16.07.2023

Вірджинія Вулф. Прожектор

Особняк, який у вісімнадцятому столітті належав графові, у двадцятому був перетворений на клуб. Саме тому після вечері у просторій, освітленій канделябрами вітальні з колонами приємно було вийти на балкон, з якого відкривався краєвид парку. Дерева вкривало зелене листя, і якби на небі світив місяць, то можна би було розгледіти жовто- рожеві кокарди на каштанах. Однак того разу ніч була безмісячною, дуже теплою після гарного літнього дня.

Гості, запрошені на вечірку до містера і місіс Айвімі, пили каву і курили на балконі. І наче для того, щоб звільнити господарів від необхідності вести розмови із гостями і розважати їх, не докладаючи жодних зусиль, по небу колесом пливли пасма світла. На той час не проводили жодних військових дій. Військово-повітряні сили здійснювали навчання. У небі саме шукали ворожий літак. Після деякої затримки, під час якої обстежували підозрілий об’єкт, промені світла знову закрутилися, наче крила величезного вітряка чи гігантської комахи, й оголили камінний фронтон; каштан, на якому палахкотіли розквітлі свічки; і раптом світло вдарило прямісінько на балкон і на секунду яскраво засвітився диск - можливо, це було дзеркальце в дамській сумочці.

- Погляньте, - вигукнула місіс Айвімі.

Світло зникло. Вони знову опинились у темряві.

- Вам ніколи не спаде на думку, що я змогла побачити, завдяки цьому прожектору, - додала вона.

Звичайно, вони здогадалися.

- Ні, ні, ні, - запротестувала вона. Ніхто не міг здогадатися. Лише вона знала, тому що саме вона була правнучкою того чоловіка. Він розповів їй ту історію. Яку історію? Якщо вони хочуть, вона перекаже їм. У них усе ще був час перед спектаклем.

Але звідки ж почати? - розмірковувала вона. - 3 року 1820?.. Десь тоді мій прадід був хлопчиком. Я й сама вже не молода, - ні, вона не була молодою, але вона була гарною і мала добру поставу, - а він був уже дуже старим, коли я була дитиною і коли він розповів мені ту історію. Дуже гарний старий чоловік із кучмою білого волосся і голубими очима. Напевно, хлопцем він був гарним. Але ж дивно... А втім, це було природно з огляду на те, як вони жили, - пояснила вона. - їхнє прізвище було Комбер. Вони втратили своє становище у суспільстві. Раніше вони були дворянами і мали землю в Йоркширі. Але коли він був хлопчиком, залишилася лише вежа. Будинок насправді був нічим іншим як фермою посеред поля. Ми бачили його десять років тому і пішли оглянути його. Потрібно було вийти з машини і йти полями. До будинку не було жодної дороги. Він стояв сам-самісінький, стежка заросла травою аж до воріт... з кімнат, щось подзьобуючи, вибігали курчата. Усе в руїні. Я пригадую, як із вежі раптом упав камінь, - вона замовкла. - Там вони жили, - продовжувала вона, - старий, жінка і хлопчик. Та жінка не була ані дружиною старого, ані матір’ю хлопчика. Вона просто допомагала на фермі, старий взяв її до себе після того, як померла його дружина. Можливо, ще одна причина, чому ніхто не провідував їх. Але я пам’ятаю герб над дверима; і книжки, старі книжки, покриті цвіллю. Усього, що він знав, він навчився із цих книжок. Він читав і читав, розповідав він мені, старі книжки, книжки із картами, що звисали зі сторінок. Він піднімав їх нагору, у вежу. Там ще досі звисає шнур, а нагору ведуть поламані сходи. Нагорі біля вікна стоїть стілець із проламаним сидінням; вікно там із вибитою шибою, що хитається від кожного подуву вітру, і видно звідти ген аж на милі.

Вона на хвилину замовкла, так, ніби це вона сама була у тій вежі дивилася крізь навстіж відчинене вікно.

- Але ми не могли знайти телескопа - сказала вона. В їдальні позаду них брязкання тарілок ставало гучнішим. Однак в ті хвилини місіс Айвімі, яка була на балконі, бентежило саме те, що вона не могла знайти телескопа.

- Навіщо телескоп? - запитав хтось.

- Навіщо? Тому що коли б не телескоп, - засміялась вона, - я би зараз тут не сиділа.

Звичайно ж, вона сиділа зараз там, гарно збудована жінка середнього віку з блакитним шаликом, накинутим на плечі.

- Він повинен був бути там, - підсумувала вона, - бо він розповідав мені, що кожної ночі, після того, як старі вкладалися спати, він сідав біля вікна і дивився через телескоп на зорі. Юпітер. Альдебаран, Кассіопея, - вона махнула на зорі, що почали з’являтися над верхівками дерев. Сутеніло. А світло прожектора, яке перекочувалось по небу і зупинялось то тут то там так, наче для того, щоб поглянути на зорі, здавалося все яскравішим.

- Ось там вони були, - продовжувала вона. - Зорі. А він питав себе, мій прапрадід - той хлопчик: «Що таке зорі? Чому вони там? І хто такий я?» - так, як це робить той, хто, залишившись наодинці, споглядає зорі і немає з ким поговорити.

Вона замовкла. Вони всі подивились на зорі, що проступали в темряві над парком. Зорі здавались постійними, незмінними. Гамір Лондона стих. Сотня років видавалась нічим. Вони відчували, що хлопчик дивився на зорі разом з ними. їм здавалось, що вони з ним, у вежі, дивляться на зорі над порослою вересом місциною.

Раптом позаду них прозвучав чийсь голос:

- Саме так. У п’ятницю.

Усі повернулись, засовались на кріслах, наче їх скинули вниз і вони знову опинились на балконі.

- Але не було нікого, хто б йому це все пояснив, - прошепотіла місіс Айвімі. - Одна пара встала і вийшла.

- Він був сам, - повторила вона. - Це був гарний літній день. Червневий день. Один із тих прекрасних днів, коли здається, що все завмирає, скуте спекою. На подвір’ї щось дзьобали курчата; у стайні переступав з ноги на ногу старий кінь; над склянкою дрімав старий. Жінка мила відра на кухні. Можливо, з вежі упав камінь. Здавалось, що день ніколи не закінчиться. А він не мав з ким поговорити та й загалом не мав що робити. Увесь світ простягався перед ним. Місцина, вкрита вересом, підіймалась і спадала, небо зливалося із зеленими просторами. Зелене і синє. Зелене і синє - і так без кінця і краю.

У напівсвітлі вони могли бачити, що місіс Айвімі дивилася вниз із балкона, підперши обличчя руками, так, наче це вона оглядала вересовий простір із вежі.

- Нічого, тільки верес і небо, верес і небо, без кінця і краю, - знову прошепотіла вона.

Після цього вона зробила рух так, наче зафіксувала щось у певному положенні.

- Але який вигляд через телескоп мала земля? - запитала вона.

Вона швиденько повела пальцями, так ніби повертала щось.

- Він навів різкість, - сказала вона. - Він навів різкість на землю. Він навів різкість на темну пляму лісу на горизонті. Він сфокусував телескоп так, що побачив ... кожне дерево ... кожне дерево окремо ... і пташок ... які злітали і сідали на дерева ... і кільце диму ... там ... серед дерев. ... А далі... нижче... нижче... (вона опускала очі) ... будинок... будинок посеред дерев ... ферму... було видно кожну цеглину ... і діжечки для квітів по обидва боки дверей... квіти були сині, рожеві, схоже, гортензії. ... - вона помовчала. - А тоді з будинку вийшла дівчина ... у синій хустині ... вона стояла там... годувала пташок ... голубів ... вони били крилами довкола неї. А потім ... зачекайте-но... Чоловік ... Чоловік!.. Він вийшов з-за рогу. Він схопив її у свої обійми! Вони поцілувались... Вони поцілувались.

Місіс Айвімі витягнула руки, а потім склала їх так, ніби вона когось цілувала.

- Це вперше в житті він побачив, як чоловік цілує жінку, побачив через телескоп, ген за милі аж по той бік вересових полів, - вона відкинула щось від себе, ймовірно, телескоп. Випрямилась.

- Він збіг сходами вниз. Він біг полями. Біг стежками, оминаючи битий шлях, біг через ліс. Біг миля за милею, і аж коли над деревами з’явились зорі, він добіг до будинку ... весь вкритий пилом зі струмками поту на обличчі.... - Вона замовкла, так наче бачила його в цю мить.

- А потім, потім ... що він зробив потім? Що він сказав? А дівчина ... - смикали вони її.

Раптом на місіс Айвімі упав промінь світла, так наче хтось навів на неї оптичну трубу (це війська протиповітряної оборони шукали ворожий літак). Вона піднялася. На голові у неї був голубий шарф. Вона підняла руку так, наче стояла в дверях, здивована.

- О, та дівчина ... Це була... - вона завагалась, так наче збиралась сказати «це була я». Але потім схаменулась і поправила себе, - це була моя прабабуся.

Вона повернулась, шукаючи свою накидку. Накидка висіла на спинці крісла позаду неї.

- Але ж скажіть нам, - що з тим іншим чоловіком, з тим, що вийшов із-за рогу? - допитувались вони.

- Той чоловік? А, той чоловік ... - проказала вона так, що ледь можна було розібрати, намагаючись одночасно відшукати свою накидку (світло прожектора уже не освітлювало балкона). - Я думаю, він зник.

- Світло, - додала вона, забираючи свої речі, - падає то тут, то там.

Світло від прожектора посунулось далі. Тепер воно освітлювало фасад Букінгемського палацу. А їм час було йти на виставу.

З англійської переклала Олександра Дейчаківська

Біографія

Твори

Критика