пер. з англ. Я. Чердаклі. - K.: Вид. дім Альтернативи, 1999. - 111 с.
Вулф В. Избранное. / Пер. с англ. - М.: Худож. лит., 1989. - 558 с.
Briggs, Julia. Reading Virginia Woolf. - Edinburg: Edinburg University Press, 2006. - 236 p.
Curtis, Anthony. Virginia Woolf: Bloomsbury and Beyond. - L.: Haus Publishing Ltd, 2006. - 250 p.
Hussey, Mark. Virginia Woolf A to Z. - Oxford: Oxford University Press, 1996. - 452 p.
Goldman, Jane. Introduction to Virginia Woolf. - Cambridge: Cambridge University Press, 2006. - 157 p.
Lee, Hermione. Virginia Woolf’s essays // The Cambridge Companion to Virginia Woolf. / Ed. by Susan Sellers. - Cambridge: Cambridge University Press, 2010. - P. 89-106.
Woolf, Virginia. Between the Acts. - L.: Penguin Books, 2000. - 150 p.
Woolf, Virginia. Professions for Women [електронний ресурс] // The Death of the Moth and other essays. - Режим доступу: http://ebooks. adelaide.edu.au/w/woolf/virginia/w91d/chapter27.html#fn21
Woolf, Virginia. Sara Coleridge [електронний ресурс] // The Death of the Moth and other essays. - Режим доступу: http://ebooks.adelaide.edu. au/w/woolf/virginia/w91 d/chapter 15 .html

Woolf V. The Diary of Virginia Woolf: in V vols. / Virginia Woolf / [ed. by A.O. Bell], - L. : The Hogarth Press, 1977. - 1984. Vol. I. - 1977. - 356 p. Vol. II. - 1978. - 371 p. Vol. III. - 1980. - 382 p. Vol. IV. - 1982. - 402 p. Vol. V. - 1984. - 402 p.

Woolf, Virginia. The Man at the Gate [електронний ресурс] // The Death of the Moth and other essays. - Режим доступу: http://ebooks.adelaide.edu. au/w/woolf/virginia/w91 d/chapter 14.html
Woolf, Virginia. The Thoughts on Peace in an Air Raid [електронний ресурс] // The Death of the Moth and other essays. - Режим доступу: http://ebooks.adelaide.edu.aU/w/woolf/virginia/w91d/chapter28.html

Л-ра: Сучасні літературознавчі студії. – 2014. – Вип. 11. – С. 356-364.

Біографія

Твори

Критика